З 4 по 8 вересня 2006 р. у приміщенні Львівської Духовної Семінарії Святого Духа відбувалася ІІ сесія Собору монашества УГКЦ. Тема цієї сесії Собору – «Покликання і формація». Ігумен Святоуспенської Унівської Лаври єромонах Венедикт – один із організаторів сесії Собору монашества – погодився відповісти на запитання нашого кореспондента
Єромонах Венедикт – з 1999 року ігумен Святоуспенської Унівської Лаври. Член Патріяршої Комісії у справах монашества .
Кор.: Отче-ігумене, як би Ви підсумували працю Собору монашества?
Наш галичанин, коли порівняти його з українцем зі Сходу або з людиною зі Заходу, вирізняється якоюсь певною закритістю, замкнутістю. На цій сесії Собору ми вперше зауважили, що така замкнутість почала зникати, представники різних монаших спільнот відкрито говорили про свої труднощі, клопоти і переживання. Ми переконалися, що проблеми в усіх спільнотах однакові. Завдяки тому, що ми кілька днів перебували разом, кожен на тлі інших спільнот краще відчув свою окремішність, свою, як ми кажемо, харизму. Водночас ми досвідчили єдність монашества УГКЦ у його різноманітті.
Кор.: Як би ви окреслили покликання монашества в сучасній УГКЦ?
П окликання монашества в усі віки залишається незмінним – вказувати радикальний спосіб слідування за Господом; бути взірцем для кожного християнина. Свідчення монашества дуже важливі для людей, які живуть у світі. Бо ж знаємо, що коли у Церкві було сильне монашество, то й християнські ідеали в Церкві набирали стійкости і тяглости; послаблення монашества відповідно відбивалося на цілій Церкві.
Кор.: Традиційне монашество Східних Церков не поділене на згромадження. В нашій Церкві склалося інакше. Є багато різних чинів та згромаджень, члени яких відрізняються габітами, характером служіння тощо. Чи ця дійсність сумісна з декларованим бажанням Церкви повернутися до східної духовности, зокрема, до східного монашества?
Ми у своїх підходах маємо інколи за взірець ідеал східного монашества, яким воно було в ІІІ столітті, або в Києво-Печерській Лаврі Х століття, чи то в Оптиній пустині ХІХ століття. C вого часу, коли я був у Росії, то дізнався, що більшість парохій в Івановській єпархії обслуговують єромонахи. Стиль їхнього життя у таких обставинах, очевидно, більше подібний до життя наших целібатів. Я не стверджую, що вони не можуть жити монашим життям, але їхнє життя не відповідає певному ідеалу східного монашества. Кажуть, справжнє східне монашество – контемплятивне. Хоч ті самі східні монастирі в Росії «гудуть», як вулики. Говорити стисло про їхню контемплятивність не доводиться.
Кор.: Що ж, у такому випадку, є найбільш характерним саме для східного монашества?
Для східного монашества найбільш характерним було те, що особа, яка приходила до монастиря, прагнула найперше спасти свою душу. А тоді служила Богові тими талантами, якими Господь її обдарував. Коли ми говоримо про ідентичність східного монашества, то, звісно, важливим є сам устрій життя монастиря, але стрижневим залишається зміст його служіння. Зрозуміти це допомагає нам євангельська історія про Марту та Марію. Марта клопоталася і думала, що служить тим Христові, а Марія сиділа біля Його стіп, щоби пізнати, чого саме потребує від неї Господь. Монах – це той, хто, як і Марія, перебуває біля стіп Христа. Можливо, Марія після “слухання” Господа ще більше клопоталася, ніж Марта, але основою її клопотання є знання того, що Господь хоче від неї. З історії монашества знаємо, що коли постала потреба, то Антоній Великий пішов до міста свідчити правдиву віру і служити мученикам. Це той святий Антоній, який утікав від людей, ховався в найвідлюдніших місцях, був пустельником. Як бачимо – полишив свою пустелю, щоби бути там, де його потребує Господь.
Кор.: Але все ж кожна монаша спільнота чи згромадження має якісь властиві лише їй харизми?
