Декілька думок з приводу ухвалених Синодом УГКЦ урочистих
святкувань 5-ої річниці відвідин України Папою Іваном Павлом ІІ
Ці слова “Польський Папа” ніяк не треба розуміти в якомусь негативному сенсі, як якесь пониження гідности покійного Папи. Навпаки, цей Папа дуже часто ноголошував свою польськість і, напевно, любив цей титул, який звеличував не лише його, але і весь польський народ. Треба постійно мати на увазі, що Папа Іван Павло II був великим польським патріотом і цей патріотизм мав великий вплив на його ставлення до нас, українців, і нашої Української Церкви.
Духовна велич Папи Івана Павла ІІ
Коли спробуємо подати загальнолюдську характеристику Папи Івана Павла II, абстрагуючись від його польськости, тоді дійдемо до ось таких заключень. Цей Папа був незвичайною харизматичною людиною великого калібру, глибоко духовною, з особливими прикметами духу та інтелекту, був визначним мислителем і богословом, людиною великих візій. Діяпазон його зацікавлень був дуже широкий. Любив театр, мистецтво, літературу і поезію. Розумів та оцінював важливість спорту не лише для фізичного, але і для духового здоров'я. Був добрим плаваком і лещетарем. Любив перебувати з молоддю, в якій бачив майбутнє Церкви і народу.
А вже, зокрема, вирізнявся як блискучий, золотоустий проповідник, який захоплював людей, був джерелом натхнення для багатьох. Якими зворушливими були ці хвилини, коли цей Папа промовляв до народних мас на площі св. Петра у Ватикані і палкими словами закликав їх: “Не бійтеся прийняти Христа до своїх душ, благаю вас, не бійтеся...” Своєю відвагою, рішучістю і принциповістю спричинився він у великій мірі до розпаду Совєтського Союзу, на руїнах якого відродилась Незалежна Українська Держава і почала вільно діяти наша Українська Церква.
Великі надії і велике розчарування
Тому й не диво, що майже цілий світ, а також і ми, українці, покладали на цього Папу великі надії, що він не лише відродить Церкву в дусі Христової Благовісті, але і постарається про новий справедливий лад у світі, головно в центрально-східній Европі. Сподівалися, що ми, українці, і наша Церква, і держава зазнають від цього Папи особливої батьківської опіки, бо він був добре ознайомлений з нашою многострадальною історією. Але так не сталося. Всі ці наші великі надії розвіялись. Польський патріотизм і, зокрема, польський католицький месіянізм Папи Івана Павла II перекреслили всі ці наші очікування. І якраз тепер є добра нагода проаналізувати це питання.
У першій мірі треба призадуматись нам над феноменом польського католицького месіянізму, який болюче відчували ми впродовж цілої нашої тисячолітньої історії. Це є глибоко закорінена віра в душі польського народу, що Боже Провидіння призначило цьому народові особливу історичну місію поширення і закріплення римського католицизму на “схизматицькому” Сході, головно в Україні. І що могутність польського народу і польської держави є запорукою сили і росту Католицької Церкви. Тут, отже, польські політичні інтереси (т.зв. “рація стану”) тісно сплітаються з експансією католицизму. І тут спостерігаємо якесь дивне духовне споріднення польського церковного імперіялізму з московським православним месіянізмом, завданням якого є збереження і закріплення “істинного” канонічного московського православ'я на Сході Европи, головно, в Україні.
І цікаво, що ці два “месіянізми”, хоч часто конфліктують, проте знаходять теж і спільну мову за рахунок України, яка стала бездушним предметом торгів і договорів. Тепер Москва є важливим екуменічним партнером Ватикану. Папа Іван Павло II дотримувався офіційної лінії цього ватикансько-московського “екуменізму”, але інтереси польського народу і польської Церкви завжди ставив на першому місці. Варто пригадати, що знаний американський телевізійний коментатор Волтер Кронкайт після вибору Папи Івана Павла ІІ сказав: “Цікаво, чи Кароль Войтила буде більше поляком чи Папою?” Тепер можемо на це відповісти, що був він одним і другим – і Поляком і Папою.
Протиукраїнська політика Ватикану
Постав, отже, новий “Польський Ватикан”, в якому традиційний римський централізм поєднано з польським національно-релігійним месіанізмом і створено нову протиукраїнську ватиканську “остполітику”. Про це виразно свідчать такі факти. У пріоритетах ватиканської “остполітики” інтереси Української Церкви, нашого народу і Української Держави цілковито не узгляднюються. Україну трактують як “місійний терен” для експансії польського католицизму і польських політичних впливів. Українська Греко-Католицька Церква, яка, згідно з постановами Другого Ватиканського Собору, повинна б тепер діяти в незалежній Українській Державі як окрема помісна церковна одиниця, самоуправна, із синодально-патріяршим устроєм, із власною ідеологією і церковною політикою, у тісній співпраці з Українською Православною Церквою, стала натомість якоюсь підрядною причіпкою до польської Римо-Католицької Церкви і її головним завданням є допомагати цій же Церкві в латинізації і полонізації українського народу. Майбутности вона не має.
