У березні цього року УГКЦ відзначала трагічний ювілей – 60-річчя Львівського псевдособору. Глава УГКЦ звернувся з відповідним посланням від імені Синоду єпископів УГКЦ до владик Православних Церков в Україні та членів Святішого Синоду Московського Патріархату і особисто Патріярха Алєксія ІІ в братньому дусі, даючи відповідну історичну оцінку Львівському псевдособорові. Це послання було написане з наміром “ полишити Божому милосердю те, що було, і вступати у майбутнє готовими шукати спільних доріг”.
Незабаром голова відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріярхату митрополит Кирил відреагував на це послання. Спершу автор листа-відповіді висловловив сумнів у канонічності і благодатності Берестейського собору 1596 року. Далі він вдався до вже знаного аргументу про те, що Львівський собор 1946 року зініціювали самі греко-католики. При цьому митрополит проводить паралель із “масовим поверненням греко-католиків Білорусі до віри батьків, яке відбулося “з ініціятиви” митрополита Йосифа Семашка. Насправді у московське православ'я греко-католиків переводив не Семашко, колишній уніятський клірик, а царська Росія. І робила це кийками та багнетами. Останній був лише приправою у вже зготований царською Росією ” суп ” . Але згадка про о. Семашка в листі митрополита Кирила є щонайменше симптоматичною: шукати “ семашків ” і звалювати на них відповідальність за рішення, які були явно не в їх компетенції – це певний стиль, за яким пізнається “майстер”. Відповідь митрополит Кирила ще раз і ще раз підтверджує – зайвий раз турбуватися про занепад знаної від віків “ школи майстерности ” немає жодних підстав.
Далі митрополит Кирил стверджує, що терпіння Православної Церкви за часів СРСР були набагато більшими, ніж гоніння на греко-католиків. Це твердження по-хри c тиянськи можна цілком зрозуміти. Бо завжди душевні болі багато глибше допікають і руйнують людську особу, ніж фізичні. З цього приводу не один священик, який розпочав 1946 рік із підпису про перехід на православ'я, а потім все ж після викидів сумління розривав свій контракт із державним православ'ям і признавався у тому, що завдав собі багато більше терпіння рішенням перейти на православ'я, ніж його скасуванням. І це при тому, що після останнього зазвичай йшло ув'язнення і всі “радощі життя”, з цим пов'язані. Феномен підпільної УГКЦ полягав у тому, що її члени мали нескореного духа і глибоку віру в те, що Боже Провидіння колись розставить усі крапки над “ і ”. З усього видно, що ця сторінка з історії Української Греко-Католицької Церкви залишається все ще не вивченою в Москві.
Треба, однак, віддати рацію митрополиту Кирилу у тому, що момент повернення греко-католицьких храмів їх законним власникам досить часто супроводжувався нехристиянською поведінкою тих, які відстоювали права УГКЦ. Знаю кілька випадків, коли в доволі таки брутальний спосіб православних священиків, які мали великий авторитет у частини громади, не допустили до храму. Але є причини цієї поведінки, про які митрополит Кирил не згадує, а саме факт, що цілий провід Московської Патріярхії злився в тісних обіймах із каральною машиною тодішнього режиму. Є багато фактів, і не місце тут мені ще раз і ще раз їх повторювати, що чимало священиків і єпископів РПЦ тісно співпрацювали із КГБ, використовуючи сповідальницю як місце отримання достовірної інформації про життя традиційно вольнолюбивого галицького люду. Ці факти були відомі людям. І тому розділити процес повернення храмів УГКЦ і процес поборювання народом впливів та інституцій, які сіяли серед народу ненависть і взаємну недовіру, доволі складно, а навіть неможливо. Тому за факт несправедливого ставлення до тої чи іншої православної громади чи священика однакову відповідальність несуть як ті, які ту несправедливість чинили, так і ті, які подали незаперечні підстави вважати Московську Патріярхію часткою карального режиму. Не йдеться мені тут про оправдання, але про зрозуміння природи речей.
На завершення скажу ще про одну дивовижну непослідовність митрополита Кирила. З одного боку, він говорить про Греко-Католицьку Церкву як таку, яка припинила своє існування на Соборі 1946 року, а з іншого боку, він висловлює цій Церкві свою претензію щодо невідповідного для Церкви способу повернення храмів. Важко врешті-решт зрозуміти, чи митрополит уважає її такою, що була, чи такою, якої не було. Адже не можна мати якихось очікувань, а відповідно і якихось претензій до того, що не існує в природі.
