На початку червня 2006 року С вято-Успенська громада Львова (УАПЦ) заявила про бажання перейти у канонічне підпорядкування Константинопольського Патрі я рхату. Формально це мало би означати повернення цій громаді (яка є центром Львівського братства УАПЦ) статусу ставропігії — прямого підпорядкування Константинопольському Патріярхатy, отриманого з рук Патріярха Єремії ІІ ще у 1589 році. Фактично це означало би реальний початок відновлення структури Константинопольського Патріярхату в Україні. Але цього не сталося.
Сподівалися повернення ставропігії
Заключним актом цього відновлення, як очікували в громаді, мала стати Літургія, яку в Успенському храмі 6 червня мав відслужити представник Константинопольського Патріярхату. Ним міг бути архиєпископ Української Православної Церкви в діяспорі Всеволод Майданський або ігумен Пилип, громадянин США українського походження, який належить до Вселенської Патріярхії. Під час цієї Літургії, як припускалося, і мала би бути зачитана заява чи грамота про відновлення ставропігії. В очікуванні такої знаменної події 6 червня до Успенського храму у Львові прибула численна група священства і мирян Львівської єпархії УАПЦ, а також спостерігачів від УПЦ (МП) і УПЦ КП, щоб почути, що саме скаже представник Константинопольського Патріярхату. Але так і залишається під сімома замками відповідь на питання: Чи збиралися робити якусь заяву самі представники Вселенської Патріярхії? Того дня ніхто із представників Константинопольського Патріярхату в Успенськім соборі так і не з'явився. Причину цього самі братчики Собору вбачають у шаленому тиску Москви на Константинопольський Патріярхат.
З іншого боку, можна припустити, що представники Константинополя просто не хотіли форсувати події і вдаватися до позаправних вчинків. Парафіяльна громада написала заяву до Вселенського Патріярха з проханням відновити статус ставропігії, який, до речі, Патріярхія ніколи не скасовувала. Рішення у цій справі має прийняти Священний Синод Константинопольської Патріярхії. Його засідання відбуваються щомісячно, тобто якоїсь певної заяви можна очікувати вже незабаром. А без нього, звичайно, українські священнослужителі з діяспори ніяких конкретніших дій чинити не будуть, щоб ніхто потім не мав об'єктивних підстав звинувачувати їх у неканонічних діях.
Отже, йдеться саме про відновлення статусу ставропігії, про те, що вже було, а не про щось нове. На цьому в братстві особливо наголошують. Як і на тому, що, з одного боку, ця ставропігія є однозначно канонічною, а з іншого — що братство ніколи не належало до Московської Патріярхії. Голова братства Тарас Дмитрик пояснює: “Братство отримало ставропігію 1589 року, тоді як Московську Патріярхію Вселенське Православ'я визнало у 1593 році. А коли у 1686 р. Константинопольський Патріярх Діонісій ІV вчинив акт симонії і продав Київську митрополію Москві, єпархії на Правобережній Україні (тоді ще території Речі Посполитої) залишилися у підпорядкуванні Константинополя. Також Т. Дмитрик наголошує, що Патріярх Константинопольський Димитрій І, звертаючись до Патріярха Московського Алексія ІІ, нагадав, що канонічною територією МП є та, яка була в межах 1593 року, тобто без України, Білорусі, Прибалтики, Бессарабії, які МП нині вважає своїми. Кілька років тому заяву свого попередника підтвердив нинішній Патріярх Варфоломій І.
Персона нон-ґрата?
Рік тому цю патріяршу заяву в Києві перед Президентом України Віктором Ющенком повторив архиєпископ Всеволод Майданський, що викликало велике невдоволення в РПЦ. Москва вимагала від Константинополя офіційного пояснення: наскільки ця заява його владики відповідає позиції Вселенської Патріархії в українській справі. Такого пояснення, здається, вона так і не отримала, хоча після цього й архиєпископ Всеволод свою заяву у присутності преси не повторював.
Відтоді увага до приїздів архиєпископа Всеволода в Україну з боку МП загострюється. Так було і цього разу — не встиг він приїхати спочатку до Києва, як у різних інтернет-виданнях РПЦ та УПЦ (МП) з'явилися публікації про те, що владика Всеволод приїхав створювати без відома керівництва УПЦ (МП) офіційне представництво Вселенської Патріярхії в Україні. Далі йому було приписано євхаристійне співслужіння з архиєпископом Львівським УАПЦ Макарієм Мелетичем, що не відповідало дійсності.
