Церква співстраждає з потерпілими. Перше в Україні відзначення Дня хворого
Степан ДМИТРИШИН
В Неділю розслабленого (14 травня) Києво-Галицька митрополія УГКЦ відзначила День хворого. Цим заходом Церква приєднується до відзначення Всесвітнього дня хворого, започаткованого 11 лютого 1993 року з благословення Папи Івана Павла ІІ. „Вселенська Церква обрала як день символічної єдности Церкви у молитві за хворих 11 лютого. Однак, – як сказано в повідомленні Митрополичої комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я, – практичні заходи щодо відзначення Дня хворого можна проводити в інший час, визначений помісними Церквами з огляду на різні обставини: погоду, літургійні свята, можливість активної участи хворих тощо”. 16 січня 2006 року на пропозицію вищезгаданої комісії Синод єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ постановив щорічно відзначати в Україні День хворого у Неділю розслабленого (третя неділя після Великодня). Цьогорічне відзначення Всесвітнього дня хворого в Католицькій Церкві мало особливий акцент на потребах та проблемах людей з різними психічними розладами, і цей акцент був властивий для заходів УГКЦ
Цьогорічне перше відзначення Дня хворого нашою Церквою стало унікальною подією, яка, я переконаний, зворушила серця багатьох. Я мав нагоду бути безпосереднім учасником кількох заходів, що входили до програми цього дня, і хотів би поділитися своїми враженнями та здобутим досвідом.
Першою неординарною подією стала зустріч членів Українського лікарського товариства (УЛТ), більшість із яких – професори медицини, з представниками Львівської архиєпархії, котрі відповідають за душпастирство у сфері охорони здоров'я. Медики вітали ініціятиву УГКЦ щодо відзначення Дня хворого і запевнили у своїй професійній підтримці душпастирських проєктів. Разом з тим, члени УЛТ наголошували на потребі збільшення кількости капеланів у медичних лікувальних та освітніх установах, а також відповідного вишколу священиків для цієї праці.
Наступним важливим заходом стали пастирські відвідини єпископами лікувальних установ. Мені випала нагода бути у складі невеликої групи, що супроводжувала архиєпископа Львівського Ігора Возьняка.
Спершу владика Ігор відвідав хворих дітей в Обласній дитячій спеціялізованій клінічній лікарні, яку в народі називають “Чорнобильська”. Тут лікують дітей, хворих на рак. Владика зустрівся з персоналом лікарні, а згодом вирушив по палатах. Його відвідини стали несподіванкою для багатьох. Не раз хворі та їхні опікуни, побачивши владику, починали плакати. Серця розкривались і промовляли про глибший, душевний біль. Разом із лікуванням фізичних недуг, хворі та їхні близькі потребують ліку на свої духовні терпіння. Тому навіть звичайний прихід священнослужителя, сама присутність душпастиря служить реальною підтримкою.
Відвідини нашої групи зворушували тих, хто був у палаті, але одночасно це зворушувало й нас. Розділення болю ближнього збагачувало якимось неоціненним даром.
Запали в пам'ять і наступні відвідини психіятричної лікарні, яку часто називають просто “Кульпарків”. Напруження до цього візиту додали медики, які нас попередили, що слід бути обережними, оскільки прихід духовної особи може викликати у хворих вибух непередбачуваної реакції.
Владика Ігор відвідав три відділення: два для дорослих і одне для дітей. Під час візиту до палат спостерігалось певне пробудження свідомости серед хворих. Хтось, глянувши на владику, починав голосно молитись, хтось хрестився, інший підходив до нього, щоб поцілувати його хрест... Я почував себе цілковито безпорадним, не знав, що можна спитати у хворого, як підтримати його.
Біля входу до одного з відділень “Кульпаркова” до владики Ігоря підійшла старенька бабця. Потім вона ще довго ходила слідом за нашою групою. Бабця весь час плакала, зворушена приходом владики до її сина.
Після цієї візитації ще довго не виходили з голови мовчазні постаті за віконними ґратами та погляди їхніх очей, котрі супроводжували нас, коли ми йшли між корпусами лікарні.
Нашу групу глибоко вразила занедбаність лікарень з боку держави. Зазвичай, якщо медична установа спромоглася знайти якісь кошти, техніку тощо, то за цим стоять жертводавці з-за кордону.
Церкви в такій ситуації може стати останньою надією для особи, яка переносить страждання. Владика Богдан Дзюрах (Києво-Вишгородська архиєпархія) підкреслив, що це відзначення Дня хворого є “надзвичайно цінною ініціятивою в нашій Церкві, яка звертає увагу суспільства й держави на потреби недужих і водночас допомагає Церкві краще здійснювати свою місію у світі… Ми, християни, не робимо нічого надзвичайного. Любов до ближнього є серцем євангельського вчення і критерієм автентичности духовного життя християнина”.
Хоч мало хто очікував великих результатів від першого відзначення Дня хворого, з'являється чимало добрих свідчень про те, як воно відбувалось у єпархіях та парохіях. Ця подія має велику перспективу – вона може стати постійною практикою Церкви, привертаючи увагу християнської спільноти й суспільства загалом до потреб хворих і тих, хто поруч з ними розділяє їхні терпіння. Окрім того, це сприятиме розвитку капеланства в медустановах.
Степан ДМИТРИШИН