До 150-річчя від дня народження отця полковника Івана Кипріяна
За християнською наукою, справжне життя в злуці з Богом дає святих мучеників, які наділені свідомою мужністю в ім'я втілення християнських засад у житті незалежно від обставин. Ця мужність настільки жертвенна, що вона не боїться жодних небезпек на своєму шляху. Кажуть, без мужности не може бути чесноти, а тим самим не може бути і гідности, а в результаті — і святости. Людина, яка в рішучих моментах життя не виявить належної мужности, не заслуговує на гідну пошану чесної людини. Всі ми добре розуміємо, що мужність — це сила духу, який покликаний творити добро серед людей. Мужня людина йде назустріч небезпекам і гідно зносить ці небезпеки та страждання, не звертаючи уваги на наслідки своїх особистих терпінь. Серед численних мучеників є заслужений релігійний і культуно-освітній діяч, полковник і музикознавець о. Іван Кипріян, який віддав своє життя у винятково драматичних обставинах у далекій Сибірі.
Народився Іван Кипріян у 1856 році у м. Сокалі, в українській національно свідомій родині. Там закінчив початкову школу, а гімназійне навчання здобував у Сокалі і в Перемишлі. Іва н від молодих років був наділений великим талантом до музики, співу і риторики. Вже в шкільних роках він брав активну участь у культурно-освітній праці. Неодноразово виступав на різних концертах, виконуючи українські пісні та декламуючи вірші наших поетів. У середній школі ним зацікавився композитор о. А. Вахнянин, який допоміг йому розвинути його музичний талант . Після закінчення середньої освіти Іван студіював у Перемиській духовній семінарії та вчився в місцевій музичній школі. Під впливом визначних перемиських педагогів у стінах духовної семінарії і музичної школи сформувався його світогляд і почав реалізовуватися Божий дар — робити добро іншим людям, здобувати для суспільства духовні і матеріяльні цінності. Під кінець своїх студій Іван з Перемишля перенісся до Львова і там закінчив духовну семінарію. У Львові продовжував навчання з музики і здобув звання диригента. Висвятився на священика і був направлений на парохію до села Шум'ячі, тепер Турківський район. На своїй парохії зорганізував сільський хор, який співав церковні пісні й виконував різноманітний репертуар на концертах у селі та околицях. У селі активно включився також у розвиток просвітницької праці. Боровся з москвофільством, поширював українські книжки, читав історично-літературні доповіді. Свій священичий патріотизм він доводив безкомпромісною працею і твердістю переконань, не згинаючись і не падаючи духом перед жодними труднощами. Вже в 1883 році о. Іван видав “Партитуру церковних хорів” а в 1884 р. написав один із перших у Галичині підручник “Початкові знання з музики і співу”.
Відомо, що в ці часи народ у наших селах знаходився в страшному запущенні, матеріяльному й моральному. Пісня і слово Боже рятували гідність народу. Отець І. Кипріян популяризував твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Вербицького, М. Лисенка, Т. Шевченка та інших. Він підготовлював декламації та п'єси, а при тому писав пісні і згодом опублікував їх у збірнику “Русько-народні пісні”. Був це велетень, який так вдало поєднував віру в Бога з національними почуттями.
З парохії Шум'ятич о. І. Кипріяна було переведено до Немирова Рава-Руського повіту. Там його застала Перша світова війна. З Немирова зголосився бути польовим духівником для УГА і з нею пройшов усю кампанію в Галичині і за Збручем. Перед вступом до УГА коротко був у Перемишлі і в Мостах Великих Жовківського повіту вже як польовий духівник. Дуже високу оцінку о. І. Кипряна зустрічаємо в нижче поданій літературі, яка характеризує його як взірцевого душпастиря, культурно-освітнього діяча, людину з добрим серцем і відкритою душею, готову до самопожертви за кращу долю свого ближнього. У грудні 1919 р. він був у Самгородку біля Козятина, в бригадному шпиталі хворих на тиф. Серед хворих о. І. Кипрян не лише виконував душпастирські обов'язки, правив Служби Божі, прищащав і сповідав, але брав на себе і санітарні чинності: перекладав хворих на тиф, одягав, чистив коло хворих і годував їх. З описів о. І. Лебедовича довідуємося, що о. Іван Кипріян зі своїм військовим загоном потрапив у більшовицьке оточення і був засланий на далеку Сибір, де історія його життя досягла кулімінації.
З увагою читаю і роздумую над деталями цієї трагедії і над долею ув'язнених у комуністичній займанщині. Серед різних описів дуже сильне враження справила на мене тргедія в концтаборі в Сибірі. Отець Іван жив у бараку ч. А-332, в якому також жили діти, народжені вже у таборі. Тих дітей кормили залишками харчів після роздачі в'язням, які виконували норми на лісоповалах. Діти – кістяки, прикриті брудним і обдертим тюремним лахміттям, у таких умовах вмирали. Отець Іван ними опікувався, ходив до дітей і збирав окрушини на кухні, щоб годувати вмираючих від голодної смерти. З якою ж дивовижною радістю вітали діти отця при кожній зустрічі! Серед дітвори були не лише діти українських батьків, але й ув'язнених матерів різних національностей, проте для о. Івана всі вони були Божими дітьми, і всіх їх він любив усім серцем.
Довідавшись, що двадцятьох дітей забрали з бараку і перевели до віддаленої за огорожею клітки без даху, бо всіх їх було призначено на другий день до розстрілу, отець за всіляку ціну вирішив у темну ніч спеціяльним перелазом попід колючі дроти дістатися до дітей, щоб в останні хвилини їх земного життя полегшити їхнє терпіння. Коли він дістався до цієї смертельної камерної клітки, всі діти, до краю змерзлі, пригорнулися до свого любого опікуна. Він їх в обіймах цілував і зігрівав своїм тілом, потішав і молився, приготовляючи до життя вічного. Над їхніми головами лютувала страшна снігова і морозяна курява. Вона тривала чотири дні, і з того приводу екзекуція над дітьми не відбулася в призначений час. Коли снігова метелиця стихла і екзекутори зайшли до клітки, вони побачили щось незвичайне. Навкруги лежали замерзлі діти, а серед них замерзлий о. Іван Кипріян. Він замерз, обіймаючи найменшого хлопчика. В таких умовах прийняв смерть у 1924 році наш дорогий земляк, зразковий християнин і український патріот у комуністичній катівні на далекій Сибірі. Помер праведник, переповнений християнською любов'ю до своїх малих ближніх, гріючи їх своїм тілом і словом, коли застигали їхні закостенілі, заморені голодом тіла.
P . S . Шкода, що постать нашого мученика о. І. Кипріяна до цього часу не набула належного розголосу. Сподіваємось, що ця стаття допоможе розбудити відповідне зацікавлення. Хай буде вислуханий наш голос і нехай буде прийняте Синодом нашої УГКЦ невідкладне рішення, щоб якомога швидше розпочати процес беатифікації та канонізації о.Івана Кипріяна, одного з мучеників Христової віри, який пройшов свою хресну дорогу і на її тернистому шляху не здався, а залишився вірним Божим Заповітам.
