В українських перекладах Біблії з'являється слово “чудо”: “...ось такий початок чудес учинив Ісус” (Ів. 2:11). Проте в церковнослов'янському варіянті є точніше слово – “знамення” або “об'явлення”, співзвучне з грецьким “семейон” чи латинським “signum” – “сигнал”, “знак”. Тобто – яскравий прихід Бога в життя людини. Саме це ми називаємо чудом, на противагу різним лжечудесам давніх і новоявлених “чудотворців”. В діянні Христа важливим є не зовнішній ефект чи незвичність явища, а те, що через нього Господь подає нам знак про Себе” (о. Г. Чистяков).
Так Бог явив нам своє знамення і у Кані Галилейській. Стояло там шість посудин, які на прохання Ісуса слуги наповнили водою – ніби на спомин про шість днів створення світу. Тут, у Кані, Син Божий розпочинає творення світу подружжя – нової дійсності, яка перетворює старозавітну воду у вино Нового Завіту. В ірмосі канону Андрея Критського читаємо: “Церква чашу здобула собі, Спасе, – це Твої животворні ребра, бо з них витікає подвійний потік – відпущення і розуміння. Це образ єднання обох Завітів – Старого і Нового”.
Марія
Богородиця на іконі стоїть – її постать динамічна, на відміну від постаті Христа, який сидить. Вона – образ тієї Заступниці родини, яка першою зауважує найменші тертя і проблеми та поспішає на допомогу. Одна рука Марії прикладена до грудей у жесті сердечного прохання, а друга вказує на молодят.
Богородиця зодягнена у зеленаво-блакитну туніку, яка є кольором землі і символізує людське походження Марії; поверх неї – пурпуровий мафорій (накидка), який означає її божественність: вона - Божа Мати. Христос же вбраний у пурпуровий хітон, бо є Богом, а поверх нього має зелений гіматій (плащ), бо “зодягнувся в людину”, в людське тіло.
Христос
Під час споглядання ікони стає зрозумілим її глибинний зміст: Христос є Богом, що приходить у світ, проте тут, за весільним столом, Він сидить скраю, не нав'язує себе молодятам, даючи простір для їхньої ініціятиви. Він запрошений на весільну гостину, хоч сам є Нареченим, про якого співаємо у Страсному Тижні: “Ось Жених приходить опівночі, і блажен раб, якого Він знайде невсипущим...”.
Цікавим є діялог Христа з Матір'ю. Він звертається до Марії зі словами “ще не прийшла моя година”, а права Його рука вже піднесена в жесті благословення води.
Кожна ікона характерна тим, що їй не властиве поняття часу. “Так, як в Євангелії, коли Христос каже: “Надходить час, та й уже тепер він прийшов” (Ів. 4:23). Події майбутнього, які уже звершуються; Царство Небесне, яке має прийти і яке уже є між нами, бо Жених увійшов у весільну світлицю. Іншими словами, християнство - це майбутнє, яке відбувається нині”.
Гості
Серед запрошених – весільний староста – архитриклін, який смакує вино, і ще один поважний гість поряд з ним. Як бачимо, вони повністю зосереджені на вині.
За їхніми спинами юрмиться натовп гостей, зображених досить узагальнено. Це чоловіки і жінки, які своїми жестами і виразами облич висловлюють подив з приводу того, що трапилось. Це - так звані “доброзичливці”, про яких іде мова в народній пісні: “Не так тії воріженьки, як добрії люди”. Хоча вони, можливо, мають добрі наміри і не хочуть осудити молодят, проте дуже часто своїми нашіптуваннями і плітками вганяють клин у перші тріщини сімейного щастя. Образ цих людей - наче пересторога для молодих сімей, які мають завжди пам'ятати, що тільки вони є відповідальними за спільне майбутнє.
Серед гостей виділяється постать Івана Богослова, наймолодшого учня Христового, що на Тайній Вечері сидів, прихилившись до грудей Учителя, а згодом ішов за Ним аж до Голготи і стояв біля Хреста. Іван обернений спиною до гостей, він розмовляє з хлопчиком - слугою, який несе глек води. Євангелист Іван єдиний доніс до нас історію про те, що трапилось в Кані Галилейській, отже він, без сумніву, сам був серед запрошених.
Слуга
На передньому плані ікони – постать коліноприклоненого слуги, який наповнює глеки водою. Ця людина символізує служіння – фундаментальний елемент у кожному подружжі, побудованому на Любові. Без взаємного безкорисливого служіння у подружжі нема зростання.
Оточення
Ілинянський килим, застелений у весільній світлиці, символізує надію на відродження килимарства, яке колись славило Глиняни на всю Європу.
Дві будівлі, на фоні яких відбувається трапеза, відрізняються одна від одної і формою, і кольором. Вони є символами двох різних за походженням родин, які поєднуються.
Цегляна стіна за спиною молодят символізує щоденну монотонну працю, плоди якої не зразу помітні, але вони, як цеглинки, день за днем будують ту цілість, що називається сім'єю. Весілля - не одноразовий акт: одружуватися треба щодня, так як щодня треба вчитися бути християнином.
Іванка Крип’якевич-Димид