Цьогорічні йорданські морози виявили глибоку рану на тілі українського суспільства. Бездомні. В один момент про них заговорили ледь не усі ЗМІ. Враз ми довідалися, що десь поблизу нашого обігрітого помешкання можуть помирати від холоду люди. Звісно, що проблема не з'явилася на рівному місці. Сотні бездомних помирало і в минулі не такі вже й люті зими, як оця – остання. Але потреба заговорити про це була спричинена радше не так низькою температурою надворі, як надзвичайно високою температурою на політичному олімпі. Наближалися вибори до парламенту та до місцевих рад. Увага до знедолених – що може бути переконливішим аргументом на користь якогось політичного лідера чи якоїсь партії? У Львові було створено наметове містечко, в якому на час морозів замешкало близько двохсот бездомних осіб. До наметів люди везли харчі, підприємства перераховували гроші, служба МВС цілодобово несла вахту. Але досить було морозам ущухнути, як усе повернулося на “круги своя”: намети розібрали, бездомних “розпустили”. І хоч як це дивно, заопікувалися ними самі бездомні. Значна частина мешканців наметового містечка перейшла до “Оселі”, де їх обігріли ті, які ще донедавна також не мали де голову прихилити.
“Оселя”
У містечку Винники, що коло Львова, є невеличкий будиночок. Живуть там люди різного віку, фаху, освіти – зрештою, різної долі. Єднає їх те, що вони, втративши свого часу житло, родину, роботу і, як самі кажуть, людську подобу й надію на нормальне життя, – віднайшли цю надію тут, в “Оселі”. Ця громадська організація дбає про людей, які перебувають у кризі, які з різних причин опинилися поза суспільством, узалежнилися від алкоголю, наркотиків. “Ми прагнемо повернути таких людей до життя у суспільстві”, – каже голова ради “Оселі” та її духівник о. Олег Жаровський. Ця організація постала у Львові 2002 року за сприяння міжнародного руху “Емаус”, що опікується бездомними людьми. “Емаус” допоміг придбати у Винниках будинок. Ще один зводиться поруч. В “Оселі” люди спільно живуть, разом ведуть господарство, працюють. Тут функціонує майстерня з ремонту старих меблів. “Є певний символізм у тому, що люди, які були викинуті на смітник суспільства, дають нове життя меблям, які теж призначалися на смітник”, – каже о. Олег.
“Домні” і бездомні
Попри усталений стереотип сприйняття осіб бездомних треба пам'ятати, що не всі вони опиняються на вулиці з власної волі. Роман просто не мав куди повернутися, вийшовши з в'язниці: сестра продала квартиру. Від дворічного бездомного існування та алкоголізму його врятувала “Оселя”. Не відразу, але все ж він кинув пити. Одружився. Тепер разом із дружиною опікується бездомними й узалежненими. Він, як ніхто, розуміє їх. “Та невже це той самий Ромко? – дивуються лікарі-наркологи. – І буває ж, що так зміниться людина...” Буває! Просто ми інколи дуже легко “ставимо хрест” на людині, бо це значно простіше, ніж допомогти їй стати на ноги.
Пані Ніні – 60 років. Шахраї видурили в неї квартиру. Вона опинилась на вулиці. Далі – підвали, алкоголь (часто бездомні вживають його з відчаю, щоб поринути бодай у тимчасове забуття і хоч на короткий час зігрітися). В “Оселі” пані Ніна знайшла дах над головою і спокій. Вона каже: “Коли ти на вулиці – без житла, без роботи, без їжі; коли від тебе сахаються і зневажливо на тебе показують пальцем: ось бомж! – тоді здається, що все втрачено, що ти вже й не людина. Тут, в ‘Оселі', приходить розуміння, що втрачено багато, але не все. Тут знову починаєш відчувати себе людиною, яка може бути корисною іншим, принаймні може подбати про таких опущених, як ми. Багатьом здається, що в таких людей немає ніяких світлих думок і мрій. Я кажу вам: є! Бо кожна людина тягнеться до світла. І якщо їй допомогти, підтримати, то світло в її душі переможе темряву”.
