Отець Іван Музичка, науковець, публіцист, колишній ректор Українського католицкого університету в Римі
У вересні 1990 року я їхав поїздом в Україну , з Риму до Львова. Україна ще не була проголошена вільною, але сумної слави Радянський Союз уже рухнув і наша Верховна Рада заявила про свій вихід з нього. Почало творитися нове життя, Церква вийшла на волю. До Львова з Риму можна було вигідно їхати поїздом у московському вагоні з візою, теж виданою московським чемним і услужливим консулятом у Римі. Це додавало радости, мовляв, «зміни великі», «буде добре», «ми у вільному світі»! Я їхав «приватно», ніхто мене не посилав і моєю подорожжю не турбувався. Так зване «запрошення» для виготовлення візи дала мені добра Міська Рада Львова, і я їхав, щоб побачити «рідні сторони», рідне село, Львів, Київ і зголоситись до якоїсь помочі, яка напевно трапиться, бо жниво велике, а женців мало...
* * *
Головною метою моєї першої поїздки в Україну, як і пізніше, було питання катехитики і катехизи, якими я займався в Римі при УКУ пару років, а перед тим і в Югославії (по смерті Тіта). Здавалося тоді мені, що це буде перша важна справа у вільній Україні, де вже в часі неволі інтенсивно відбувались різні богословські курси для підготовки покликаних до священства. То була сизифова праця нашої підпільної Церкви. Я їхав включитися в цю справу, зголоситися з моєю поміччю і, очевидно, з тієї нагоди попросити благословення у славного тоді ісповідника віри Кир Володимира Стернюка, який, переживши тюрми, переслідування, гоніння і чималі журби, кермував нашою Церквою зі Львова. Знайти адресу і місце проживання Ісповідника не було важко. В канцелярії, біля собору св. Юра, був добрий чоловік, що служив Владиці . П овів він мене різними вуличками.
Ідучи до помешкання Ісповідника Володимира, згадав Блаженнішого Йосифа, Ісповідника Кир Василя Величковського, якого не раз зустрічав у Римі аж до його виїзду у Канаду. Зустріч з Ісповідником Кир Володимиром не була першою з числа зустрічей з подвижниками нашої Церкви, вперше вона відбувалася на терені, де він служив, терпів і трудився, – у Львові!
Будинок, де було помешкання Кир Володимира, був старий, нічим не примітний, просив, як і інші будинки Львова, ремонту, віднови і направ. Сходи тьмаві, доволі брудні, двері нічим, окрім старости, не примітні. Короткий стук – і ми зі служачим на порозі. Відчинив сам Владика. Було чути, як він устав від столу, за яким щось читав. По християнськім привіті я припав до його твердих, запрацьованих фізично рук. Поки я знайшов язика у роті, мій супутник уже представив мене. У відповідь типова давня галицька відповідь: «Гості, гості, чув про вас, ну, от сідайте, де бачите, от так воно в мене...». Кімната маленька-маленька, може б і виглядала більшою, коли б не було стільки книжок і різних предметів (усі теж маленькі): ліжко, впритул до ліжка столик, який служив і престоликом для Богослужб, і стільчиком. Ніяково йому, ніяково і нам. Він пробував було виправдовуватись: «От так то тісно у мене».
Відтак Митрополит почав розпитувати мене про Рим, що там думають про нас в Україні, що будуть робити для нашої кращої долі. Очевидно, то були питання, на які я не мав відповідей, і я (пригадую!) зацитував журливу пісню-думу з часів Хмельницького: “Ой хто знає чи відає, що Хмельницький думає-гадає”, підставляючи замість прізвища гетьмана слова: “що там папа думає-гадає”... Владика засміявся і радо почав питати про мене, звідки родом, як опинився в Римі, що там роблю. Розмова стала живою як між давніми знайомими.
Владика очікував ще на когось, і я приступив зі своїм проханням, що хотів би взяти участь у львівських богословських курсах, і розповів про моє діло – катехитичну діяльність. Митрополит запитався, чи я справді здатний передати свій предмет його студентам. То говорив Редемпторист! Його монаший Чин надавав великої ваги проповідни цтву і катехитиці, чим славні були монахи-редемптористи (на еміграції в Йорктоні, провінція Саскачеван, Канада). Я в його словах відчув дух і мислення Митрополита Андрея, який, як мабуть ніякий інший єпископ тоді у світі, наполегливо і ревно вимагав від священиків дбайливої катехизи і постійно вказував на її вагомість і потребу в душпастирській праці. В еміграції, на жаль, такого наголосу не було. Наша розмова перетворилась майже в іспит, що мені дуже подобалося. Відчутний був вплив активних тоді бельгійських редемптористів, де Владика Володимир формувався і як монах, і як священик. Я навіть відчув у його тоні немов малий сумнів, чи я буду надаватись для потреб нашого народу тут, у цій безбожній, совєтській, духовно дикій дійсності. Відчувалась його велика пастирська серйозність. Це, зрештою, моє особисте спостереження, яке вказувало на міцну особистість пастиря і лідера, який журиться здатністю своєї пастви. Здатність – то висока прикмета народу, брак її, тобто нездатність, стає причиною катастрофи не одного народу.