Стиль життя кожної монашої спільноти зумовлений тим, хто був її засновником. Але спільним для всіх монастирів залишається один принцип – будувати життя у монастирі на молитві. Без неї будь-яка активність може розминутися зі сенсом. У Білорусії я зустрічав сестер св. Терези, представниць монашого згромадження, знаного своєю активністю. У них я дізнався, що величезну частину дня вони перебувають на молитві, і саме цього нам можна у них повчитися, причому, всім монашим спільнотам без виключення! І водночас ми знаємо, як вони активно працюють серед хворих, немічних, убогих. Дискусія про те, що монах повинен робити більше – працювати чи молитися – є беззмістовною, оскільки в ній зміщені орієнтири. Наприклад, не можна сказати, що монахи студитського уставу – контемплятивні, так само не можемо стверджувати, що вони активні. Ми просто є монахами, які прагнуть спасіння і шукають Бога. А тому служимо Богові там, де Він нас потребує. Можна сказати, що кожна монаша спільнота пізнає свою харизму, коли вона духовно зростає. Чим глибше духовне життя в монастирі, тим більше проявляється те, якою б мала бути харизма цієї спільноти. Ніколи харизма не може бути першою. Лише Господь. Харизма сама в собі є ніщо, форма, яка може мінятися і яка повинна мінятися відповідно до обставин.
Кор.: Ще донедавна пролатинські й просхідні тенденції в УГКЦ були, в той чи інший спосіб підсилювані монашеством УГКЦ. Як стоїть справа сьогодні?
Ця суперечка відходить в історію. Все монашество, навіть те, яке інституційно з'єднане із західними спільнотами, поступово пізнає одну дійсність: воно приналежне до Східної Церкви, й тому члени цих спільнот мають неминуче східне коріння. Я цю тенденцію спостерігаю в усіх монаших спільнотах. Звичайно, комусь це займе більше часу, комусь менше, а те, що ми де-не-де ще маємо певні напруження чи протистояння, це вплив стереотипів. Я переконаний, що насправді жодного конфлікту не існує. Якщо є якась проблема, то хіба в сприйнятті самого терміну «східне» монашество. Є ще особи, які сприймають його ледь не як синонім до слова «російське». І це у великій мірі спричинює непорозуміння. Тому дуже важливо розвивати контакти з монашеством інших Східних Церков.
Кор.: Чи маєте ви досвід спілкування з монахами різних православних Церков в Україні?
УПЦ КП має декілька спільнот, але вони дуже малі. До нас вони завжди прихильні. Причина в тому, що наше монашество, як і вся Церква, відкрите до таких контактів. Із монашеством УПЦ (МП) особливих контактів не маємо. Вони уникають ближчих взаємин з нами, як ми всі це знаємо, оскільки бояться бути звинуваченими у симпатії до «уніятів». Я особисто мав принагідні зустрічі з духовенством, і з монашеством УПЦ (МП.) Але той ідеологічний вантаж , який вони несуть , спричинює неймовірний страх з їхнього боку перед самою можливістю входити у такі контакти.
Кор.: Отче-ігумене, попри те, що в нашій Церкві є багато різних монаших чинів та згромаджень, можемо сказати, що за формами свого життя всі вони приблизно однакові. Це невеликі спільноти, які в той чи інший спосіб займаються певною суспільною працею.
Треба розуміти, що в часах підпілля не було спільнотного монашого життя, не було сформованих монаших киновій. Коли Церква вийшла з підпілля, з'явилося дуже багато нагальних потреб, за які, звісно, треба було братися монашеству. Відповідно те, що є дуже важливим для монастиря, – формування монашої спільноти – було дещо запущеним. Тепер я бачу, що кожна спільнота починає глибше усвідомлювати внутрішню потребу насамперед стати монастирем, тобто сформувати свою монашу спільноту, окреслити для себе, «ким ми є». Маємо розуміти, що для цього потрібен ще деякий час. Можемо навести показовий приклад василіянського скиту в Дземброні . Це цікаво, зокрема, з огляду на те, що саме про василіян говорять, що вони є активним чином. Але бачимо, що в лоні цієї спільноти народжується група монахів, які хочуть провадити стисло молитовний спосіб життя. Знаю також про те, що в одній із жіночих монаших спільнот йшлося також про створення такої контемплятивної спільноти. Ці факти свідчать про те, що поступово приходить усвідомлення монахами того, що життя монашої спільноти бере свій початок саме у молитві. Навіть якщо ціла спільнота буде жити активним життям, то принаймні частина спільноти повинна присвятити більше часу молитві.