Протягом однієї доби проти особи архиєпископа Всеволода була пущена в хід різного калібру мас-медійна артилерія. В деяких публікаціях навіть йшлося про те, щоб проголосити його персоною нон-ґрата в Україні. Зі словами неприхованої люті, як не дивно, але саме на веб-сторінці прес-служби УПЦ (МП) виступив Предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій Кудряков. У нього є свої причини особливо, м'яко кажучи, недолюблювати владику Всеволода, якого згадують під час літургій у більшості парафій Львівської (і не тільки) єпархії УАПЦ тоді, коли, на його думку, мали би згадувати як предстоятеля його, вл. Мефодія.
Звичайно, що події довкола Успенського храму не залишилися поза увагою керівництва УПЦ КП. Ця Церква також добивається канонічного визнання. Але вона вимагає визнання разом із своїм Предстоятелем – Патріярхом Філаретом. Проблема однак полягає у тому, що на ньому лежить анафема Московської Патріярхії. В самій УПЦ КП її логічно вважають незаконною, оскільки вона була накладена на владику Філарета у 1997 році Архиєрейським Собором РПЦ, в той час як він від 1992 року не належить до цієї Церкви. В УПЦ КП мають надію, що це не буде перешкодою, зважаючи, що анафему можна визнати незаконною. При нагоді люблять згадати, що і на гетьмані Мазепі ще лежить анафема від РПЦ, хоча той не вчинив жодного антихристиянського акту, а збудованими ним храмами РПЦ користується й до нині. Також кілька років тому, за достовірними даними з УПЦ КП, офіційний представник Константинопольського Патріярхату вивчав у Москві справу Патріярха Філарета, отже, на Фанарі бажають мати власну думку про цю справу, а не лише сліпо довіряти позиції МП.
Позиція УПЦ КП щодо переспективи ставропігії
Для УПЦ КП крайньо невигідною є ситуація, коли створення структури Константинопольського Патріярхату в Україні відбуватиметься на основі однієї з парафій УАПЦ. З одного боку, це ображає її амбіції і йде всупереч її баченню себе як єдиної національної Православної Церкви в Україні. З іншого боку, це може призвести до серйозних втрат у середині УПЦ КП, добровільного переходу її парохій і, цілком можливо, цілих єпархій. Для перманентно створюваної церковної структури Константинопольського Патріярхату в Україні будуть потрібні єпископи, а в УПЦ КП є митрополит Львівський Андрій Горак — єдиний в Україні поза УПЦ (МП) єпископ з канонічною хіротонією. Спроба об'єднатися (хоча це швидше виглядало як підпорядкування) з УАПЦ у 2005 році була невдалою, але дуже вигідною для Предстоятеля УПЦ КП з огляду на зростаюче минулого року зацікавлення Вселенської Патріярхії Україною. Тепер же ситуація нібито змінилася, але однозначно УПЦ КП не зупиниться у досягненні канонічної мети. Тим більше, що УАПЦ фактично опинилися на рівні єпископату у стані саморуйнації.
Бродіння в УПЦ (МП)
Як вже зазначалося вище, інтерес Константинополя до України, який з року в рік, здається, зростає, не міг оминути увагою Московську Патріярхію та її частину в Україні. В самій УПЦ (МП) не всі однозначно негативно ставляться до цього інтересу. Під час “помаранчевих” подій серед її клиру та мирян прозвучало бажання перейти в лоно Вселенської Патріярхії через відверту заанґажованість керівництва УПЦ (МП) у політичні інтереси Росії в Україні, участь у брудних, не гідних Церкви політичних технологіях і т. п. Зрештою, в УПЦ (МП) усвідомлюють, що для значної частини її клиру перебування в цій Церкві викликане тим, що вони не хочуть бути в розколі, але на рівні національного самоусвідомлення та політико-ідеологічного світогляду вони є ближчими до УПЦ КП і УАПЦ. Поява в Україні структури Константинопольського Патрі я рхату стане для них нагодою ви йти із ситуації духовного роздвоєння. А те, що більшість вірних УПЦ (МП) не підтримує політичні уподобання керівництва Церкви довели знову ж таки минулі президентські вибори.