Постійно позбавляють нашу Церкву її законних прав, дискримінують і ділять згідно зі старою римською приповідкою: “розділяй та володарюй”. Тому і старинну Мукачівську єпархію відлучено від цілости УГКЦ, хоч ця Церква є київської традиції, а Закарпаття є тепер інтегральною частиною Української Держави. Коли в 1993 році були намагання створити в Україні єдину УГКЦ, яка б охоплювала теж Церкву Закарпаття, то Ватикан на це не погодився і нашу Мукачівську єпархію підпорядковано безпосередньо Папі. Тоді з'явилася також відповідь Апостольського Престолу про цю справу, в якій висловлено такі думки:
“Апостольський Престол також бажає, щоби якнайскоріше були створені Збори єпископів цілої України, щоб усім було зрозуміло, що Греко-Католицька Церква в Галичині, Греко-Католицька Церква в Закарпатті, Римо-Католицька Церква – всі разом створюють Католицьку Церкву в Україні.” З цього ясно бачимо, що Ватикан бажає мати в Україні лиш одну спільну міжобрядову Католицьку Церкву, в якій домінуватиме, розуміється, упривілейована, під особливою опікою папського нунція, польська Римо-Католицька Церква.
Наша УГКЦ втратила теж свою найстаршу Перемиську єпархію. У Ватикані і Варшаві були плани приєднати її до Римо-Католицької Церкви в Польщі, коли ж це не вдалося, тоді створено фіктивну Греко-Католицьку Митрополію в Польщі. Але Перемиську Катедру Папа таки не повернув нашій українській громаді, нібито через спротив Кармелітів. Але головна причина - це знищення традиційного українського кореня цієї заслуженої єпархії, щоб розірвати зв'язки зі своїм славним минулим. Польський римо-католицький костьол, що став тепер нашого катедрою в Перемишлі, має перевиховати наших вірних у польсько-латинському дусі і є також символом майбутности нашої Церкви, її цілковитого злиття з Римо-Католицькою Церквою. Віримо, що при Божій допомозі і нашій рішучості так воно не буде.
Папські відвідини України
Цей антиукраїнський, польсько-латинський характер ватиканської “остполітики” досить наглядно виявився під час візиту Папи Івана Павла II в Україну 2001 року. Дуже дивно, що в Україні, на цій традиційно східно-християнській території, в Києві і у Львові, першу Божественну Літургію відправлено в латинському обряді, а щойно наступного дня - у візантійсько-українському. Вже цей факт вказує на особливе вивищення Римо-Католицької Церкви. Відомий історик Церкви і каноніст о. д-р Ігор Мончак пише ось так про це у своїй статті“Київська Церква між Римом і Москвою”: “Папа Іван Павло II відвідав в першу чергу Римо-Католицьку Церкву. У Києві це була немов урочиста інавгурація тієї нової Церкви, а у Львові – відвідини її головного ядра - польських римо-католиків. Автохтонна Українська Греко-Католицька Церква залишилася як у Києві, так і у Львові другою в черзі... Дехто обмежувався до вичікування патріяршого титулу... Не усвідомлювали собі суперечности у такому сподіванні, бо зміцнення суверенности автохтонної Східної Церкви утруднювало б поширення Римо-Католицької Церкви аж до Дніпра... Про УГКЦ як інституцію нема окремої згадки в жодній з папських проповідей в Україні”. Годилося б пригадати, що з римо-католицької сторони були великі протести проти відправи в Києві Служби Божої в українсько-візантійському обряді.
Кульмінаційною точкою цього історичного папського візиту в Україні мало бути проголошення Блаженними визначних Божих угодників нашої Церкви 20-го сторіччя. Всі ми добре знаємо, що такими визначними святцями, геройськими постатями останнього століття є загально знані в цілому світі два Духовні Велетні: Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф. Їхні імена мали б бути на перших місцях серед інших 28 блаженних, проголошених Папою Іваном Павлом II. Але їх чомусь було пропущено, забуто, зігноровано.
Проголошено теж і двох блаженних з Римо-Католицької Церкви. Один із них — це знаний українофоб, архиєпископ Юзеф Більчевський, великий ворог українства, а зокрема, митрополита Шептицького. Цікаво знати, якими чудами він прославився, що удостоївся такого вивищення? У жовтні 2005 р. Юзефа Більчевського проголошено святим... Варто також згадати, що Папа Іван Павло II двох наших владик із Пряшівської єпархії, свідомих українців Павла Ґойдича і Василя Гопка проголосив словацькими святими. Якісь дивні речі діються в Церкві.
В обороні Святої Божої і нашої Української Правди
Щоб виправити цей ненормальний стан, треба нам позбутися наслідків довгого поневолення. Головною такою нашою духовною недугою є “малоросійство”, яке тягне нас до “старшого” брата в Москві, до “суперканонічного” московського православного благочестя”, до прославляння “великої вітчизняної війни” та очорнювання справжніх борців за волю України. Іншим таким духовним каліцтвом (головно в Галичині) є “суперкатолицизм”, який прославляє Рим, бачить у Папі Бога і велить нам ненавидіти всіх православних, також і українців. Через той суперкатолицизм і комплекс національної меншовартости ми не здали іспиту зрілости під час історичної візити Папи в Україні. Ми не виявили себе як справжня повноцінна державницька нація і як свідома, повноправна Українська Церква, Церква Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа. Ми дозволили себе понизити на своїй власній землі, у своїй власній Українській Державі.
Коли глянемо на нашу історію, на всі ті жахливі терпіння, жорстокі переслідування, фізичні і духові геноциди і що при Божій допомозі ми все те пережили і дочекались відродження Незалежної України, то побачимо тут якусь особливу опіку Божого Провидіння. Для нас Церква була не зброєю для винищування інших народів, а рідною Матір'ю, яка береже своїх дітей від небезпек. Наші національні ідеали – це жити вільним життям вільних Божих Дітей на своїй власній вільній землі, у своїй Незалежній Державі і прославляти Всевишнього у своїй рідній, традиційній Українській Патріяршій Церкві, незалежній від чужих юрисдикцій, рівноправній одиниці у Вселенській Христовій Родині.
Євген Іванків