Секуляризація зближається шаленими темпами. І чим більше Україна зближується до Заходу, тим швидше секулярність вкорінюється в душі людей. Відродження Церкви в Україні відбулося в обставинах, коли народ ще мав у собі якусь первинну наївність, може, дитинячий стан з усією властивою для нього невинністю та добротою. Це було наслідком штучного відмежування від західного світу вигод, а також від того, що Церква була репресована державою. Але це буде дуже швидко мінятися, людина щораз більше буде загублюватися у цих матеріяльних речах. Ми це бачимо на заході. І самі боремося з цим. Тому у цих обставинах треба все більше і більше підкреслювати те, що завжди було ядром для виховання духовних отців, духовних матерів Церкви.
Неможливо виховувати тільки тих, які будуть механічно здійснювати священнодійства за домовлену ціну. Цей підхід нищить усе, що є святого в людині. Очевидно, треба також подбати, щоб люди, які віддають своє служіння духовним потребам людства, були захищені у цьому світі. Хоча я вірю і не раз переконувався, що Господь дає нам те, що потребуємо. Люди відчувають і підтримують тих, які їм дають автентичну духовну їжу.
Люди утікатимуть від фальші
Щораз частіше я чую від людей, що їх разить фальш і приваблює щирість священиків, які відкривають своє серце людям, признаються до своєї грішности, не ховають того, що всі ті гріхи, які вони поборюють у проповідях, у лекціях, у вищій теології, що все це є речі, з якими воно самі собі не можуть дати ради. П ро свої проблеми л юди хочуть говорити із правдивою людиною, яка направду вміє жити, яка зустрічається у своєму житті із тими самими спокусами, і що час до часу їй вдається побороти ці спокуси. Вони навіть не шукають духівників, яких ніколи нічого не спокушає, людей, які є якимось чистими духами, легендами. У світі є два типи людей. Є грішники, які відвернулися від Бога і грішники, які стараються якось повернутися до Бога. Тому на Службі Божій ми підкреслюємо: “Причащається раб Божий на відпущення своїх гріхів”. Ми всі грішники. Люди не будуть нас слухати, якщо ми будемо вдавати, що ми не маємо проблем із духовним життям, що нам завжди легко молитися, що ми думаємо тільки про все святе, що ніколи нам не приходять якісь грішні думки. Це фальш, і люди втікають від неї чимдуж.
А якщо в Україні ще не тікають, то я надіюся, що будуть тікати. Свого часу покійний Мелхітський архиєпископ Йосиф Рая під час проповіді в українській Греко-Католицькій парохії св. Димитрія в Торонто звернувся до молоді з такими словами: “Якщо ви є в Церкві, де відбувається богослужіння, і ви не відчуваєте, що люди є щирі, не відчуваєте, що тут ви можете зустрітися із живим Богом, то розверніться і тікайте з тої Церкви щосили і ніколи не обертайтеся. Бо то є отрута! То є отрутаа! То є отрута!” Я обернувся до своїх знайомих і подумав: “Ну то вже кінець. Владика дав молоді вказівку втекти від усіх наших парохій”.
Я був надто песимістичним у тому моменті. Тепер я вірю, що навіть якщо відправляється богослужіння і людина не відчуває якоїсь особливої Божої пристутности на цій парохії щонеділі, все ж таки, якщо люди там можуть сказати іншим: “У нас є проблеми, ми ще не доросли, але ми стараємося, ми маємо надію” – то є сенс триматися цієї парохії.
Літургія – це спільне діло
Для того ми є разом, щоб один від одного черпати сили, наснагу, щоб поборювати ті труднощі, які зустрічаються у нашому житті. Це є другий дуже важливий сенс літургійного життя. Часом люди мені кажуть: “Я собі можу у лісі сісти і спілкуватися з Богом краще, ніж це можливо у Церкві”. Я не сумніваюся у тому, що у лісі з Богом можна спілкуватися. Але у лісі є Ти і є Бог. Але де є решта людства? Господь хоче врятувати усе людство. Може, ти ще цього не зауважив, але ми всі є в тій біді: “Або ми всі вийдемо з неї, або всі пропадемо”. Глибоко духовні друзі, що молитеся по лісах, прийдіть до Церкви і поможіть нам, розгубленим, знайти світлий шлях до Господа!
