Iм'я о. Стефана Батруха неминуче виринає тоді, коли мова заходить про польсько-українські взаємини в останньому десятилітті. Священик у затишній дерев'яній греко-католицькій церковці в студентському Любліні о. Стефан, можливо, і сам цього не сподіваючись, став парохом відсутньої і в ватиканських архівах і в списках православних церков парохії, окресленої лише людською пам'яттю, парохії польсько-українських взаємин, яка не має чітко окреслених географічних границь, але яку на «карті духа» означують спільні причини для смутку і взаємного звинувачення, і на якій так багато нагод для взаємного прощення. Наш кореспондент зустрівся із о. Батрухом напередодні акції у Майд а нку, де постать новомученика Омеляна Ковча засяяла Христовим свідченням для нової Польщі і нової України.
Кор.: Ваше особливе заангажування до справи налагодження польсько-українських взаємин, мабуть, має якусь біографічну основу?
Мої батьки були переселені на північно-західні землі Польщі із місцевости Балигород, неподалік Сянока. Сам процес депортації постійно непокоїв мене та викликав десятки питань. Потім я зрозумів, що це не тільки трагедія українців, а й поляків та німців. Однак стосовно українського населення в Польщі після війни вели особливу пропаганду з боку комуністичного режиму, яка була направлена на те, щоб українсько-польські стосунки наражалися на психологічно-емоційний бар'єр, яким мав стати негативний образ українця та поляка. Використовували для цього відповідну ідеологію. Навіть у школах обов'язковими були лектури, де односторонньо говорилося про українців як про бунтівничих гайдамаків, а про поляків – як відвічних господарів на українських землях. І це впливало на ставлення одних до інших. Так створювали негативний стереотип в уяві польського населення. В той час говорити про Україну, про її минуле і про Греко-Католицьку Церкву позитивно було взагалі заборонено. Згодом я зрозумів, що так жити не можна, що ми як українська громада, як греко-католики не можемо закриватися в собі, а маємо виходити з ініціятивами, з різними пропозиціями, що у взаєминах із поляками нам слід іти в напрямку зміни бачення одне одного.
Кор.: Чи ви маєте підтримку у своїй праці від єпископату УГКЦ?
Тут треба підкреслити унікальну позицію Патріярха Любомира, який виходить із численними ініціятивами, запрошуючи примаса Ґлемпа та інших представників Польського єпископату до Зарваниці; сам бере участь у загальнопольських зустрічах у Ченстохові, Варшаві та Любліні, виступає перед польською авдиторією з заявами про бажання і потребу взаємного прощення. У відповідь примас Ґлемп та голова Польського єпископату Міхалік позитивно відгукуються на пропозиції з українського боку, беручи участь у заходах в Україні та займаючи позицію примирення. Це, що сталося за останні роки, є великим прогресом у взаємних міжцерковних стосунках, дивлячись із історичної перспективи. Блаженніший в цьому є дуже послідовним. Не всі його підтримують та розуміють. Але я особисто не одноразово міг переконатися в тому, як сильно впливає позиція Блаженнішого на зміну мислення польського суспільства, інтелектуальної, політичної й церковної еліти про Україну та УГКЦ.
Кор.: Традиційно покращення взаємин між Польщею та Україною пов'язується із відходом покоління, яке пережило лихоліття війни. Чи Ви погодилися б із таким твердженням?
Не можу з цим погодитися. Я маю інший досвід. Коли я спілкуюся із старшими людьми, які пережили трагедії і драми в своєму житті, спричинені смертю найближчих, поляками чи українцями, то бачу, що десь глибоко вони носять потребу звільнитися від спогадів про погане минуле. Вони часто вже втомлені довголітнім непрощенням, тому бажають звільнитися з цього тягару. Їм слід створити відповідні умови для очищення пам'яті. Заходи щодо організації зустрічей на польсько-українському кордоні в Корчмині дали мені багато поживи для роздумів власне на цю тему.
Коли я бачив, як поляки й українці по довгих роках, зустрічаючись на кордоні, обнімаються, з радості плачуть, то це ще раз і ще раз переконало мене як священика, що ми, духовенство, а також інші, зокрема, політична еліта, зобов'язані створювати людям можливості пережити це взаємне прощення. Суспільство, яке носить в собі злопам'ятність, не може бути цілком свобідним. Насамперед страх зробити перший крок паралізує налагодження польсько-українських взаємин. Цей страх має різні інтерпретації: скажімо, що це принизливо, що це ознака якоїсь слабкости.
Кор.: Проілюструйте це своє міркування якимось прикладом.
