У часописі «Патріярхат» ( № 5/2006) було надруковано статтю п. Євгена Іванкова «„Польський“ Папа і українська церква». Автор – відомий мирянський діяч із парохії свв. Володимира і Ольги в Чикаґо, плідний публіцист, зокрема, як захисник і пропагатор східної, візантійсько-української ідентичности нашої Церкви в різних її аспектах – літургійному, духовному, канонічному й богословському. Як такий він посів визначне місце в історії УГКЦ другої пол. ХХ ст.
На жаль, вже декілька років чи не головною темою писань п. Іванкова є викривання «Ватикану» (поряд із Москвою) як «ворога нашої Церкви». І саме в такому дусі написана й згадана стаття – попри вступні компліменти на адресу Івана Павла ІІ, що мали надати їй більш об ' єктивного вигляду.
Редакційні обмеження щодо місця не дають змоги докладно полемізувати з Автором, хоча, звичайно, можна б спростувати, що, наприклад, Мукачівську єпархію ніяк не «відлучено від цілости УГКЦ», а просто досі, поки що, не приєднано. А безпосереднє підпорядкування її Римові – це залишок міжвоєнних часів. Можна б запитати, чи отой «Ватикан» – це справді для нас всього-на-всього одна з «чужих юрисдикцій», від яких нам слід би стати «незалежними»? Слушно засуджуючи «суперкатолицизм» (а радше, за о. К. Королевським, «уніятизм»), Автор не помічає, що останніми роками сам він став пропагатором іншого екстрему – «антиватиканізму» – і цим сприяє зміцненню вже й так сильної поляризації в лоні УГКЦ. Чи добро нашої Церкви полягає в щораз-то сильнішому розбраті між тими, для кого Причастя навколішки, вервиця й утримування від терміна «православний» мають мало не догматичне значення – та тими, що вважають Рим «чужою юрисдикцією», а то й «ворогом»? А може краще б все ж таки намагатися зводити одних і других до спільного знаменника, освідомлювати «уніятів», що якраз у тому, щоби бути собою, полягає місія і внесок УГКЦ у Вселенську Церкву? Що наше католицтво і вірність Римському Престолові полягають в тому, щоб жити християнським життям згідно з нашою автентичною традицією в усіх її аспектах? Такі погляди висловлював п. Іванків колись...
Можна б теж запитати Автора, чому він взагалі не розглядає інших імовірних причин деяких рішень Римського Престолу, що нам не до вподоби – крім злої волі римських достойників? Чи працівники Римської Курії не можуть помилятися, бути зле освідомленими, не розуміти нашої позиції? Це, звичайно, запитання риторичні – але Автора, вірного своїй версії змовницької теорії історії, ніяк, мабуть, не переконаєш, що не конче за кожним промахом римських куріялістів стоїть упир «польського месіянізму» і якась своєрідна «польська масонерія».
Варто, однак, завважити, що бачення УГКЦ як безвільної іграшки в руках «зовнішніх чинників» – це спотворення реальности, а без правильного розуміння становища ми не знайдемо сили ані засобів протидії лихові. Здається, що виходячи з візії п. Іванкова, нам слід би або зірвати унію з Римом, або лягати на смертне ложе (адже «майбутности не маємо»). Утім треба нам чогось іншого: по-перше, щоби наш єрархічний провід мав однорідне й чітке бачення ролі й прав УГКЦ та мужність постояти твердо в її обороні; по-друге, щоби кожний з вірних зробив усе можливе для духовно-моральної, інтелектуальної та економічно-організаційної розбудови рідної Церкви. Історія ж бо вчить нас, що втручання Риму і послаблення нашої автономії частенько виникало не так внаслідок якихось мак'явельських махінацій «Ватикану», як через нашу власну слабкість. Іншими словами, замість плаксиво нарікати на «польських месіяністів», нам би слід подумати – кожному зокрема – «що я можу ще зробити для розбудови УГКЦ»?
