Почував себе щасливим, коли одразу після Святвечора, 18 січня, виїздив із друзями до Лаврова на фотопленер. Здається, щастя дихало самим фактом, що попри різні перешкоди — відмовляння родичів і дітей, кепську погоду, несправності автомашини — ми все ж лишилися вірними нашому задуму: побачити Йорданське водосвяття просто на ріці під льодяним хрестом — і все це крізь призму фотоапарата.
За п'ять кілометрів до Лаврова машина раптом вислизнула із зледенілої дорожної колії і повисла на могутній вербі. Під супровід яких викриків авто летіло останні метри, перш ніж вдаритись у вербу і що було в момент зіткнення, згадати важко. Однак годі забути першу фразу, яка пролунала з уст відразу всіх пасажирів, щойно останній із нас відчув під ногами земну твердь: «Нічого собі, нам пощастило!» Машина буквально повисла над обривом, у самісінькому низу якого мирно дзюркотіла та сама річечка, в якій десь над ранок священик погасить трисвічника і занурить хрест.
На другий день чимало людей, котрі проходили повз досить-таки кумедно завислу на дереві машину, витворювали один збірний образ співчуття із традиційним вигуком: «Яке нещастя!» Сидячи на цій гойдалці пережитих, відчутих, навіяних, надуманих, очевидних щасть і нещасть, згадую побачене того морозного ранку крізь підпухлі від травм очі йорданське водосвяття.
Лаврівські люди тулилися ближче до ріки вниз по течії від того місця, де на підвищенні перед льодяним хрестом служив Чин водосвяття отець Миколай — люблений тут настоятель Василіянської Святоонуфрієвської обителі. Сніг був такий густий, що з кожною хвилиною затиралася різниця між засніженими краєвидами і гуртом людей. Зібрані очікували того моменту, коли хрест священика зануриться у воду. А повір'я гласить — хто перший зачерпне водиці, той принесе найбільше благодаті для свого дому. Після кількох «фальстартів» найпрудкіші розчаровано виливають воду до річки. Але ось це стається: краплі води, які дві тисячі років тому злетіли із голови Ісуса Христа, скрапують у потік, обмиваючи срібний хрест у руках священика. Кажуть, що в цю мить течія на долю секунди міняється.
Цього я не зауважив, але що течія, по якій неквапно плине життя Лаврова, в цій хвилі змінилася, було видно неозброєним оком. Ті самі бабці, що завжди кутаються від морозів, враз поскидали велетенські хустини і почали обливати свою сивину йорданською водою, просто таки в чоботях увійшли в воду діди, немов діти посеред спекотного літа, жінки та чоловіки повагом наблизилися до плеса, але вже тут, немов зачаровані його близькістю, наче преображаються в малечу: хлюпочуться, обливаються, цілими пригорщами частують своїх п'ятдесятилітніх колег та подруг.
Юнаки та дівчата, які ще хвилю тому стояли окремим гуртом неподалік місця освячення, враз зливаються із йорданським людом в одне засніжене, гомінке містилище Йорданської радости, сповнене збуджених вигуків «Христос хрещається». А діти серед цього здвигу людей виглядали найповажніше — досить було водяним краплям дістатися їхніх розпашілих від морозу щічок, як вони хмурилися і наче сховалися у мушлі. Усе це тривало трохи довше за мить. Відтак люди вервечками розійшлися своїми вулицями, щоб у наступних півгодини-годину кропити своє обійстя і бажати щастя усім зі своєї сім'ї, і сусідам, і родичам, і друзям, і всім людям доброї волі, а залишок йорданської водиці залити у пляшечку, щоб завше при потребі за нею сягнути: на весілля, на похорон, на початок будови і на освячення хати, на відхід сина до армії ...
У Лаврові я пригадав бабу Ліду з її пляшкою з-під йорданської води. Пляшка була ще з часів «небіжки Австрії». Баба розповідала, що з неї освячували її брата-дивізійника, коли він ішов на якесь складне завдання, як мама кропила «їх із Степаном супружжя», а потім вона кропила обох своїх синів — від народження аж до ями на цвинтарі. Чи живе ще баба Ліда? Кілька років тому я вітав її, коли добилася свого у конфлікті з головою сільської ради. Баба Ліда стала на бік хлопчаків, котрі не хотіли віддавати футбольного поля під фермерські угіддя. Три фрази характеризують її життя: людей про неї — «І хочеться старій воювати», її про своїх двох хлопців і мужа — «Бог дав, Бог взяв», та її про себе — «Жию, заки Богу дякую». На її обличчі
завжди спочиває легка усмішка. В її активності нема уже «кресання енергією», але все ще є та я сна мотивація кожного судження і дії.
Баба Ліда з пляшкою йорданської води, машина на вербі на тлі йорданського водосвяття у Лаврові залишили почуття вдячности, того почуття, яке незалежно від радісних чи сумних обставин допомагає збагнути суть щастя. Звичайнісінька вода в тій мірі, наскільки «звичайним» може бути будь-що в природі, здатна повернути течію людського буття у щасливе русло. Людина не може змінити перебігу подій у своєму житті — це правда, але вона може змінити своє ставлення до цих подій і до їх наслідків — і тим самим змін ити саму суть свого життя.
Петро Дідула