Джон Мілбенк: „Коли зникає духовний вимір життя — пропадає і матеріяльний”
Розмовляв П. Д.
Під час конференції випала нагода поставити кілька запитань проф. Ноттінґамcького університету Джону Мілбенку, засновникові богословського руху “Радикальне православ’я”.
Що підштовхнула Вас до створення руху “Радикальне православ'я”?
На це було дві причини. По-перше, я відчув, що християнське богослов'я дуже зосереджене на собі, надто апологетивне і пристосуванське щодо секулярної думки. Адже часто богослови брали за основу головні висновки секулярної думки і старалися припасувати їх до християнської віри. Ці висновки секулярного думання можуть бути викликом для християнського богослов'я на раціональному рівні, зокрема тому, що часом вони є результатом антибогословських поглядів чи навіть зумисного спотворення богословських міркувань. Їх не можна брати за основу для християнського богослов'я. По-друге, рух був породжений дійсністю, коли люди асоціюють православ'я насамперед із консерватизмом різного роду. А це є помилковим баченням. Насправді християнство, що ґрунтується на Символі віри, Соборах, Переданні Церков є радикально динамічною дійсністю, в якій реалізуються задуми найбільших людських умів, найбільших людських інституцій.
– Радикальний динамізм стосується лише Церкви?
У цьому радикальному динамізмі має також місце певного роду політичний радикалізм, який відкидає можливість миритися із системою несправедливости й насильства і підводить до ідеї, що справжня дійсність – це світ любови. Церква дає початок такому оновленню людини, де життя відбувається у неперервному внутрішньому зв'язку з Богом, Який об'єднує нас у повній гармонії та примиренні.
– Що є ознакою участи поодинокого християнина у цій дійсності?
Ми можемо ігнорувати зло і жахіття світу. Але, на мою думку, саме переносячи на собі страждання, а не протистоячи злу, ми починаємо виявляти в собі це нове життя у любові. Хіба це не цікавий парадокс: бачити Православ'я як щось радикально відкрите?
– Який головний виклик ставить сучасний світ перед Церквою?
Думаю, що головний виклик, який ставить світ перед Церковою, полягає в тому, що чимраз очевиднішим стає те, що ми живемо не по-людськи. Багато людей знищено навколишнім середовищем; знищено повною відсутністю матеріяльного добробуту або, навпаки, пересиченням від нього; знищено систематичним руйнуванням усього, що формувалося на засадах святости і традиції: сім'ї, спільноти, усякого роду людської стабільности, а разом з нею – природного середовища.
– Яку відповідь дає рух „Радикальне богослов'я” на цю дійсність?
Ми мусимо бачити, що всі ці явища пов'язані з відкиданням Бога, запереченням Його. Якщо ви відкидаєте Бога, то втрачаєте не лише духовний вимір свого життя, а й урешті його матеріяльний вимір. Якщо ми не будемо дивитись на матеріяльний світ як такий, що відображає божественний світ, то в підсумку останній цілком втратить свою цінність для людей. Тобто ми будемо трактувати матеріяльний світ як такий, над яком можемо панувати: купувати, продавати, володіти, обмінювати. Кінець кінцем усе перетворюється на гроші. Таким чином усе знищується, все спустошується. На мою думку, Церква покликана показати зв'язок між цими речами: між втратою віри у Бога і матеріяльним самознищенням. Церква повинна думати про життя церковної спільноти як таке, що має політичне і соціяльне застосування у розбудові нового людського об'єднання.
Думаю, те, що ми зараз спостерігаємо, є наслідком зменшення надій, спричиненого секуляризацією. Важко протистояти глобальному ринкові, силі держави та міждержавних інституцій. Щораз частіше ми бачимо як економічну нерівність, так і збільшення політичної нетерпимости. Тут, думаю, ми мусимо визнати, що політична тиранія, тоталітаризм, не може бути зведена виключно до фашизму чи комунізму. Навіть лібералізм спроможний стати тиранією, оскільки він є фундаментально секулярним, не визнає принципів вічного Божого Закону.
– Чи можете Ви дати приклад такої тиранії?
Прикладів можна назвати багато з того, що діється зараз в Америці чи Великобританії. Тут відбувається обмеження фундаментальних свобод людини під приводом боротьби з тероризмом. Тобто порушується те, на що вказував Іван Павло ІІ: якщо ви бачите людське буття як образ Бога, ви справді маєте основу для визнання людської гідности і свободи. Носії простої секулярної теорії про права людини – навіть тоді, коли вони глибоко переконанні в її вірності, – будуть постійно її обмежувати, якщо це відповідатиме їхнім корпоративним інтересам. Наприклад, це сталося у в'язниці Гвантанамо, де були жахливі порушення фундаментальних людських прав.
– Що повинна робити Церква в таких обставинах?
Церква повинна чесно дивитися на речі і визнати, що ні політичні, ні економічні сили сьогодні не визнають того, що є трансцендентне. Церква має взяти на себе пряму відповідальність за політичний і соціяльний порядок, як це робилось у минулому. І це є нова річ, яку ми маємо визнати.
Коли ми хочемо творити людські інституції на основі співпраці, справедливости і прийнятних економічних рішень, то не можемо більше полишати це на державу або на ринок. Церква повинна підтримувати старання численних людей, які намагаються працювати, виготовляти, продавати і жити по справедливості й миролюбно. Я думаю, що це вже фактично відбувається, зокрема тоді, коли Церква у цілому світі намагається сприяти організації добросовісного виробництва і торгівлі. Треба, щоб ці процеси йшли набагато далі.
У своєму “Злочині та покаранні” Достоєвський був пророком. Церква має прийняти ідею монастицизму поза рамками монастирів для целібатів. Ми мусимо щораз більше думати і промовляти мовою християнських спільнот, думати про шляхи, йдучи якими миряни зможуть дотримуватися відповідних правил життя і будуть поєднувати матеріяльне існування з духовною орієнтацією.
Розмовляв П. Д.