Що непокоїть: рішення Папи чи його можливі наслідки?
о. Михайло ДИМИД
Тема касування титула “Патріярх Заходу” серед дев ' яти інших титулів Римського Архиєрея продовжує непокоїти єрархів православних Церков. Пригадаємо, що інформативним приводом для розгортання дискусії навколо цього питання стала публікація офіційного річника Папського Престолу “Аннуаріо Понтіфічіо” на 2006 р., в якому серед титулів Папи Вернедикта XVI не згадується традиційний дотепер титул “Патріярх Заходу”. Нещодавно світ побачили адресовані до Папи Римського листи архиєпископа Афін Христодулоса (Афіни, 17 березня) і Вселенського Патріярха Варфоломея (Фанар, 8 червня). Обидва листи не схвалюють таке рішення Папи Венедикта XVI.
Архиєпископ Христодулос припускає спочатку, що йдеться про друкарську помилку. Якщо ж це насправді не помилка, а осмислене рішення, то це, на його думку, свідчить про те, що його Церква втрачає спільну основу із Римською. Він пише, що “для нас, православних, Папа Старого Риму завжди був Патріярхом Заходу, наслідником апостолів Петра і Павла, які заснували Церкву Риму, перший в почесті, перший серед рівних...” Усе це для архиєпископа Христодулоса добре укладалося на підставі прийнятих у 879 році у Царгороді принципів пентархії, згідно з якими Христова Церква чітко розділяє свої сфери впливу між патріярхатами. Саме цей статус, на думку архиєпископа Христодулоса, визначає патріяршу юрисдикцію єпископа Риму, від того титулу походить влада назначувати єпископів, писати і проголошувати закони та керувати Латинською Церквою.
Архиєпископ визнає, що нині існують “великі первопрестоли Заходу” (Ліон, Браґа, Толедо, Мілан), але нехай вони надалі залишаються під Римською юрисдикцією.
Дивно, що для Христодулоса факт заснування верховними апостолами Петром і Павлом Римської Церкви є менш важливою спільною основою для всіх Церков, ніж іменування цієї Церкви Західним Патріярхатом і визначенням її кордонів Царгородським Собором.
При цьому Архиєпископ вказує на велике побоювання з боку православних створювати нові патріярхати, надавати автономію чи автокефалію дозрілим православним Церквам. До такої ж обережности він закликає Папу Венедикта XVI стосовно “великих первопрестолів Заходу“. На його думку, не слід давати новим Церквам тих засобів, які отримали так звані “старі патріярхати”.
Офіційна реакція Вселенського Патріярхату щодо касування титулу “Патріярх Заходу” була викладена у шістьох точках: 1. Оскільки справа торкається примату в Церкві, вона є важлива для взаємин православних та католиків.
2. Будучи пов'язаний із принципом пентархії, титул визначає кордони Західного Патріярхату і саме в цьому визнається православними Церквами.
3. Існує чітка різниця між “старими” і “новими” патріярхатами, і перше місце серед “старих” патріярхатів належить Римові.
4. Не “культурна”, а “географічна” позиція визначає кордони Церкви, і лише внутрі “географічних кордонів” можна розрізняти групи віруючих згідно з “обрядами”, “культурою” чи “конфесією”.
5. Не титул “Патріярх Заходу” заважає православним, а титул “Вікарій Христа” і титул “Верховний Архиєрей Вселенської Церкви”, оскільки вони вказують на надпатріяршу юрисдикцію.
6. Не потрібно створювати нові труднощі, а треба, як це колись заявив проф. Рацінґер, повернутися до того, що було вирішено в першому тисячолітті.
Такий підхід до справ, включно з приматом, який вписуватиметься в синодальну систему управління, допоможе, на переконання авторів листа від Вселенського Патріярхату, йти в напрямку єдності Христової Церкви.
Реакція Царгородського Патріярхату вказує на ті самі проблемні позиції православних Церков, як і лист архиєпископа Христодулоса, адже в теорії вони хочуть оживити принципи, які в реальності вже давно не існують і яких вони самі вже давно не дотримуються: майже всі православні Церкви мають свої юрисдикції не тільки на “території” Західного Патріярхату, а також і на територіях інших православних Церков. Реально у взаєминах між помісними православними Церквами вже не існує географічних кордонів, поступово верх беруть кордони культурні. Ми є свідками великої боротьби між Московським та Царгородським Патріярхатами, направленої на оволодіння єпархіями у світі. Для цієї тривалої в часі суперечки між Царгородом та Мосвою принцип території вже давно втратив значення. Вирішальним став культурний поділ. Що стосується розрізнення “старих” та “нових” патріярхатів, то це немає нічого спільного із реальною душпастирською працею. Разом з тим воно потребує розв'язання як у православній, так і у римській юрисдикціях. У православних найбільша Церква – це, напевно, українська, яка на сьогодні все ще не визнана ані “старим”, ані “новим” патріярхатом. Московська є “новим”, а претендує бути першим серед “старих”. Царгород колись був “новачком”, але посів місце серед “апостольських”, а нині визнається як “старий”. Питання, на яке заледве можна очікувати відповіді від прибічників радикального розрізнення “старих” від “нових”, а тим паче від ще не визнаних патріярхатів: чому сьогодні не можна застосувати ті самі критерії до інших Церков, які свого часу були застосовані до Царгороду, критерії, які однозначно допомогли цій Церкві набрати відповідної сили для Божої слави? Так у римській юрисдикції є “старі” патріярхати на Близькому Сході, які занепадають. Вони є нечисленні і мають більше вірних в діяспорі, ніж на матірній території. Але разом з тим є “нові” або ще зовсім не визнані, як от Українська чи Малабарська Церкви. Вони є численні, динамічні, активно творять нову палітру служіння Христової Церкви у світі. Чому їх повинні стосуватися інші принципи, відмінні від тих, які були застосовані до колись “нового” Царгородського патріярхату?
В усіх реакціях православних (у тому числі Віденського єпископа Іларіона) на римську ініціятиву знаходимо острах перед легко передбачуваним розгортанням нової динаміки дії в середовищі Церков Римського сопричастя. Визначним у цій динаміці є нівелювання різниці між “старими”, “новими” патріярхатами і “великими первопрестолами Заходу”. В результаті вивільняться для євангелізаційної праці Церкви ті сили, які дотепер були сковані розгортанням штучних, егоїстичних засобів самоствердження поодиноких осіб у Церкві. Треба сподіватися, що наслідком цієї нової динаміки стане більше звертання уваги Церкви на потребу євангелізувати суспільство, проблему подолання духовної убогісті світу. Такий підхід приневолить самих православних перейти від уявного до реального діялогу між собою, спонукатиме припинити боротьбу між своїми патріярхатами, повернути собі дух служіння і смиренномудрія у взаєминах між Церквами. Можливо, це і лякає. Цей відновлений підхід до справи практично показує всім, що немає Помісної Церкви без Вселенської. Втеча від цього усвідомлення є передумовою для розгортання логіки усіх представлених вище позицій православних єрархів.
о. Михайло ДИМИД