Хоч минуло 60 років з часу сумнозвісного псевдособору УГКЦ 1946 року, що поклав початок тотальному нищенню Української Греко-Католицької Церкви, пам'ять невблаганно повертає нас до тих трагічних часів. Образи минулого, що болем закарбовані в закутинах серця, зринають час до часу і тривожно відлунюють.
У ті сумні 1940-1950 роки вцілілі на волі священичі родини жили в очікуванні листів. У нашому родинному архіві шість десятиліть зберігаються понад 150 листів о. Теодора Грушкевича з ув'язнення в Сибіру до його родини та дружини Олени. В цих листах відбито історію не лише однієї священичої родини, а й усієї нашої репресованої Церкви.
Отець Теодор майже 30 років був парохом у селі Смільна тодішнього Підбузького району Дрогобицької области. Він був арештований і засуджений 5 червня 1946 року на 10 літ позбавлення волі. Судилася отцеві довга хресна дорога – за 4 роки й 3 місяці його 10 разів перевозили з місця на місце. В день смерти, що настав 20 травня 1950 року, він спочив у землі Комі, біля Інти. Важкохвора їмость Олена у 1956 році привезла зі Сибіру до України пакунок з його листами, карточками та різними посвідками.
З листів о. Теодора променіє глибока віра в Бога, цілковито покірне прийняття своєї долі та надія на Божу ласку і справедливість. З листів до дружини: “Я вже впорядкував свої відносини до Бога, направив свій блуд і відкликав свій підпис Мельникови, а це було ще в Дрогобичі на слідстві у Великодну суботу. Стало мені так легко, як на світ народився… Побут ту уважаю за Божу кару, за то, що я зробив, і не нарікаю, лише прошу, аби удостоївся прощення, щоби моя заява у слідстві, що я дальше є тим, чим був, була мені Богом порахована, яко бодай частинна направа злого, що зробив… Корюся Божій волі в свідомости, що, може, і більше заслужив. А з другої сторони, маю в тім потіху, що я ту безкорисно не сиджу, а несу розраду своїм товаришам-соузникам, що я ту потрібний для їх душевної користи. Почислити ті Сл. Б., що я ту відправив, ті щоденні молитви, проповіді під Свята, Неділі, часті Сповіді, Причастя, щодня по кілька, тепер тижневе приготовання до Різдва, вспільна Свята Вечеря з відповідною промовою, усеціле Богослуження; чей же то все, може, схоче Г. Бог порахувати на сплату моєї провини і помилувати”.
Ув'язнений отець вважав своє перебування за гратами доцільним і корисним, бо в такий спосіб у важких нелюдських умовах тюремного побуту міг забезпечити духовну опіку над в'язнями, скріплюючи їхню віру і надію. В цьому він бачив своє покликання і служіння. Ось як описує о. Теодор приготування до Різдва і тюремний Свят-вечір: “Цілий тиждень до Свят ішла підготовка, правив щодня молебен до Серця Хр. і говорив науку – приготовання до Різдва. На сам Свят-Вечір по полудни була загальна сповідь товаришів камери, до 35 люда… Помагали 3 сусіди з сусідних парохій-камер, потім я їх принимав просфорою (штруцля)… Відтак була спільна Свята Вечеря – пішла уся моя кутя і голубці… По вечері відправили Повечеріє-Всеночне, а на Різдво раненько співали Сл. Б., відтак снідання (чай-вода), а потім відспівали ще Утреню… Треба було бачити в цій хвили тих людей, щоби поняти, чи є яка користь з того… Ми ту є Божим оруддям для помочи прочих, і це оправдує наш ту побут, і най осолоджує Твою гіркість розлуки… Ту приходить гадка: нас ту треба було… Велику пайку заслуги за ті богослужіння можу назвати своєю і Твоєю, через доставу мені усіх богослужебних приборів, книжок тощо. І най та гадка буде для Тебе розрадою і втіхою в Твоєму горю і запорукою, що Бог нас не опустить” .
В листах отця – ні нарікань, ні зневіри, ні розпачу, одна лише Віра – глибока й несхитна: “Треба ту теперішню прикрість принести Г. Богу в жертву за наші можливі провини, тим більше, що… Господь ту мене заховав у певнім і безпечнім місци, щоб охоронити мене, може, від ще гірших і більших небезпек, а у слушний час виведе звідси… Тож вгору серця”.