Окремого коментаря заслуговує те, що у згаданій статті написав п. Іванків про УГКЦ у Польщі. Слід би насамперед запитати Автора, в якому сенсі «УГКЦ втратила Перемиську єпархію»? Чи йдеться про її «діяспорний» статус? Якщо так, то, по-перше: у східній Польщі справді є території, що входили до з'єдиненої Київської митрополії (частина теренів чотирьох єпархій: Перемиської, Холмської, Володимирської та митрополичої), по-друге: усі ці землі належать до Перемисько-Варшавської архиєпархії, по-третє: Рим не видав жодного документа, яким заперечував би безпосередньо їхню належність до власної території УГКЦ. Правда, Перемисько-Варшавський владика на практиці має статус діяспорного єпископа – проте фактом залишається, що його влада не обмежується згаданими вище землями, а навпаки: більшість (мабуть) єпархіяльної території становлять землі з-поза історичних теренів з'єдиненої Київської митрополії, а вже напевно абсолютна більшість вірних живе поза історичними землями. З уваги на це, думаю, що справа меж нашої території в Польщі є відкритою – аби лише нам самим хотілося взятися за впорядкування цих питань. Так чи інакше, навіть однозначно визнана Римом як діяспорна Перемисько-Варшавська архиєпархія не була б для УГКЦ «втрачена» силою діяспорного статусу – як не є «втраченою» для УГКЦ, наприклад, Чикаґська єпархія із славною парохією свв. Володимира та Ольги.
Чому п. Іванків називає нашу митрополію «фіктивною»? Чи тому, що має вона тільки дві єпархії? Правда, це важливий недолік, який заважає, зокрема, сформуванню митрополичого синоду на зразок України. Проте Галицька митрополія у 1830–1885 роках теж мала дві єпархії. Чи це робило її «фіктивною»?
Уривок, у якому п. Іванків пише про нинішній наш собор у Перемишлі, крім інсинуації на адресу Івана Павла ІІ, вміщає ще й особливу нісенітницю – тезу, що цей «польський римо-католицький костьол» (справді, колишній єзуїтський) «має перевиховати наших вірних у польсько-латинському дусі». Правда, Автор начебто сам помітив, який це нонсенс, і дописав «Віримо, що при Божій допомозі і нашій рішучості так воно не буде». Але й так його слова є своєрідним ляпасом для всього нашого перемиського духовенства. Виходить, що вся душпастирська праця священиків, зокрема, всі заходи з надання храмові східнього вигляду – така маловажна, що й далі наголос падає на «латинізуючу роль» мертвих мурів! До того ж іще, як усім відомо, наш попередній собор теж був спочатку костелом, тільки іншого ордену (кармелітського), тобто костел, одержаний 1784 року, не перевиховав вірних, а одержаний року 1991 – «має перевиховати»?
Як можна взагалі таке припускати?
Підсумовуючи: я ніяк не вважаю, що про всі дії римських чинників слід усе писати «на колінах». Критика потрібна – але справедлива, раціональна, спрямована на шукання істини (хай би гіркої для нас самих!), і конструктивна. Поширювання натомість змовницької візії Церкви не лише заважає пошукам надійних засобів подолання кризи, але при нагоді – всупереч, хочеться вірити, намірам самого Автора – може вдаряти в тих, на чий захист Автор бажав би виступати.
Спростування
Друкуючи в часописі «Патріярхат» (№ 4/2006) мою статтю про фільм Proboszcz Majdanka , редакція ввела до тексту численні, мною в жодній формі не авторизовані, зміни. Одна з них суттєво викривлює мою думку.
В оригіналі було: українці (...) мають право й обороняти своє (пам'ятаймо ж – Блаженний був капеланом УГА в 1919 р.), але тільки «цивілізованим» чи пак «лицарським» способом .
Після редакційної обробки даний уривок вигладає так: українці (...) мають право обороняти своє (памятаймо, що бл. Омелян був капеланом УГА в 1919 р., але капеланом «цивілізованим», чи пак «лицарським»).
Таким чином не лише спотворено зміст цього фрагменту статті, але й «збагачено» її непрямим наклепом на адресу польових духівників Української Галицької Армії – абсолютно без мого відома, про згоду вже й не згадуючи.