Літургія – це спільне діло. Ціле тіло Христове там працює. Треба там і гарних і не зовсім, треба там надзвичайно розумних і не зовсім швидких думкою, митців і техніків… У нас є проблема, що ми занадто однакові на наших парохіях. Мушу сказати, що мій досвід життя у римо-католицьких парохіях показав, якою плідною може бути спільна молитва представників різних народів, різних цивілізацій, які приходять віддати єдиному Богові славу і хвалу. Як то прекрасно, коли роздається Святе Причастя і підходять люди, які мають монгольські обличчя, африканські, індійські, слов'янські, мексиканські, шотландські, обличчя жителів Карибський островів. Людина починає переживати у собі пророцтво Ісаї: “Всі народи прийдуть поклонитися Господеві”. Кожен із представників цих народів привносить щось особливе у життя Церкви. Коли ті люди сповідаються, вони так багато нас, священиків, вчать. Я знаю одну розв'язку для певного роду сімейної проблеми, але вони показують мені, що мої категорії є надто вузькі. Вони показують не тільки обмеженість моєї розв'язки, але також самого розуміння проблеми. Вселенськість, втілена у парохіяльне життя, дозволяє процвітати цим парохіям.
Але будьмо реалістами, Україна не приваблює великої кількості репатріянтів з різних країн світу. Однак цей досвід підказує нам про важливість різнорідности. Можуть бути парохії для інтелігенції, для митців, але треба пам'ятати, що є певні духовні небезпеки там, де ми є надто однакові.
Виховуємо священиків чи семінаристів?
Найбільша проблема наших семінарій полягає у тому, що там дуже важко навчитися бути священиком. Там можна навчитися лише того, як бути семінаристом. Мої переживання в семінаріях не дуже допомогли мені у священичому житті, хіба головно у негативний спосіб: я розумів, що так поводитися із людьми не можна. Я б не хотів образити тих людей, які вкладають якісь надзвичайні зусилля у виховання семінаристів. Вони роблять все можливе в рамцях церковного законодавства і уяви церковного проводу щодо того, як повинні виглядати семінарії. Але скажімо собі правду: найбільше ми приготовляємося до священства, коли ми служимо.
Іншими словами, важко вишкіл священика звести лише до семінарії. Таким місцем вишколу священиків є також деканальні збори. Якщо на них йде мова про суттєві речі, які стосуються ядра духовного життя особи та порохії, то вони є місцем доброго вишколу священика. На жаль, я чую від надто великого числа священиків, що вони шукають шляхів, як зростати у своєму особистому духовному житті. Будучи ідеалістами, маючи в серці мрію якось відшукати шлях до Бога, раптом знаходять себе у колі священиків, які з цинізмом говорять про довірених їм людей і про богослужіння, про провід Церкви. Часом усі розмови зводяться до зарплати, хто яке авто купив тощо. Це має дуже поганий вплив на священика і на його покликання.
У багатьох семінаріях ми вже маємо програми практичного душпастирювання. Старші семінаристи заанґажовуються до якогось служіння: чи то до військового капеланства, чи до праці у лічниці, у тюрмах, допомагають бідним, хворим, людям з фізичними та умовими обмеженнями. Треба, щоб діапазон цієї праці майбутніх священиків був якомога ширший, щоб миряни, які є спеціялістами у різних ділянках, включалися у формування священиків, сестер, людей, які працюють як миряни в таких благодійних акціях.