Охочий жити в “Оселі” проходить місячне випробування. Протягом цього часу він бере участь у житті спільноти, але не ночує тут. Якщо людина дотримується усіх прийнятих тут засад – рівність, солідарність, праця, повне утримання від алкоголю й наркотиків, відмова від агресії, – то залишається тут жити. Якщо ж тричі порушить ці правила, мусить покинути “Оселю”. Але і для таких двері не зачиняються назавжди. Тут нікого не позбавляють шансу, даючи можливість знову пройти випробувальний термін. За час функціонування “Оселі” через неї пройшло понад 70 осіб. Приблизно 60 % із них знаходять себе у суспільстві: виробляють документи, влаштовуються на роботу, кидають пити, одружуються... А найголовніше – прагнуть допомогти піднятись із соціяльного дна іншим бездомним.
Тест на зрілість і людяність
У незвичні для України 20-30-градусні йорданські морози “Оселя” разом з кількома іншими громадськими організаціями організувала у Львові три великі намети для бездомних. Люди мали змогу тут погрітися, попоїсти, переночувати. “Як відкривали наметове містечко, то було тут чимало преси, телекамер, владоможців. Усі обіцяли допомагати, дбати, – розповідає директор ‘Оселі' п. Леся Саноцька. – Але тепер практично ми допомоги не відчуваємо. Один чиновник відверто мені сказав: ‘Навіщо було ту кашу заварювати? Тепер не знати, як її розсьорбувати'. Начебто йдеться не про живих людей, а про якийсь непотріб... А ці люди вже повірили в те, що їхнє життя може змінитися на краще”.
Український досвід безпритульности
Увага до бездомних на законодавчому рівні в Україні починає проявлятися щойно з минулого року. Тільки в січні 2006 року вступив у дію закон України “Про основи соціяльного захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”. Закон передбачає створення для бездомних людей будинків нічного перебування (нічліжок), центрів реінтеграції, соціяльних готелів. Три типи установ відповідають трьом етапам ресоціялізації бездомних. Перший етап – у людини зароджується бажання щось змінити у своєму житті. Цьому етапу відповідає нічліжка. Тут бездомні завжди можуть переночувати і попоїсти. Другий етап – особа постановила змінити своє життя. Тоді їй пропонують перейти у центр реінтеграції, життя в якому обумовлене дотриманням відповідних правил, як-от: не уживати алкоголь чи наркотики тощо. Третій етап – людина шукає для себе місце у суспільстві в ширшій громаді. Цьому етапові відповідає соціяльний готель. Тут люди роблять кроки для організації свого самостійного життя: сім'я, праця, виховання дітей.
На думку директора “Оселі” п. Лесі Саноцької, “у таких нічліжках люди насамперед потребують відновити почуття своєї гідности, відчуття того, що їх люблять. Якщо цього немає, люди звідтіля будуть тікати”. “Сьогодні головна проблема полягає в тому, що не вистачає соціяльних працівників, які працювали б із бездомними, не цураючись їх. Держава може побудувати притулки і виділити кошти на годування, лікування, побут, але якщо там не буде християнського духу, вони швидко перетворяться на концтабори”, – переконана п. Леся.
Вона згадує: “Якось до України приїхав священик, який про вадить спільноту ‘Емаус' у Польщі. Його життєва постава змінила моє життя. ‘ Я просто знаю, що хочу жити з Ісусом, – говорив він. – Не у кожній плебанії Він живе, але Його напевно можна знайти у кожній такій бідній людині. Тому я з ними'. Якщо Церква хоче бути такою, якою її створив Христос, вона повинна бути з цими людьми. Церква потребує їх, як потребує Самого Ісуса. Вони є ліками для неї. Коли ти вагаєшся, чи бридитися того, від кого смердить, чи прийняти його і тим самим прийняти Христа, і коли вибираєш останнє, ти вибираєш Христа”.
