Іван Паславський, Голова Світового Християнського Конгресу мирян УГКЦ в Україні
Посмертна згадка
14 серпня цього року в американському місті Детройті (Воррен) на 81-му році життя відійшов у вічність Василь Колодчин – визначний громадський діяч української діяспори, активний учасник мирянського руху українців-католиків у країнах поселення і на Батьківщині.
Василь Колодчин народився 28 травня 1926 року в селі Голгочі Підгаєцького повіту Тернопільського воєводства в національно свідомій селянській родині. Його батька Івана 1940 року розстріляли «совіти» за український націоналізм. Як і тисячі галицьких юнаків, чия рання молодість припала на 30‑40-і роки минулого століття, В. Колодчин пройшов сувору школу національного гарту під проводом Організації Українських Націоналістів. У лави Юнацтва ОУН він вступив 1939 року, де займав чільні пости станичного, підрайонового і районового провідника Юнацтва ОУН Підгаєччини. В 1944 році пройшов вишкіл у Старшинській школі УПА «Олені ІІ» в Карпатах. Того ж року його схопили німці й ув'язнили в одному з концлагерів Німеччини.
Після краху «третього райху» в травні 1945 року В. Колодчин упродовж трьох років поневірявся по так званих «таборах переміщених осіб», що були створені на території Західної Німеччини для сотень тисяч утікачів і вигнанців зі Східної Европи, яку окупувала червона Москва. Однак, незважаючи на всі труднощі тодішнього повоєнного життя на чужині, здібному юнакові вдалося в одному з таборів закінчити повний курс гімназії. У жовтні 1948 року він переїхав до США, де продовжив свої студії на хімічному факультеті Детройтського університету. Після закінчення цього престижного вузу довгі роки – аж до виходу на пенсію – працював у хімічній промисловості США, зокрема, у відділі хімії знаменитої «Етил Корпорейшен» у Детройті, де запатентував низку винаходів. Був одружений з Лідією Індрою, яка народила йому двох синів: Романа і Богдана.
Усе своє свідоме життя – від ранньої юности і до останніх днів – В. Колодчин був активно заангажований в українське суспільно-громадське життя. Вже відзначалося, що в 1939–1944 рр. він був активістом Юнацтва ОУН на Тернопільщині. На еміграції був діяльним членом Спілки Української Молоді, української скаутської організації «Пласт», у яких був на керівних постах, брав активну участь в академічному житті студентів-українців Америки. Багатогранною була діяльність В. Колодчина й у інших українських громадських організаціях США. Він, зокрема, був головою Метрополітального Українського Конгресового Комітету Америки в Детройті, заступником голови Головної Управи «Самопоміч» Америки, головою Українсько-Американського Культурного Центру і членом Світової Ради Кооперативів, заступником міністра інформації уряду УНР в екзилі, заступником голови Українського Народного Союзу, делегатом трьох Світових Конгресів Українців у Києві в 1992, 1998 та 2002 роках. Не можна не відзначити і такої ділянки громадської діяльности покійного В. Колодчина, як його журналістське заангажування. Так, починаючи з 1955 року і до недавна, він був співробітником українських радіомовлень, зокрема, організатором і керівником радіопрограми «Пісня України», яку він разом із сином Романом вели в Детройті і Пітсбургу з 1982 року. Окремої згадки вартий публіцистичний доробок покійного.
На особливе відзначення заслуговує церковно-мирянська праця Василя Колодчина. Він був головою відділу Братства українців-католиків «Провидіння», співорганізатором і членом екзекутиви Крайової Управи Українського Патріярхального Світового Об'єднання (УПСО), членом Дирекції Релігійного Товариства українців-католиків у США «Свята Софія». Був ініціятором, співорганізатором, співголовою Світового Християнського Конгресу мирян УГКЦ, створеного у Львові в серпні 1992 року на основі об'єднання низки мирянських організацій, що виникли на хвилі виходу нашої Церкви з підпілля. Тут з особливою вдячністю згадуємо про ту величезну допомогу, яку надав покійний В. Колодчин молодому мирянському рухові, який щойно починав тоді розгортатися в Україні.
В історію мирянського руху українців-католиків В. Колодчин увійде як гарячий прихильник і глашатай патріяршого устрою Української Греко-Католицької Церкви. Створення Києво-Галицького Патріярхату було чи не основним сенсом його життя. Задля досягнення цієї високої мети він не шкодував усіх своїх інтелектуальних і фізичних сил, пропагуючи її скрізь, – починаючи від парохій і єпископських катедр і закінчуючи Ватиканом. У цій царині він здобув величезний авторитет. За дорученням Глави УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського, В. Колодчин 1987 року в Римі репрезентував УГКЦ на Всесвітній папській конференції представників мирянських організацій Католицьких Церков з 57-и країн світу. З ініціятиви УПСО провів збір підписів під петицією до Папи в справі визнання Апостольською Столицею Києво-Галицького Патріярхату УГКЦ. Було зібрано біля 100 тисяч підписів духовенства і мирян діяспори, які він як голова УПСО особисто вручив папі Іванові Павлу ІІ 1987 року на авдієнції в Римі під час конгресу УПСО за участю 400 делегатів.
Багато старань доклав покійний В. Колодчин для розв'язання інших гострих проблем Української Греко-Католицької Церкви, з якими вона зустрілася, вийшовши з підпілля. Так 1992 року він добився авдієнції в тодішнього Президента України Леоніда Кравчука, якому представив низку вимог, зокрема, про повну реабілітацію УГКЦ, повернення їй церковного майна, про призначення посла до Ватикану і про виділення площі під будову Патріяршого собору в Києві. Будучи учасником усіх трьох сесій Патріяршого Собору УГКЦ (1996, 1998, 2002 рр.), В. Колодчин брав активну участь в опрацюванні соборових документів, спрямованих на вдосконалення організаційних структур Церкви, її євангельського й суспільного служіння, зростання ролі мирян у релігійно-церковному житті. Своїм величезним досвідом, набутим упродовж півстолітньої діяльности на церковно-мирянській ниві в діяспорі, він щедро ділився з однодумцями на Батьківщині, чим заслужив велику пошану і подяку від усіх тих, кому пощастило з ним спілкуватися, радитися, співпрацювати. Відхід Василя Колодчина із земного життя – це відчутна втрата не тільки для українства діяспори, але й для тих, хто живе в Україні, особливо для українців-католиків, яким завжди бракуватиме його присутности: розумних порад, цікавих починань і підтримки. Нам залишається лише просити в його душі прощення за те, що, можливо, не зуміли піднятися на той рівень служіння Церкві і Народу, якого сягнув він, а то й, може, колись, у вирі земних турбот і буденности, обійшлися з ним некоректно.
Іван Паславський, Голова Світового Християнського Конгресу мирян УГКЦ в Україні