Нещодавно я побував у Балигороді (батьківському селі). Разом з іншими односельчанами ми вирішили відновити традицію святкування празника в день Переображення. Приїхало близько ста осіб. Я знав з розповідей батька, що в Балигороді свого часу воїни УПА вивели із костелу чоловіків і розстріляли їх. (Це був реванш за діяння польського війська). Ми мали хресний хід через усе село. Ідучи до церкви, ми проходили повз костел і могилу, де поховано 42 ростріляних воїнами УПА польських чоловіків. Ми зайшли до костелу і заспівали «Вічная пам'ять» невинно убитим полякам. І я бачив по лицях та очах, що люди чекали такої нагоди взаємопрощення: як українці, так і поляки. Коли ми опинилися біля пам'ятника, я запропонував щоб на знак доброї волі повісити на ньому вишитий рушник. Учасники походу радо це зробили. Я тоді сказав слово перепрошення, звертаючись до присутніх поляків та українців. Було відчутно якесь полегшення. Деякі розказували пізніше, що вони самі неспроможні були би це зробити, щось їх стримувало, якийсь внутрішній параліч, страх перед тим, що скажуть інші. В людях є потреба очищення. Дуже часто навіть перед смертю вони хочуть звільнитися від жалю та почуття кривди. Це неправда, що треба їх залишити і чекати поки вони відійдуть. Якщо вони заберуть із собою цей біль – це непрощення, тоді злопам'ятність буде передаватися з покоління в покоління. І очевидно, прийдешнім поколінням буде з цим важче боротися, оскільки вони зовсім не будуть ототожнювати себе з цим.
Кор.: Розкажіть якийсь один, можливо, найбільш вражаючий момент із вашої польсько-української одіссеї?
Коли я ступив на польсько-український кордон, я побачив, що він цілком не змінений від часів Радянського Союзу. Це мене вразило. Я зрозумів, що коли ми не будемо активно діяти задля зміни польсько-українських взаємин, то за одну ніч цей кордон знову може стати залізною завісою і вже не тільки між Україною та Польщею, але між Україною та Евросоюзом. Мені здавалося, що з початком 90‑х ця границя змінила свій вигляд. Але коли я побачив її своїми очима з близька – колючі дроти, викопані рови, розорані полоси – я зрозумів, що по суті нічого не змінилося. І без спільних зусиль цей кордон не змінить свого характеру, а навпаки, може набути ще більш жорстких форм.
Але коли ми разом з учасниками транскордонних зустрічей в Корчмині ступали по тих заораних полосах, коли над нашими головами піднімали колючі дроти, я усвідомив, що все-таки можна зробити кордон відкритим. І брехливим є переконання, що ми нічого не можемо вдіяти. То неправда, що ми приречені годитися з тим, що відбувається на митницях. А умови, в яких громадяни України та Польщі перетинають сьогодні кордон, – це просто жах. Це є прямим запереченням твердження політиків найвищого рангу про те, що між Польщею та Україною є стратегічні відносини. Якщо це справді так, то абсурдним є те, що і поляки і українці повинні відбувати одну й ту ж процедуру контролю паспортів: перший раз на польській, другий – на українській митницях. Навіщо цей подвійний контроль, якщо ми одне одному довіряємо? Якщо не довіряємо, то ми не партнери. В перспективі вирішення питання з візами та з митницями буде залежати від наших суспільств. Якщо ми будемо чинити тиск на міністрів внутрішніх справ, на міністрів закордонних справ обох країн, тоді ставлення до нас на кордоні буде мінятися.
Кор.: Вам ніколи не закидали, що Ваші ідеї часом звучать надто утопічно?
Коли я вперше розповідав про ідею українсько-польської зустрічі на кордоні в Корчмині, деякі дивилися на мене із здивуванням, сприймали цю ідею як неможливу для здійснення. Цього року відбулася третя транскордонна акція в Корчмині. Подібний задум був реалізований також з місцевостями Диниська та Угнів в Сокальському районі. Корчмин став прецедентом. І сьогодні це вже не має значення, як цю ідею сприймали на початку. Натомість стає все більше українців і поляків, які усвідомлюють, що найгіршими є кордони, спричинені болем та терпінням у минулому, і ці кордони ми зобов'язані спільно долати.
Кор.: Ви, отче, стали промотором фільму «Парох Майданка», який уже преобразив багато сердець у Польщі і продовжує преображати в Україні і на поселеннях. Для мене це один із небагатьох справді вдалих проєктів, який розкриває світові досвід мучеництва УГКЦ. Якими були ваші мотиви?