Кор.: Як ви ставитеся до того, щоби бодай на термінологічному рівні розрізняти в нашій Церкві монахів і осіб посвяченого життя?
Канонічне право розрізняє декілька форм посвяченого життя, але я б це не наголошував. На Сході в монастирях є так зване вчене монашество, деякі з цих монахів провели в монастирі буквально кілька днів перед постригом. Є в монастирях особи, які провадять стисло монаше життя, але бувають також такі, які просто живуть і працюють в монастирі. Існують різні сестринства, братства. З одного боку, я розумію, що є певна відмінність між спільнотами посвяченого життя, про що остаточно і говорить канонічне право, але з іншого боку, є та проблема, що таке розрізнення дуже ранить тих, хто склав монаші обіти, а потім чує, що він не є монахом чи монахинею.
Кор.: Одне зі завдань, яке покладав на монастир монахів Студитського уставу його відновитель – Митрополит Андрей – це те, щоб провадити місію на Східній Україні та в Росії. Як би ви оцінили працю свого монастиря з огляду на це завдання?
Сьогодні одна наша обитель є в Полоцьку (Білорусія), друга – в Києві. Хотілося б, звичайно, щоб їх було більше. Чому так сталося? Н а Західній Україні ми відновили або започаткували багато своїх монастирів, у яких ще не маємо достатньої кількості монахів. Н е скріпивши наших монаших спільнот тут, ми не готові починати нашу працю на Сході. Звісно, залишається питання, чи ми добре робили, що засновували в свій час ці студитські спільноти в Галичині, чи краще було дійсно йти на Схід? Годі сказати. Але тут, на Галичині, (в цьому я все більше переконуюсь) наш монастир має особливу місію бути для інших спільнот взірцем, яким має бути східне монашество. І тут у нас ще велике поле для праці. Моє переконання, що ми, монахи-студити, ще далекі до повноти того свідчення, якого очікує від нас Церква.
Кор.: Останнім часом із різних монастирів вийшло чимало монахів, дехто з них вже мав вічні обіти. Що є причиною цього?
Вважаю, що однією з найголовніших причин є незрілість і безвідповідальність сучасної людини. Для порівняння погляньте на те, що каже нам статистика одружень: більшість одружених розлучуються. Розривають свої «вічні обіти». Думаю, однією із проблем є також те, що ми у монастирях, бачачи не до кінця відповідну поведінку особи, інколи боїмося сказати людині «ні» з тих міркувань, що й так мало покликань. Плекаємо надію, що особа з часом зміниться, хоч від самого початку видно, що вона явно вносит ь дисгармонію в монастир ське життя . П риходить час – і її допускають до вічних обітів. Але згодом проблеми, які вона мала, дають про себе знати й стається те, про що Ви кажете. Певний того, що в монастирях ми мали б дати можливість кожній особі, яка готується складати вічні обіти, добре усвідомити, що за собою несе цей крок.
Кор.: У одному із навчань про поборення спокус св. Теодор Студит рекомендує своїм послушникам не розмовляти з особами протилежної статі. Зараз часто можна побачити монаха, який вільно спілкується з жінкою чи монахинею і навпаки. Змінилися обставини чи розуміння природи поборювання спокуси?
Дотримання обіту чистоти стосується не тільки монаха. Особи у подружжі також мають дотримуватися обіту чистоти одне одному. І це, погодьтесь, також не так просто. Коли Бог кличе людину до певного способу життя, в даному випадку монашого, він також дає благодать і силу долати всі випробування. І коли Бог посилає когось із монашества перебувати в світі, де спілкування з особами іншої статі неминуче, то Він дає благодать і в цих обставинах жити свято. Можна жити праведно в будь-яких обставинах. Це ми бачимо з життя святих.
Довідка «Патріярхату»
Собор монашества на тему „Преображення у Господі” діє впродовж шести років. Трьом сесіям Собору: „Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ”, „Покликання і формація” та „Служіння і післанництво” передують однойменні конференції, які є підготовчими етапами до сесій. 21-26 липня 2003 року – І конференція; 8-11 вересня 2004 року – І сесія; 5-9 вересня 2005 року - ІІ конференція; 4-8 вересня 2006 року – ІІ сесія; вересень 2007 року – ІІІ конференція; вересень 2008 року – ІІІ сесія.
