Я належу до покоління, яке зростало у світі одного папи. Понтифікат Івана Павла ІІ – це ціле моє “свідоме” життя. Його особа, його навчання мали великий вплив на моє становлення як християнки. Скажу щиро, мені важко було звикнути до нового Папи Венедикта XVI . Але після появи його першої енцикліки Deus Caritas Est у моєму ставленні до нього стався перелом.
Інформація в мас-медія, що передувала появі цього документа, обіцяла сенсаційний матеріал про новий погляд Церкви на секс. Але насправді ці медія по-своєму оцінили те, про що писав Венедикт. Так, він нагадав нам усім про велику вартість того виду любови, який називають eros , але зовсім не звів його до просто сексу, як це дехто зрозумів. Він написав про щось набагато більше і важливіше – про християнську любов.
Прочитавши цю енцикліку, я дійшла висновку, що її слід добре осмислити кожному, хто вважає себе християнином. Можна сказати, що цей текст є обширним коментарем до слів Йоана Богослова: “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Йо. 4:16).
Енцикліка складається з двох частин. Перша частина присвячена сутності любови і, ґрунтуючись на філософських, але насамперед на біблійних джерелах, показує, якою є правдива любов. В ній постає перед нами закоханий у Своє творіння Бог, Який любить шалено, нераціонально, аж до смерти. І цю любов, яка надихає віддавати своє життя іншим, Він дарує безкорисливо кожному. У другій частині – не такій емоційній, “сухішій”, але такій самій цінній – мова йде про практикування діл любови у церковній спільноті, оскільки служба любови ( diakonia ) належить до “внутрішньої природи Церкви” разом з проповідуванням Божого Слова ( kerygma ) та звершуванням Таїнств ( leiturgia ) (п. 25).
Обговорення всіх аспектів енцикліки не є моєю метою; кожен, прочитавши її, може знайти в ній щось для себе. Мене ж захоплює спосіб, в який Венедикт XVI говорить про любов. Це, звісно, не новий, але, напевно, свіжий погляд “офіційної” Церкви на те, що належить до її природи. Основні свої роздуми Папа присвячує значенню двох видів любови: eros та agape . Він показує, що їх не можна розділити, інакше любов втрачає свою природу. Еros шукає Бога, agape віддає отриманий дар. Отже, любов є „по суті однією дійсністю, але вона має різні виміри; і часом промовляє то один, то другий. Але коли ці два виміри віддаляються одне від одного, утворюється карикатура на любов чи якась обділена її форма” (п. 8). Поєднання éросу з агáпе – це і є та любов, якою любить нас Бог. Бог, Який шукає особу, Який прагне зустрічі, Який ревнує, бо хоче виключности у взаєминах, Який обдаровує, не питаючи, що отримає взамін, Який нищить Себе тільки тому, що прагне щастя людини, – про таку історію любови розповідає Біблія, а за нею й Папа Венедикт. Так хочеться частіше чути у наших храмах замість моралізаторства і повчальних історій живу проповідь про цю неймовірну Любов, учасником якої може бути кожен із нас.
Актуальність і феномен цієї енцикліки полягають у тому, що вона, немов голос крикуна в пустелі, закликає наново проаналізувати якість християнства – і нашого, греко-католицького, також. Папа пише для того, щоб “спонукати світ до нових старань, аби люди на практиці давали відповідь на Божу любов” (п. 1). А щоб давати таку відповідь, треба насамперед зустріти Того, Хто є Джерелом; треба підключитися до найважливішого Джерела, щоб могти самому бути джерелом.
І перед тобою постають питання: Чи є я “джерелом”? Чи є ми, греко-католики, “джерелами”? В яких спільнотах виростають діти, яких ми хрестимо? Чи справді це спільноти, де практикується християнська любов, чи справді можна досвідчити в них Любов, зустріти Любов і наповнитися Нею? Чи можемо ми, живучи в наших церковних спільнотах, сказати: “Ми пізнали ту любов, яку Бог до нас має, й увірували в неї” – і прийняти цю віру як “основу свого життя”? (п. 1).
