У цьому числі друкуємо поряд два документи: Лист Митрополита Кир Йосифа (Сліпого) до архимандрита Климентія Шептицького – пастирське слово з нагоди празника П’ятдесятниці, і Слово Блаженнішого Любомира, Митрополита Києво-Галицької митрополії УГКЦ, “Один Божий Народ у краї на Київських горах” – з нагоди започаткування повернення митрополичого осідку до Києва.
На перший погляд, ці два документи абсолютно ніщо не пов’язує: різні обставини і час написання, різні автори, різні теми для роздумування. Коли ж у них вчитуєшся, відчуваєш їхню глибоку спорідненість, подібну внутрішню мотивацію її Авторів – пошук виходу з “дому неволі” для себе, для своєї Церкви, для свого народу.
Патріярх Йосиф і Патріярх Любомир пишуть свої пастирські настанови в обставинах певної несвободи. Для Патріярха Йосифа це поневолення. Своє послання він пише з тюрми, перебуваючи далеко від України. Патріях Любомир, маючи фізичну свободу, переживає глибоку духовну кризу свого народу – кризу, результатом якої є відчутне обмеження свободи його Церкви. За таких обставин спонукою до написання послань стає внутрішня свобода обидвох наших Патріярхів, шляхетна потреба ділитися цією свободою з тими, хто по-рабськи відмовився від неї, хто змирився із “загальноприйнятими нормами”, які з самого нутра руйнують здатність християнина любити іншого без претензій та ультиматумів. Абсолютно різні непорівнювані обставини поневолення, однак джерело свободи для Авторів одне.
Якщо Патріярха Йосифа неволила атеїстична система, виховані на ненависті люди (часом це вартові, часом сусіди по нарах), то Патріярха Любомира поневолює доволі розмита і важко окреслювана субстанція, яка найкраще виражена в навколоцерковній термінології – “канонічна територія”, “перспектива екуменічного діялогу”, “свята і непорушна традиція Католицької Церкви” тощо: представники Московського патріярхату, ватиканські чиновники, греко-католицькі поборники відрубної “уніятської” церковної традиції – кожен у свій спосіб докладається до “поневолення” Патріярха Любомира. Різні хіба форми “ув’язнення”. Так, спроби Московського патріярхату обмежити територію УГКЦ виключно до Західної України стають заганянням нашої Церкви в таке собі еклезіяльне ґетто, у грубо зверену в’язничну клітку, в якій Церкві призначено “маліти”, а тоді зовсім зникнути. У свою чергу ватиканські чиновники ніби і в доброму намірі зберегти рештки екуменічного діялогу погоджуються утримувати УГКЦ у золотій канонічній “клітці”. Нарешті наші місцеві традиціоналісти, нібито обороняючи любі серцю обрядові елементи, насправді схиляють Церкву замкнутися в собі, неприхильно вважаючи чужинцем кожного, хто сприймає церковий обряд інакше.
Побачити, що перелічені чинники здатні стати знаряддями поневолення, можна лише тоді, коли розуміти свободу як віру в можливість преобразити людські душі, а через них – і людські стосунки. Саме з такою вірою обидва наші Патріярхи – Йосиф і Любомир – пишуть до нас, своїх “улюблених синів і дочок”. І в цьому прагненні свободи для свого народу послання Патріярхів передають нам одне і те саме: навіть коли довкола суцільна темінь і нема просвітку у видимій перспективі – поміж нами ніколи не згасаючим світлом залишається Господь. Найкращим свідком цього є Оранта–Нерушима Стіна (с.32), що крізь буремні віки донесла аж до сьогодні віру нерозділеної Київської Церкви.
