Україну сковує тотальна недовіра: учень не довіряє своєму вчителеві, вчитель не довіряє підручникам, пацієнт не довіряє лікареві, покупці не довіряють продавцям, президент не довіряє партіям, політики, здається, вже не довіряють самі собі, навіть хапуги не довіряють тим, які прагнуть всунути їм хабаря... Важко назвати якусь сферу суспільного життя, в яку не увірвалася б ця всеруйнуюча стихія недовір'я. Фактом залишається те, що Україна з-поміж усіх інших европейських країн стала найбільшим імпортером детекторів брехні. На багатьох великих підприємствах входить у норму сеанс правдомовности. Від такого «іспиту сумління» можна, звичайно, відмовитися, але тоді ж відмовляєшся від праці, від посади, від підвищення заробітньої плати тощо. «А що я знаю про свого сусіда, щоб йому довіряти?» – почув якось. Як на мене, у цьому вислові просто геніяльно сформульована природа цього руйнівного явища: довіряти особі чи інституції можна лише тоді, коли маємо про неї вдосталь відповідної інформації, яка виправдовувала б цю довіру. За відсутности такої інформації – довіра трактується як акт безглуздя.
У більшості статей цього числа журналу йдеться про таких «безглуздих» людей. А якщо точніше, то йдеться тут про довіру, яка є есенційною у житті цілої Церкви, довіру, яка базується не на знанні про іншого, а на Христі, на його довірі до людини. Саме вона дає підстави отцю Степану Батруху «руйнувати» святая святих «радянської системи» – міждержавні кордони, отцям і єпископам Католицьких та Православних Церков на зустрічі у Белграді зробити нехай маленькі, та все ж такі важливі кроки до єдности Христової Церкви, студиту отцеві Венедикту знаходити сутнісну спільність у такій різнорідній, багатовекторній монашій спільноті УГКЦ.
