Блаженної пам'яті Василь Колодчин був одним із тих справді динамічних подвижників релігійно-культурно-громадського життя української діяспори. Він був лагідною, благородною людиною, яка завжди прагнула творити добро. Хоч ми жил и далеко (він – у Детройті, я – у Філадельфії), мали цілком інші професії і належали до різних генерацій, проте ми завжди дуже добре розуміли один одного. Василь Колодчин був одним із рідкісних (можливо навіть під тим оглядом унікальних) людей, з якими я впродовж десятків років співпраці ніколи не мав якихось конфліктів чи навіть суперечок, хоч наші погляди на різні події, очевидно, не могли бути ідентичними. Ми зустрічалися регулярно на засіданнях Товариства Святої Софії у Філадельфії, Нью-Йорку та інших містах США, а часом і в Римі на різних зібраннях та конгресах. Інколи прилітав я до Детройту на його запрошення, виступав перед українською громадою і говорив у його радіопрограмі. При таких оказіях я завжди перебував у гостинному домі Ліди та Василя Колодчинів. Упродовж тих довгих років нашої співпраці в Патріярхальному товаристві й Товаристві Святої Софії ми дуже зблизилися духовно і наші стосунки були справді теплими. Він був лагідної вдачі, любив пожартувати, часто легко посміхався з моїх, як він любив казати, «академічних вершин», завжди підкреслював, що він «звичайний інженер», а я, мовляв, «великий професор». Я ж своєю чергою ніколи не пропускав нагоди нагадати йому, що він Президент Всесвітнього Мирянського Руху, а отже, велика риба, тому, окрім всього, не можу з ним рівнятися.
Покійний дуже часто наголошував, що він походить із Підгаєччини, адже він народився у селі Гогочі 1926 року. Він знав кожного свого земляка в діяспорі й дуже гордився їхніми успіхами. Та його любов до рідного клаптика української землі була справді неперевершена. Я часом з добродушною іронією звертав йому увагу, що є й інші міста України, такі як Львів та Київ, які видали із себе також кілька поважних діячів культури. Але він тільки усміхався і махав рукою, мовляв, «говори собі що хочеш, а я знаю своє».
Окрім своєї лагідної вдачі та добре виробленого почуття гумору, покійний дуже поважно ставився до життя українців у діяспорі і на рідних землях. Він сильно переживав усі події в житті нашої Церкви та народу і завжди мав добре обдуману, вироблену опінію про них. Була у нього чітко сформована журналістська «жилка», набута, мабуть, впродовж десятиліть праці над радіопрограмою ; він старався завжди бути добре інформованим, мати найсвіжіші новини з Риму, Києва чи зі Львова і відповідно коментувати їх . Він не боявся висловлюватися критично про діячів нашого громадського та церковного життя, але його критика, хоч деколи й гостра, була переважно конструктивною.
Він намагався усіма своїми силами піднести економічний, культурний та духовний рівень нашого народу, турбувався його долею і його майбутнім, а особливо доростом, себто кадрами, які могли б продовжувати працю його генерації . Для них, для тих наших нащадків, він заініціював великий проєкт – видання історії мирянського руху в діяспорі, до якого причетні низка авторів і який ще чекає свого завершення. Це видання повинно стати гідним пам'ятником Василеві Колодчину, людині, яка ціле своє життя, починаючи від юної молодости в рядах ОУН аж до смерти у Ворені (штат Мічеган) 14 серпня 2006 року, невтомно працювала для добра свого народу.