Цікавими у листах о. Теодора є розповіді про чудодійне зцілення важкохворої за посередництвом молитви до митрополита Андрея Шептицького: “Посилаю Вам гарний дарунок, а саме милу для нас і многонадійну вістку, що Господь Бог відзначив небіжчика митрополита Шептицького доказом своєї сили і за його посередництвом зділав чудесне уздоровлення безнадійно хорої… Ту у Львові була безнадійно хора на нирки монахиня-Василіянка. Єї лікар Барвінський перестав давати ліки, аби спокійно померла. Сестри-монахині на Єї інтенцію стали правити через 9 днів молебен о Єї уздоровлення і призивати заступництво небіжчика Митрополита. І в часі Сл. Б. она почула дивне порушення цілого організму, а по хвили цілком здоровою. Лікар ствердив безслідне щезнення недуги”.
Тюремний побут, описаний отцем, відкриває сумну картину людських страждань і мук, принижень та брутального нищення людської гідности. В камерах провадилася важка боротьба за виживання. Відсутність найпотрібніших речей, особливо харчів, одягу, паперу, олівців, ліків; скупчення людей і брак чистого повітря, недоїдання та холод, постійні крадіжки, потреба підкупу наглядачів – цих тягарів не вдалося б винести, якби не глибока Віра та пакунки і листи з волі: “Ту йде страшна боротьба за межі, щоби хто не переступив, не переорав, не переляг, не на пяді, а на центиметри. Мусимо пильнувати ніг, щоби де не пропали, не помішалися… Два віконця замуровані, а два загратовані, без шкла… Як 130 курців закурять (мало, як я, некурячих), то можеш уявити, який воздух… Добрі люди, хоть і незнакомі, дбають за нас, помагають передачами… Я нині дістав передачу від священика і декана найближчої парохії на спілку з о. Ліщинським. Завтра за цей дар відправимо Сл. Б. І ти там рівнож помолися за тих, що нам ту помагають”.
У багатьох листах о. Теодор згадує про допомогу в'язням від священиків з волі; про те, як отримані харчі розподіляли між усіма, підтримували одні одних, а у своїх листах подавали вістки про тих співкамерників, які не мали зв'язку з родинами. Шукали по таборах сусідів, родичів, благали про поміч. Серед листів о. Теодора знайшовся лист від Дидюка Миколи із заслання з просьбою про поміч. “ Жиємо на тім цариннім засланю, але такого життя не бажали би нікому. Тепер нещасний я, опухши, не бачучи нічого із-за такого гаразду, жию, наче під землею, та, не працюючи, дожидаю своєї загибелі. В такій то крайности ми всі звертаємося з конечною просьбою, щоб Ви після своєї великої ласки постарались нам вислати деякі гроші та харчевий пакунок… Мама також більше місяця не можуть ходити, бо ноги їм попухли…Просив би і дяка Паращака за це саме”. Не знав тоді Дидюк, що отець Теодор сам опинився в неволі і терпеливо зносив усі тягарі, приймав своє становище як Божу волю, бо “знає Господь, що кому треба”.
Тяжкі випробування перейшла родина священика, що залишалася “на волі”. Це була також неволя, але іншого виміру. Найбільше тягарів випало на долю Ольги Козбур (з Кишакевичів), рідної сестри Олени, та її чоловіка о. Стефана Козбура, що формально був змушений підписатися за православіє. Отець Стефан прихилив був біля себе одну велику родину – п'ятеро жінок і шестеро дітей. Всі чоловіки з цієї родини або загинули, або на той час були в таборах. Отець Стефан, тоді вже 74-літній, від 1944 року служив парохом у с. Сторона Підбузького району. Козбури втратили на той час єдиного сина Володимира, члена ОУН, що був розстріляний німцями у Львові 1943 року. Загинув, підстрелений енкаведистами на порозі власної хати, Петро Козбур, брат о. Стефана.
В моїй пам'ті досі зберігається відчуття важкої атмосфери страху і напруги, що панувала тоді в родині й передавалася дітям. Нічні облави, гавкіт собак, стрілянина, окрики енкаведистів, що вривалися посеред ночі. Згорьовані обличчя бабусі, мами, тіток і ми, перелякані діти. Цього не можна забути! Вся родина щоранку і щовечора ревно молилася за полеглих і живих, за тих, що на волі, і тих, що за ґратами. У 1948 році, пізно восени, велика пожежа знищила всі господарські будівлі на обійсті, згоріло майже все звезене з поля збіжжя, загинула частина худоби. Неважко уявити, що означала втрата цього добра під зиму, коли в домі мешкало 13 осіб, а на харчі з волі чекали і в таборах, і хлопці в криївках. Того ж 1948 року під час облави енкаведисти вдерлися вночі до хати. Один з них нібито “ненароком” поранив о. Стефана, коли отець зі свічкою в руках під прицілом гвинтівки провадив облавників з кімнати до кімнати. Після поранення і тривалого лікування так і не зміг дідусь прийти до здоров'я і невдовзі, 9 червня 1950 року, відійшов з життя, переживши о. Теодора лише на 20 днів. Осиротіла родина розбрелася хто куди.
Оксана ГЕНТОШ