* * *
Коротко потім я довідався, що в «підпіллі» був страх перед нами, зі Заходу, перед «новим богослов'ям» (було щось подібного і по другій світовій війні...), був острах перед «латинізацією», яка видавалась тоді «страшним явищем, що несло нашу загибель», боялися крайнього «восточництва», яке також досить агресивно йшло зі Заходу. Одні й другі були для Церкви в Україні «чужинцями». Це нещастя прийшло до нас у часі, коли наша Церква після геройського мучеництва починала нове життя у Христі. Щось подібного трапляється в медицині, коли, подолавши важку травму, людина впадає в кризу нервової системи.
Таку важку кризу переживали ми тоді, коли знеможені, але непереможені вийшли з прикрого підпілля, в часі якого ми так мало помогли підпільній Церкві з еміграції, а найгірше, ми до великого нашого Дня Волі, на який ми чекали, були неприготовані і наші кроки на волі були несміливі, непевні, ми, кожний у свій спосіб, шукали стежок, доріг і напряму в усьому: в політиці, в Церкві, культурних питаннях, у богослов'ї, в піднесенні науки, економіки; ми марнували масу енергії і часу, ще й матеріяльних засобів на пусті заїлі дискусії, які перемінювались у чвари і в ненависть; ми часто жили перестарілими позиченими світоглядами, ми завзято декламували, промовляли і патріотично проповідували з мріями і гаслами, що найближчого Різдва будемо в Києві. Ми не готувались до цього. На запитання: « Як же воно буде, коли доберемось до Києва?» – була наша традиційна відповідь: «Якось воно буде». Як було з нашою підготовкою до цього Дня, про який ми декламували, так сталося і з нашим поворотом, про який ми говорили і якого ми чекали. Співаючи, що «воріженьки згинуть як роса на сонці», ми думали, що перед нашим приїздом все відразу ж стане так, як було шістдесят років тому, коли ми залишали нашу Україну! Ми немов не знали, що наша країна була за грізним муром, яким відділили нас від Европи і світу.
* * *
Кир Володимир дав мені дозвіл учити на богословських курсах, але, власне, з тією обережністю і непевністю. Він знав своїх, знав ситуацію, знав небезпеки, хиби серед своїх, знав, як від них берегти своє стадо, тому і думав з осторогою.
Лекції відбувалися в церкві Преображення. Всі слухачі сідали скрізь, де тільки можна було . Видно було велике зацікавлення, велике бажання вчитись! Відчутно й богословську атмосферу. Слухачі хотіли пізнати і вивчити все. На Заході таких учнів ми не мали. Був гострий брак підручників, а ми на еміграції їх не приготували і йшли вчити з порожніми руками. Коли ми коротко заговорили з Кир Володимиром про висилку студентів за кордон і я порадив посилати студентів до Любліна, в Польщу, де б не було мовних перепон, він зауважив, що боїться Заходу, боїться студій у Польщі. На його думку, стосунки між поляками та українцями все ще ятрять після війни незагоєними ранами, треба ще почекати. Обережність Владики була частково виправдана. Обидва народи пізнали і визнали свої помилки. Кардинал Вишинський добре ставився до наших студентів у Варшаві, вірив, що буде вільна Україна «на тим старим російскім прухнє». ( То був старий розумний вовк, не боявся голосно на всю Варшаву і світ вити, хоч і сидів часто в домашнім арешті. Це факт чомусь мало відомий ).
Пішов я і на другу візиту – попрощатися і подякувати Владиці. З чемности запитав Владику, чи не рідня він паніматки мого пароха в Пукові о. Соловія і чи молодий редемпторист тридцяти років Остап Стернюк, що дуже часто гостив у моїм селі, теж не рідня йому? Моє питання його помітно засмутило. Він ніяково відповів мені, що Остап – це його брат і, на жаль, лихі часи не повели його на дорогу ісповідництва. Я зрозумів. Прийняв благословення, і ми розійшлися як рідні. Потім стрічався я з Владикою ще кілька разів коротко, без довших розмов, і на одній з таких зустрічей він розказав мені, що о. Остап помер і він відслужив йому похорон. Сумна була ця наша зустріч, він провів її зі мною у сльозах. То був великий Владика, відданий брат і щирий духовний Батько.