УГКЦ щойно робить свої перші кроки до такого розуміння речей. Знайдеться не багато священиків, для яких проблеми бездомних є близькими та зрозумілими. “Де ви зібрали стільки непотребу?” – запитав якось пані Саноцьку один священик під час Свят-вечора для бездомних Львова. “Чому непотріб, отче? – відповіла вона. – Це ж такі самі люди, як і ми з Вами”. “Не такі, – була відповідь. – От ті, що у вашій спільноті ‘Оселя', варті уваги, а ті, що тут зібралися, уже безнадійні”. “Але ж перед тим, як прийти до нашої спільноти, вони були на вигляд такі самі безнадійні”, – відповіла п. Леся. Про брак розуміння потреб бездомних свідчить випадок, що стався у Бібрці Львівської области, де “Оселя” мала отримати в дар від одного мецената будиночок для створення ще одної такої спільноти. Довідавшись про перспективу появи нічліжки для бездомних, бібрська міська адміністрація запротестувала, посилаючись на думку громадськости. “Нам львівських бомжів тут не потрібно, ми маємо своїх”, – пролунало у трубці телефону “Оселі”.
Ініціятива отця П'єра
У багатьох країнах світу існують різні громадські та церковні організації, які займаються бездомними. Держава переважно бере на себе обов'язок організовувати так звані нічліжки. Опікуватися бездомними на наступних етапах держава довіряє різним громадським організаціям. Державні тендери на утримання бездомних виграють ті організації, що показують кращі результати ресоціялізації бездомних. “Емаус” – найбільша з них. Її засновником є французький священик о. П'єр. (сьогодні йому вже 94 роки). Будучи депутатом французького парламенту, він купив для бездомних Парижа будиночок, де утримував їх. Пізніше мешканці цього будинку почали збирати по смітниках речі, реставрували їх і продавали. Таким чином у світі почали з'являтися перші спільноти “Емаус”, які цілком себе утримували. У цілому світі таких спільнот близько пів тисячі. За переконанням отця П'єра, у ситуації бездомности може опинитися кожна людина. Адже втрата даху над головою – це лише наслідок внутрішньої бездомности, того стану, коли потрапляєш у безнадію. Назва спільноти нагадує про євангельську подію зустрічі з Ісусом Христом двох Його учнів по дорозі до села Емаус, що неподалік від Єрусалима. Вони втратили віру в життя після Його смерти, але знову здобули її, зустрівши Воскреслого на цій дорозі.
“Емаус” і українські бездомні
Одна з умов вступу нових спільнот до міжнародного руху “Емаус” – перебування її на самоутриманні. Іншими словами, має бути доведена їхня спроможність прогодувати самих себе. На жаль, поява таких спільнот в Україні стримується недосконалим законодавством, яке всім суб'єктам економічної діяльности дає однаковісінькі стартові умови. Звісно, що за таких обставин підприємство, де працюють особи зі спільнот бездомних, заздалегідь приречене на банкрутство. “В таких умовах група людей, які й без того перебувають на маргінесах суспільства, просто не спроможна добитися рентабельности підприємства”, – переконана п. Леся Саноцька. Адже ті мінімальні прибутки, які може отримати підприємство за кращих обставин, будуть з'їдені податками. Саме тут бракує розуміння, що суспільна вартість праці цієї групи людей має не так економічний, як терапевтичний та духовний вимір. Свідчення того, що ці люди можуть утримувати себе самі, що вони можуть відповідати за інших, міняє їхній світогляд, допомагає їм віднайти своє місце в суспільстві. На думку Лесі Саноцької, таким соціяльним підприємствам держава мала б надавати пільгове оподаткування бодай на перші два-три роки.
Замість висновку
Один бізнесмен поставив якось переді мною доволі дивне, на перший погляд, запитання: “Який річний оборот вашої Церкви?”. Я знизив плечима і впевнено заперечив: “Справа Церкви – думати не про оборот грошей, а про спасіння душ людських”. На це бізнесмен зауважив: “Оборот грошей не є ціллю, але є показником праці Церкви. Чим менший оборот, тим менша праця, менше радости і менше вдячности”. Ця думку я згадав, спостерігаючи, як зрушилася благодійна природа Церкви, коли у Львові з'явилися намети з бездомними.
Воістину, якщо Богові потрібна Церква, то хіба для того, щоб Церкві були потрібні бездомні – звісно, у найширшому розумінні цього слова.
Люба КІНДРАТОВИЧ, Петро ДІДУЛА