Чомусь ми вважаємо, що оскільки семінаристи ще нічого не знають, було би небезпечно відпускати їх на душпастирську працю. Я думаю, навпаки: роблячи помилки, маючи добрих провідників, вони багато навчаться з цих помилок. Бо усвідомлення того, що шлях духівника неминуче пов'язаний із переживанням і подоланням власних помилок, є чимось есенціяльним для тих, хто покликаний виховувати священиків.
Священики потребують посвячених мирян
Вийдіть на вулицю о десятій годині вечора і ви побачите, що всі храми темні, двері позамикані. Але всі місця розваг відкриті, освітлені, вони кличуть до себе людей. А Церква в час найбільшої спокуси спить. Виглядає, що Церква вибрала для себе вигідні години праці, а поза графіком вона просто зникає зі сцени. А в цей час, може, є найбільші виклики для християнського життя, тоді сатана гуляє і нищить невинних людей, які не знають, у що вони влізають. Чи ми вирішили працювати із наперед освяченими людьми, чи вирішили орати тільки те поле, яке вже хтось раз переорав і де вже, напевно, нема каменів, залишених пеньків? Ми повинні бути всюди і завжди, нас повинно всюди бути багато. І це неможливо без того, щоб до праці на парохіях не залучати мирян. Адже вони мають дуже спеціялізоване знання. І тому вони не тільки мають право, але й обов'язок мати свій голос у Церкві. Якщо Церква не чує їх голос, тоді ті миряни, які мають що сказати не тільки від себе, але також від Господа, повинні стукати, аж поки Церква відкриється для слухання.
Для священика це особливий виклик – уміти зорганізувати військо добровольців, які хочуть працювати. Я вам дам приклад мого товариша, який був англіканським священиком, але відчув, що Господь його кличе перейти до Католицької Церкви. Він був великим ревнителем східної духовности. Але його прийняли до Римо-Католицької Церкви і дали йому найменшу римо-католицьку парохію в дієцезії Фінекс. Через добре душпастирювання, частинно через певні демографічні обставини люди спроваджувалися на ті терени, де він був парохом – його парохія стала найбільшою римо-католицькою парохією у Сполучених Штатах Америки. Цей священик мав 29 тисяч парохіян. І це не просто люди, які формально числяться за парохією, відвідуючи її тричі на рік. Йдеться про тих 29 тисяч, які регулярно жертвують на парохію колосальні свої пожертви і сповнюють свої обов'язки. Він подбав, щоб виховати сімох дияконів і понад тисячу мирян. Саме у нього на парохії є визнане штатом Арізона місце, де ті матері, які не знають, що робити зі своїми немовлятками, можуть їх залишити тут без того, щоб їх притягували до відповідальности перед законом. Треба було доказати перед державою, що це є безпечне місце і що діти отримають належні умови. Парохія допомагає сотням бідних та потребуючих людей. Вони проводять катехизацію для всіх: від найменших дітей до найстарших груп парохіян, є особливі групи для мужчин, є люди, які збираються на читання Святого Письма, на харизматичну молитву, які займаються місійною працею, є групи, які займаються скріпленням подружжя тощо. Усе це роблять миряни під опікою пароха. Він є надзвичайно люблений і шанований священик. Це може бути і в нас, але щойно тоді, коли ми залишимо позаду те розуміння, що Церква існує для того, щоб забезпечувати певні культові потреби прихожан.
Так довго, як семінарії будуть починати виховання своїх питомців від того, що говоритимуть їм: От ви прийшли до семінарії, і ми почнемо робити з вас людей, вихованці цієї системи будуть триматися переконання, що для того, щоб бути якісним духовним служителем, треба пройти семінарію. Тоді людина, яка вийшла із цієї системи, не зможе повірити, що у цьому світі є багато кваліфікованих, мудрих, талановитих людей, до яких Господь Бог промовив, і через їх серця далі промовляє до цілої Церкви. Я хотів би бачити все більше мирян серед тих, хто виховує священиків.
о. Андрій Чировcький