* * *
На одній із останніх зустрічей Митрополит р озповів мені про одну сво ю битву на Славу Божу й для добра Церкви і про свою перемогу . А йшлося про те, як Рим з Москвою з допомогою різних осіб створили окрему комісію за участю деяких наших єпископів (їх імени не хочу називати). Бути членом тієї комісії запросили також Кир Стернюка. Від самого початку комісія взяла собі за мету полагодити спірні питання власности церковного майна, зокрема приходських храмів. Рим, Москва, Київ і Львів за посередництвом своїх представників мали вирішити, кому в суперечці про власність призначити ту чи ту святиню в безроздільне або почергове використання. Кир Володимира запросили телеграмою за день перед початком праці комісії. Митрополит отримав телеграму через львівського православного архиєрєя. У великому поспіху зібрався й виїхав на вокзал. У Києві явився на призначену годину на засідання, подібно як славний містер Фоґ у фантастичній повісті Жюль Верна про подорож навколо землі за 90 днів! Містер Фоґ з'явився з точністю до хвилини в клубі джентельменів після подорожі навколо світу і виграв заклад. Київський «клуб джентельменів» не хотів мати Кир Володимира між собою. Але він прийшов: втомлений, невиспаний, зажурений, зі своєю правдою в серці.
Учасники цих засідань намагались виробити принцип, згідно з яким храми могли бути передані у посідання одній із православних чи греко-католицькій церковній громаді. Розглядалося два альтернативні принципи: перший – чиїми ці храми були, хто їх будував, хто в них століттями молився; другий – кого більше, того і храм. Цілий день відбувалась сильна і гостра дискусія. Більшість членів комісії виступали за проєкт «чисельної більшости» – кого більше – того і храм. Причому тут одностайними були представники Москви і Риму. Не пристав на цей принцип лише один член комісії – Кир Володимир. У дискусії лунали різні досить привабливі висновки: мовляв, буде до церкви приходити більше число людей, будуть зростати громади, жодна із частин громади не буде покривджена за умови почергових богослужень – буде екуменізм, буде братня любов, деколи «повнота церкви» в спільних богослужіннях буде цілком збережена, як про це молиться громада устами священика в заамвонній молитві. Теоретично все добре і навіть логічно, точно як у Маркса – без приватної власности. Виглядало, всі мали б прийняти. Натомість Митрополит Стернюк залишився триматися за старого Аристотеля та його право на власність зі спадковістю майна, як було в старозавітнім Ізраїлі. Демократичним принципом пропонували між іншим вирішити питання собору св. Юра у Львові. Дискусія ставала гарячою: всі висловлені до тепер думки час зібрати в постанови, які слід буде здійснювати. (…) Ісповідник вибирає рішучий крок, немов би розпучливий, і єдиний удар, який він може зробити: зірвати нараду, відкликати свою участь, вжити славне “вето”, яке вживають і в ООН заради загального добра, задля миру і гідної справедливости. Та ж власність була ліквідована, пограбована, знищена без ніякого права, проти волі народу, що заплатив за неї навіть голодною смертю. Митрополит зриває засідання, виходить – це його рішення і протест. Постанови засідання залишились неіснуючими, не здійснилися. Лишається право на власність, яке застосовуватиме держава різними засобами справедливости і права. Так митрополит закінчив свій спогад про останню свою битву і перемогу: «Як мені було прикро. Я трактував засідання серйозно, його ж зарядили все-таки авторитети, а я його зірвав.» (Потім дехто нарікав на нього, чому він так вчинив, та чи не ганьба то для нас?) А Владика продовжував свою розповідь: «Я подумав, як я стану перед народом, коли погоджуся на такий торг, що я скажу людям, а що вони мені? Я ніяк не міг таким чином вирішувати про майно моєї Церкви, що не буду його “разточати”, як я присягав перед свяченнями!» Великі слова великого Владики! Велике почуття відповідальности.
* * *
Йому за те не були вдячні... На жаль... Він, як стратег, мав добрий план нової праці і боротьби, яка почалась і триває, і триватиме, мабуть, довго. План Кир Володимира не прийняли, хоч він був добрим, а свого ми не мали і шістдесят років на еміграції не готували його. Кир Володимир радив: Блаженніший Мирослав як Патріярх чи Верховний Архиєпископ нехай лишається в Римі до свого повороту у Київ «у врем'я благоприятноє» (каірос!) і дбає звідти про всю нашу Церкву в Україні, в Росії і на поселеннях по цілім світі. Владика Стернюк нехай стане Митрополитом у Львові і нехай відбудовує зруйновану Митрополію, здобуває награбоване грабіжниками, відродить завмерле життя своєї 3'єдиненої Церкви, приверне їй силу і славу, якою вона цвіла в Києві по своїм хрещенні з Володимиром у неподіленій Христовій єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві. Його, Митрополита Стернюка, як Христового полководця чи як наша Літургія подібних йому називає – воєводу, що виграв багато баталій, були б шанували, слухали, ба й боялись у Москві, в Римі, в Царгороді, в Києві і у Львові, бо він мав вінець ісповідника, й «імуще кріпость сію», харизму цю він здобув би мирно, як й інші перемоги і мир між Церквами на цьому довго безталанному Сході.
Йому не дозволили. І він у своїй монашій смиренності й послусі прийняв це, і то була його чи не найбільша перемога.
Отець Іван Музичка, науковець, публіцист, колишній ректор Українського католицкого університету в Римі