Щодо самої Московської Патріярхії, вона погрожує Константинополю розколом Вселенського Православ'я та веде проти нього відверту боротьбу, чітко дипломатичну на рівні офіційних виступів та неприховано ворожу та образливу на рівні різноманітних прицерковних псевдоправославних організацій. Ситуація, коли між двома великими центрами Православ'я було розірвано спілкування, виникла через конфлікт в Естонії 1996 року. Тоді розкол тривав близько півроку. Але Україна не Естонія. Експерти стверджують, що Україна для Російської Православної Церкви є основною і вирішальною у глобальному масштабі територією. Втрата її означала б крах ідеї Третього Риму. Тому можна припустити, що Москва як офіційно-церковна, так і офіційно-державна, готова вдатися до різних методів захисту своїх позицій в Україні, не виключаючи і збройних. Зрештою, підконтрольні їй організації в Україні останнім часом показали в Криму, Одесі, Чернігові та інших регіонах, що вони вміють організовувати протестні акції насильницького характеру.
Крім того, Московська Патріярхія виявляє інтерес до УАПЦ не лише, щоб не допустити об'єднання її з УПЦ КП. Москва не так бурхливо реагувала на такі спроби поєднання у 2005 році (що від початку виглядало приреченим на неуспіх), як на намагання отримати УАПЦ, хоча би її частинами, канонічного статусу від Вселенської Патріярхії. А тому, можна припустити, вона знову активізує свою діяльність у процесі порозуміння з частиною УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм (для якої це також можливість вижити за нинішньої ситуації в країні та в самій УАПЦ), у т.ч. й ціною надання їй певної автономії, наприклад, у сфері національних літургійно-обрядових традицій, що часто є найбільш суттєвою для мирянства. А з іншого боку, надалі продовжуватиме здійснювати тиск на Константинополь як у міжправославному середовищі (напр., через явну чи опосередковану підтримку конфліктних ситуацій у греко-православному світі з метою підриву авторитету Фанару), так і з допомогою економічних та політичних чинників на міжнародному державному рівні (застосувавши, наприклад, давню практику “зацікавлення” турецьких чиновників чи розбурхування антиправославних настроїв у Туреччині).
Втрати і здобутки
Однак треба визнати, що Москва допустилася в минулому кількох стратегічно важливих помилок. Хоча вона завжди наголошує, що справи в Україні є внутрішньою проблемою РПЦ, але вже від кількох років вона бере участь у переговорах з представниками Константинополя стосовно українських питань, тобто погоджується на участь Фанару в справах українського православ'я. А на початку цього століття УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Володимиром отримали від Вселенської Патріярхії дуже неприємного листа, в якому чітко зазначено, що Вселенська Патріярхія не визнає УПЦ ні помісною, ні якоюсь іншою окремою церковною одиницею, лише як частиною РПЦ в Україні. І все це знову ж таки виходить з незрозумілого, говорячи церковною мовою, неканонічного статусу УПЦ, який вона отримала у 1990 році від Московської Патріархії — “незалежність і самостійність в управлінні”. З цього вийшла дивна ситуація, яку годі зрозуміти з перспективи бачення речей у середовищі світового православ'я – матірна Церква Києва отримала автокефалію від своєї доньки – Московської Церкви. Світове Православ'я визнає статуси автономії та автокефалії, які надають матірні Церкви своїм частинам, але вони входять у повноцінну дію лише після визнання іншими Православними Церквами. Не надавши такого канонічного статусу УПЦ, Москва залишила її у підвішеному стані. Москва не може надавати Київській Церкві статуси автономії чи автокефалії, бо це прерогатива матірної Церкви, а не дочірньої, якою Московська Церква є стосовно Київської. І все це створює для Константинопольського Патріярхату дуже вагому підставу заявити: в Україні немає канонічної Помісної Православної Церкви, є лише Київська митрополія РПЦ і кілька інших Православних Церков, які перебувають у стані розколу. А тому матірна Церква має обов'язок навести з цим порядок і відновити давню Київську митрополію у стані до її неканонічного підпорядкування Московській Патріярхії.
Якщо таке чи подібне слово прозвучить — його можна буде вважати, з одного боку, закономірним, а з іншого — знаменним кроком у світовій православній історії.
Отже, слово залишається тепер за Константинопольською Патріярхією, а також за вищою українською владою, якій, здається, вже набридло пасивно дивитися на агресивну про вокативну діяльність іноземних релігійних центрів в Україні.
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