«Поза небесами це єдине місце, де я хотів би бути»
Іванка Крип’якевич-Димид
Збираючись до Майданка, я приблизно уявляла собі, що можу побачити.
Але цей концтабір, розміщений заледве півтора кілометра від центру Любліна, відрізняється від Дахау, Бухенвальду чи Освенціма. Тут пролилася кров о. Омеляна Ковча і освятила цю землю.
Безсумнівним є факт, що в інших таборах поневірялися сотні священиків, єпископів та інших духовних осіб. Серед неозорих просторів тюрми народів лежить десь мій стрийко о. Микола Цегельський, о.-ігумен Климентій Шептицький... Імена всіх знає тільки Бог.
Отець Омелян був одним із тисяч нещасних, що пройшли під масивною аркою, на якій висіло гасло «Праця зробить вас свобідними». Це був вхід до табору, вихід з якого – через трубу крематорію.
Парадокс полягає в тому, що увійшовши за колючі дроти, отець Ковч далі був свобідним і ні процедура бриття волосся, ні оголення, ні принизливі лайки, обшуки, побої, карцер – ніщо не забрало його свободи.
Він мав «божисту вдачу високосно жити» (Іван Світличний). Тому він став парохом Майданка, лікарем для хворих, потіхою для засмучених, хлібом для голодних, останнім подихом, молитвою для помираючих.
Ця внутрішня свобода не набувається і не виховується. Вона дається нам згори. «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває: Авва-Отче! Тому ти вже не раб, а син; і коли син, наслідник Божої ласки» (Гал. 4:6). Якраз свобода Божої дитини зумовлювала увесь стиль життя цього незвичайного священика. Вона, свобода, дозволила йому обхитрити очманілих німців і відкрити двері палаючої синагоги. Вона посіяла в ньому ідею вибудувати за ніч церкву в Сиворогах, і він зробив це. Ця свобода, яка струмувала від отця, заряджала інших і нагадувала їм, що вони теж здатні на людяність. Згадаймо історію з російським солдатом Лукою, який випустив отця з вагона смертників і дарував йому короткочасну волю.
Свобода і любов – ось дві взаємопроникні сили, якими наповнювалося кожне діло отця.
Своїм життям о. Омелян боровся з тіснотою людських сердець.
Що можна написати про Майданек, не переживши його особисто? Нашим очам відкривалася тільки зовнішня, видима оболонка, яку ретельно відчистили, підписали і подали для огляду. Мешканці Любліна, будинки яких межують із зоною табору, оповідали, що декілька років після ліквідації концтабору вони не могли позбутися настирливого запаху спалених людських тіл. Скільки їх згинуло в цій пекельній машині, якщо дим безупинно піднімався в небо впродовж років? Скільки метрів тканини виготовили з більше як 700 кг волосся, стриженого з голів в 'язнів? Цю жахливу математику можна було б продовжити, але мені хочеться повернутися до мовчазних сірих бараків і в тиші відчути, що діялося в душі абсольвента Римської колегії, капелана УГА, батька шести дітей, людини, позначеної номером 2399 – отця Омеляна Ковча, коли він писав: «Поза небесами це єдине місце, де я хотів би бути».
Тут, у Майданку, зберігся барак, де молився, сповідав і відправляв Літургії о. Ковч, зберігся так званий «шпиталь», де він провів останні хвилини життя. Збереглася металева бляшка з номером. Сюди, до Майданка, 22 вересня цього року з ініціятиви отця-мітрата Стефана Батруха прибули єпископи всіх єпархій, більше сотні священиків, численне монашество і миряни, серед яких більшість становила молодь. Була теж делегація з рідних отцеві Перемишлян. Молитовна зустріч розпочалася в церкві св. Архистратига Михаїла і переросла у прощу вулицями Любліна до табірної зони.
Чудова тепла осіння днина дисонувала з похмурими дерев'яними вежами табору, які оточували кільцем чималу територію. Люди співали Ісусову молитву, але поступово спів притих і переріс у тихий шепіт: «О, Господи, Ісусе Христе...».
Бараки дивилися підсліпуватими віконцями, всі однаково безнадійні. Звичайній людині тут важко витримати один день. Отець Омелян провів тут вісім благословенних місяців, тут він зустрів Різдво 1944 р.
До прочан звернувся архиєпископ Юзеф Жецінський. «Історія не повинна бути похмурою. Так багато зараз темряви і спроб витягнути темні сторінки історії. Ісус є світлом . І сьогодні, з'єднані в роздумах і молитві, єднаємося усі біля світлої постаті о. Омеляна, єднаємося в Євхаристії». Згадано було про виконавців і учасників акції Вісла, про трагедію на Волині, про табір в Явожні, про спалені і знищені церкви і костели, перетворені в стайні чи склади хімікатів.
«Можна і треба давати свідчення любови завжди і скрізь. Моральні авторитети постійно хитаються. Варто жити не тільки для себе, аби це переконання стало нашим життям», – сказав у своїй промові мер Любліна п. А. Прушковський.
Божественна Літургія українською та польською мовами розпочалась на фоні іконостасу з церкви св. Андрія Боболі. Очолив її архиєпископ Іван Мартиняк, якого першим співслужителем був арх. Й. Жецінський. Коли співали «Блаженства», мимоволі спало на думку, що о. Омелян є вмістилищем усіх блаженств. Він – миротворець, він – переслідуваний, він – «алчущий і жаждущий правди», людина, яка вже на землі жила як спадкоємець Царства Божого.
Апостольські читання з Листа апостола Павла до коринтян були про любов.
Запам' яталося: «Якби я віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, я був би ніщо». Після Євангелія від Івана («Ніхто не спроможен любити більше...») проповідь двома мовами виголосив владика Софрон Мудрий: «Життя о. Ковча було сповнене любови до найкращого твору Божого – людини. Цю любов він проніс аж до мученицької смерти. Його приклад вчить нас, як давати свідчення віри, толерантности і любови в час беззаконня і людиноненависти, в давні епохи чи тепер. Творімо добрі діла – і спасемося!»
Зачитано листа від Патріярха Любомира, який не міг бути присутнім через хворобу. «Будьмо душпастирями без кордонів. Будьмо усім для всіх», – писав Глава нашої Церкви.
Після Літургії і численних виставок у бараках відбулася Хресна Дорога, яку дуже добре підготували українські і польські духівники. Вона завершилася біля Мавзолею жертв Майданка, де символічно знаходиться прах усіх невинно замучених. Тут до присутніх зі словами подяки звернулася донька о. Ковча – п. Анна-Марія Ковч.
Вертаючись у сутінках до осіннього Львова, думала: хоч страшне і моторошне це місце, але треба показати його нашим дітям, щоб вони теж вчилися світитися тою любов'ю, якою горів о. Омелян.
Іванка Крип’якевич-Димид