У цьому році ми відзначаємо 60-ту річницю ліквідації УГКЦ. Мені хотілося, щоб ця подія набрала міжнародного значення. Треба визнати, що ми часто не цінуємо те, що маємо, а тому і не вміємо нашим скарбом ділитися з іншими. Мучеництво заради Христа тисяч греко-католиків – це колосальний скарб Христової Церкви. Наші священики, які потрапили до в'язниць, були в'язнями і духівниками для співв'язнів. І це дуже особливий досвід: бути свідком Христа, який несе надію, потіху для тих, які переживають душевне спустошення через зневіру, спричинену важким випробуванням. Омелян Ковч є саме такою постаттю. В тюрмах Люблінщини є чимало ув'язнених з України, Білорусії та Росії. Один із директорів тюрми після того, як ознайомився з історією життя блаженного, сказав, що для нього Омелян Ковч є найвидатнішим капеланом в'язнів, про якого він коли-небудь чув. Отже, з'явилася унікальна нагода, щоб тим великим багатством, яке ми маємо як Церква-мучениця, почати ділитися зі світом, з Европою, в тому числі з Польщею. І так зародилася ідея фільму «Парох Майданка», котрим зацікавилося польське телебачення у співпраці з режисером Лінковським з Любліна. Опісля з'явилася думка організувати зустріч польського та українського духовенства в Майданку під покровом блаженного Омеляна Ковча, який може нам допомогти зрозуміти, яким мало би бути наше християнство, яким мало би бути для нас наше покликання. А це – нести потіху найменшим та бути поруч із тими, яких суспільство ізолювало, яких немочі людської природи та гріховність завели до тюрми – з в'язнями, в тому числі й кримінальниками, щоб саме їм голосити безмежне чоловіколюб'я Всевишнього. В заповіті о. Ковча торкаємось чогось, що є найбільш фундаментальним, найбільш суттєвим. Бл. Омелян є особливим покровителем Майданка, але також концтаборів у широкому вимірі. Він став духовною опорою для невинно ув'язнених незалежно від їхньої національности та віровизнання, для тих, котрі досвідчили на собі абсурдність зла в часі воєнного лихоліття. Просячи в своїх листах молитися за творців ідеології ненависти до людини, фашистської чи радянської, він промовляє до нас із зовсім іншої перспективи – не земної, яка звичайно полягає у вимірюванні вини та кривди заподіяного злочину.
Кор.: Іншими словами, йдеться про актуалізацію історичного досвіду Церкви?
Ідеться про щось більше, що безпосередньо пов'язане зі сьогоденням. Наприклад, тюрми, які створювали комуністи, не стали музеями. Інакше кажучи, вони не стали нагодою остерігати наших сучасників від тоталітарного світогляду, який не перестає в різних формах перероджуватися. Коли ми приїжджаємо у Майданек, вкотре виникає питання, чому не існує подібних пам'яток радянського режиму? Адже і ця система нищила людей не менш цинічно. І ще: наших єпископів, священиків та мирян знищували в концтаборах Сибіру, а ми не спроможні організувати велелюдне паломництво до, можливо, ще діючого концтабору, щоб там, на території цієї тюрми, дякувати Богові за людей, які знайшли в собі сили не йти на компроміс із брехнею, ненавистю та злом. Майданек стає для нас таким місцем, де ми можемо в свобідний і водночас у символічний спосіб пережити паломництво до концтабору, де загинув один із представників нашої Церкви, який стає покровителем поєднання чи радше примирення – не лише польсько-українського, але також і польсько-українсько-єврейсько-німецько-російського. Бо якраз у тих площинах сьогодні ми переживаємо проблеми, спричинені людськими гріхами і неміччю в минулому.
Кор.: Щось подібного, що ми маємо на польсько-українському кордоні, також все ще залишається на Збручі...
Варто шукати таких людей у минулому, які поєднували Східну і Західну Україну. Ці особи є великою допомогою. Ми не використовуємо великого потенціялу переслідуваних Церков, серед яких у минулому панував своєрідний екуменізм спільної недолі. Сьогодні Україні потрібне реальне взаємопрощення. Ми ще до кінця не усвідомлюємо того, наскільки глибоко одні других ранили. Наприклад, Західна Україна, галичани, реально ранили своїх братів із Східної України зверхністю, люди зі Східної України в різний спосіб були долучені до продуманого процесу приниження і знищення українського етносу в цілому. Ми часто навіть не усвідомлюємо, як легко зранити словами, поведінкою одне одного. І якщо це усвідомлення не прийде і не з'являться люди, які скажуть «Простіть!», то переступити психологічний бар'єр між Східною і Західною Україною буде важко.
Кор.: Як заангажованість пароха Любліна до польсько-українських справ впливає на його пасторальну працю?
Я все більше і більше бачу потребу ділитися багатством східної духовности та традиції. Щобільше, бачу, що римо-католики насправді хочуть цей досвід пізнавати. Відкриваю все більше, яким великим даром є єдність Церков у їхній різноманітності. Очевидно, жити тим даром, помножувати його вимагає зусиль, а деколи пов'язане і з болем. Але так, мабуть, є з кожним даром. Нещодавно мої знайомі зі студентських часів, поляки римо-католики разом із своїм восьмирічним сином виявили бажання охрестити його у Греко-Католицькій Церкві. Цей приклад черговий раз дав мені нагоду зрозуміти, що зацікавлення традицією та духовною спадщиною нашої Церкви є справді великим і не завжди поверховим. Тому я за те, щоб створювати в нашій Церкві ще більші можливості для представників інших народів, які хотіли б ставати членами греко-католицьких громад, водночас не втрачаючи своєї національної ідентичности.
Записав Дмитро Улянчин