До редакції продовжують надходити листи з приводу статті пана Євгена Іванкова «Польський папа і Українська Церква» (№ 5, 2006 р.). Пропонуємо вашій увазі витяги з окремих листів, підібрані з наміром показати, яких різних за поглядами читачів збирає довкола себе журнал «Патріярхат». Розцінюю це явище не інакше, як великий дар, яким дорожу і закликаю до цього ж усіх читачів та дописувачів нашого журналу
Покора чи ідентичність
Вдячний редакції за відкритість до нетривіяльних та в чомусь контроверсійних думок. Але з друкованим словом треба бути вкрай обережними. Засіб знищення неправдивих ідей — друкарський верстат — не має перетворюватись на їхнє джерело.
Розбурхувати в українцях почуття національної образи, а саме на це підштовхує, на мою думку, автор, — дуже несхвальна справа. На долю українського народу випало досить багато лиха, і зачіпати в нас ці болючі струни без дійсно поважних причин — нехристиянське діло.
Певен, що автор зробив це ненавмисно, але емоції не найкращий друг ані журналіста, ані богослова, в той час як стаття, на мій погляд, написана переважно на емоціях. Стаття викликає враження, що в світогляді автора еклезіологія є підпорядкованою національно-культурним вартостям. На мій же погляд, перш за все треба з'ясовувати богословські реалії, а вже потім переходити до другорядних речей, якими є обряд і культура.
Наприклад, що важливіше: покора Вселенському Патріярхові чи збереження власної богословсько-обрядової ідентичности? Якщо Папа Римський скаже греко-католикам поступитися своєю ідентичністю на користь латинського обряду, чи послухаємось ми його? В справах екуменічного діялогу з православними Церквами питання уніятизму є, мабуть, найбільшою перешкодою для православних. Чи будемо ми готові розчинитися або в латинському обряді РКЦ, або в візантійському УПЦ, себто відмовитися взагалі від існування окремої греко-католицької єрархії? Відповіді на подібні питання мають ґрунтуватися цілком на богословських розмірковуваннях, не заторкуючи національно-культурного виміру.
Михайло Шелудько (Одеса)
Щоб знищити вщент прояви християнства
Трапляються такі випадки, коли люди висловлюються у справі, про яку нічого не розуміють, або, отримавши від когось замовлення (мовчу про кошти), отруюють і без того складні відносини між Церквами в Україні. Не знаю і не беруся судити, до якого типу людей належить п. Євген Іванків, котрий у своїй статті вболіває за так звану українську Церкву. По-перше, шановні Редактори «Патріярхату», якщо Ви свідомо випускаєте у світ такого типу «роздуми», Ви дуже ризикуєте перетворитися на нікому не потрібну і ніким не читану «бульварну» пресу. По-друге, шановні, окрім своєї статті, п. Євген зовсім нічого не знає про перебіг підготовки до приїзду Святішого Отця Йоана Павла ІІ в Україну (кажу це з повною відповідальністю, бо я брав участь у цій підготовці). З цього виникає одне просте питання: чому ж Ви, п. Євгене, пишете на цю тему? Роз'яснюю, чому я вище сказав «так звану українську Церкву»: якщо вже й хтось піклується про Церкву, то лише той, котрий не каже: «Ми — Павлові», «Ми — Петрові», «Ми — Йоанові-Павлові», «Ми — Любомирові Гузарові», «Ми — польські», «Ми — українські» — відчуваєте суть? Чи, може, ні... Невже Вам так залежить на цьому, щоб продовжувати справу комуністичної партії Радянського Союзу? Невже Ви так хочете знищити вщент усілякі прояви християнства на Україні, замінивши їх націонал-релігійним фанатизмом? Питаю Вас, Шановні, як християнин християн...
В'ячеслав Кришталь (Луцьк)
Під впливом пропаганди
Кілька слів на захист пана Є. Іванківа, котрого пан д-р Петро Сивицький у статті «УГКЦ, що впала жертвою „польського месіянізму“?» розкритикував за чесну та об'єктивну позицію щодо справжнього стану речей у відносинах між Ватиканом і УГКЦ.
Чи не тому захищають папу польські українці, що вони просто потрапили під вплив польської пропаганди, адже папу у Польщі ще за життя було зроблено півбогом — його іменем називали вулиці, ставили йому пам'ятники та називали навчальні заклади. Церква ще ніколи не знала такого ідолопоклонства, яке мало місце під час його понтифікату. Апогеєм цієї комедії був міф про те, що ми нібито завдячуємо папі падінням комунізму. Не секрет, що на Заході понтифікат цього польського папи оцінюють передусім негативно, зокрема через посилення римського централізму і призначення ним єпископів передусім його лінії. Щодо його боротьби проти комунізму, то навіть вона мала свою негативну сторону. Адже польський папа спробував придушити «Теологію визволення» в Латинській Америці, де Церква боролася за соціяльну справедливість і виступала проти диктатури. Мабуть, папа не зрозумів величезної різниці між комунізмом у Европі та марксизмом у Третьому світі.
Д-р Петро Сивицький ображає Ватикан тим, що оправдовує антиукраїнські дії ворогів нашої Церкви в Римській Курії, передусім могутнього польського лоббі. Нібито вся справа в тому, що працівники Курії «можуть помилятися, бути зле усвідомленими, не розуміти нашої позиції…». Висновок, який можна з цього зробити, такий: у Ватикані сидять самі ідіоти! Натомість автор має рацію, коли закликає до єдности нашу УГКЦ. Але хіба можна досягти такої єдности, навіть виправдовуючи несправедливості, котрих зазнає наша Церква?