Для Папи Венедикта не існує сумнівів у тому, що рішення стати християнином не пов'язане з якимись етичними принципами чи з якоюсь ідеєю; воно є наслідком зустрічі з Особою, Яка надає нову перспективу твоєму життю. Папа весь час говорить “про любов, якою наповнює нас Бог і яку ми маємо передавати іншим” (п. 1). Центральним місцем такого “наповнення” є, звісно, Євхаристія. Бог віддає нам Самого Себе. Ми маємо стати одним тілом – Він і ми, Його члени. Папа надає великої ваги спільнотному вимірові Євхаристії: “Євхаристія, яка не має відношення до конкретно практикованої любови, є сама по собі неповною” (п. 14).
І знову виникають питання: Чи справді є спільнотою любови ті люди, які приходять у неділю до церкви, щоб узяти участь у Божественній Літургії? Чи це тільки моя проблема, що бракує мені відчуття спільноти, коли я стою в церкві між анонімними парохіянами, коли, щоб приступити до Причастя, мушу пробиватися через натовп або протискатися між бабусь, які стоять навколішки? І що мені бракує радости від перебування укупі? Чому більшість присутніх має сумний вираз обличчя, коли відбувається Євхаристія – “Святеє святим”?
“Коли у моєму житті відсутній контакт з Богом, я можу бачити в іншій людині завжди тільки ‘ іншого ' і не вмію розпізнати в ній образ Бога. Та коли я у своєму житті зовсім не звертаю увагу на іншу людину, стараючись бути тільки ‘побожним' і виконувати свої ‘релігійні обов'язки', охолоджуються й мої відносини з Богом. Вони стають ‘ правильними ' , але без любови” (п. 18). Це ніби не нове. Але так важливо нагадувати, що без закорінення в Богові ми нічого не можемо зробити безкорисливого. Виконання того, про що говорить Папа у другій частині енцикліки, неможливе без того досвіду живої Любови, про який іде мова в першій частині. Різні соціяльні організації можуть успішно працювати і без цього, але Папа намагається показати саме християнську модель харитативної діяльности. Християнська caritas-agape , яка віддає з того, що отримала, – чи маємо ми її? Чи достатньо розвинута серед вірних Греко-Католицької Церкви чутливість до потреб інших людей? Чи не надто ми зосереджені на собі? Різні церковні організації користуються переважно коштами не нашими, а закордонними. Інші християни підтримують нас, і ми до того звикли. Без “проєкту” чи “ґранту” ми часто неспроможні нічого зробити. Звичайно, це добре, що інші нам допомагають, але чи не час уже прокинутися й нам? З огляду на те, як ми вбираємося, що купуємо, чим їздимо, – не такі ми вже й бідні. Але суть проблеми – в нашій ментальності (брати, а не давати). Як міняти наші затверділі серця? Відповідь для мене одна – у християнській спільноті, у спільноті конкретних людей, які збираються навколо Слова, Євхаристії, й діляться любов'ю, якою наповнює їх Бог-Любов. Мені бракує в нашій Церкві менших спільнот, місця ґрунтовної євангелізації та катехизації дорослих, де можна досвідчувати Любов і практикувати її, де Євхаристія є не просто недільним обов'язком, а святом цілої спільноти. У малій спільноті не сховаєшся; усі будуть бачити, як Господь міняє твоє серце і чи ти дозволяєш Йому це робити. І буде видно, чи живе в тобі Любов. Переміна не стається миттєво, це може зайняти роки, але є тільки один знак, який може промовити до нехристиян, до світу, – це жертовна любов. Тому Церкві варто “інвестувати” у малі спільноти; можливо, це не єдина, але вірна дорога до того, щоб світ сказав: “Дивіться, як вони любляться”.
Deus Caritas Est написала людина, яка зустріла Любов. Я впевнена в цьому. І тому дякую, Венедикте, за Твою енцикліку. Вона дала мені новий поштовх на шляху до Любови. Мені тільки шкода, що поки що не можна прочитати Deus Caritas Est українською...
