Знання в нашому народі сприймають зазвичай як те, що не має багато спільного із християнською духовністю. Знання потрібне для фахового зростання, для певних життєвих умілостей, а не для зростання у вірі. Часом складається враження, що невігластво в церковних питаннях серед загалу трактується ледь не як чеснота: «Ми, мовляв, не книжники і не фарисеї — пізнаємо Бога вірою». Але правда нашого життя, нашого воцерковлення полягає в тому, що незнання певних дійств, речей, обрядів, які нас оточують, поступово стає незнанням самого Бога, який приходить у наше життя через Церкву. Незнання не тільки обмежує наше розуміння певних речей у суспільному та церковному житті, воно поступово позбавляє їх сенсу для нас, для наших родин та громади.
Нас оточують речі, розуміння сенсу яких у нас досить спотворене, змінене або змі шане з певними народними повір'ями та магією. Та якщо мова йде про духовність народної культури, тоді передовсім треба почати від духовних коренів цієї культури. За тисячоліття християнства в Україні духовну спадщину передавали в особливий спосіб через Церкву. Вона поєднувала існуючу культуру з літургійним богослов'ям. Коли ж ми трактуємо духовну спадщину лише як відірване від церковного контексту культурне явище, ми втрачаємо найсуттєвіше її значення.
Мій досвід показує, що серед нашого люду, між ним і воцерковленого, бракує цього розуміння. Кілька разів доводилося мені бути головою конференції для жінок Стемфордської єпархії. Тема конференції 2005 року — «Українська жінка (греко-) католичка: вчора, сьогодні і завтра». Саме там трапилась мені нагода говорити про цю духовну спадщину, про яку, здавалося б, усі все знають. Та насправді це не так. На конференції йшлося про різні моменти нашого церковного життя: метанію, батьківське благословення, святкову трапезу й інші. Та коли з'явилася потреба обговорити ці моменти в малих групах і вибрати аніматорів для цих груп, виявилося, що людей із відповідними знаннями серед запрошених нема, хоч усі переважно цих звичаїв дотримуються. Коли невдовзі нам все ж вдалося вияснити значення окремих церковних обрядів і поділитися цим знанням з іншими, я ще раз і ще раз переконалася, що ці знання дарують велику радість пізнання. Тому що у механічно повторюваних дотепер діях, які ми здійснюємо в Церкві, з'являється Господь, Він стає тим, який наповнює наше життя, який веде нас, який спонукає нас до дії, який мотивує наше життя. Не одна із учасниць конференції висловила вдячність за віднайдений смисл «давно знаних» речей.
Щось, що втратило сенс, поступово стає непотрібом. Тим-то один і той самий світ навколо двох різних людей може бути або пеклом, або раєм. Пеклом стає світ без сенсу, раєм — світ, який наскрізь просякнутий сенсом Господнього творіння та відкуплення. Коли зникає духовне розуміння речей, то й самі ці речі, колись нам так дорогі й близькі, згодом стають непотрібними. Прикладом цього може слугувати той факт, що в деяких греко-католицьких церквах люди чим раз більше відмовляються від лози, а вибирають різні пальмоподібні рослини, мотивуючи це тим, що саме ці рослини подібні до тих, які присутні в євангельській історії про в'їзд Ісуса Христа до Єрусалиму. До того ж забувають, що зміст тієї лози не лише у зовнішній подібності, але насамперед у символіці, якою наділила Церква це передання. І якщо у Польщі чи Литві закорінилась традиція використовувати пальмоподібні рослини, то в Україні сам підхід зовнішньої подібности не відповідає літургійному змісту цієї традиції. У 60-их роках відомий професор-богослов о. д-р Богдан Липський у своїх популярних доповідях у Торонті пригадував слухачам, що Схід не конкретизує таїнства. Прикладом цього є іконопис, який представляє богословське вчення в іконі, яка не є світлиною подій.
Інший приклад — метанії (поклони), яких у багатьох церквах Америки вже фактично не побачиш. Приглядаючись до тутешніх, нові емігранти також цього не роблять. Метанія разом з іншими звичаями — благословенням плодів і зілля, зелені (на Зелені свята) в церкві і хаті, святочні трапези — переходять до етнографічної «старовини». Водночас саме метанія є виразом чогось надзвичайно суттєвого в житті Церкви. На це вказують твори ХІ століття: «Слово о законі і благодаті» (1051) київського митрополита Іларіона чи «Ізборники» духовних поучень, записані під патронатом чернігівського князя Святослава. Вже у цих творах автори розуміють метанію як передумову до спілкування з Богом: «Коли Церква Божа кличе на молитву, залиши земне діло будь-яке! І йди на душевну поживу з дбайливістю . . . І коли йдеш у святий храм, подумай, чи в чому коли-будь не прогнівив іншого». Щойно тоді, промовивши Ісусову чи митареву молитву, цілуємо на тетраподі храмову ікону і засвічуємо свічки нашого молитовного намірення. Ідея прощення закладена також у поцілунку миру, якого також не побачиш у наших церквах. Це поодинокі приклади того, як брак сенсу певного церковного елементу спричинюється до відкинення цього елементу. Але як далеко може зайти наше незнання? Чи залишиться Господь у Церкві, яку перестануть скріплювати цеглинки знання і розуміння церковної обрядовости кожного з нас, членів Церкви? Затративши розуміння духовних практик рідної спадщини, ми відкриваємо себе до світового ринку сектанства, культів і магії, і волночас до більшого розділення спільнот міста і села, України і поселень. Порожнеча в душі остаточно чимось заповниться.
Найвищий час залучити до цієї справи наукові ресурси. Літургійне життя є центральним у формуванні нашої духовности. Магістерські і докторські праці в ділянках звичаїв домашньої Церкви можуть дати добрий початок для розвитку цієї галузі богослов'я в контексті духовних практик Київської традиції. Все ж таки вони є вираженням віри, вони преображують довкілля (вплив прощення на взаємини між людьми, поєднання поколінь, Божа присутність у щоденному житті і т.п.). Духовні практики, побудовані на пієтизмі, як наприклад, малюнки серця Христового, не мають пов'язаности зі східним богослов'ям та змістом літургії, роблять нас біднішими. Ми почитаємо Христа Чоловіколюбця в усіх святах. Христове Богоявлення почитаємо на Різдво (бо пізнаємо Бога), на Йордан (бо сам Господь підтверджує Христове божество), на Спаса (бо тільки Христос міг показати свою Божу славу для утвердження віри апостолів) і в тому бачимо Його безмежну любов. Наукове опрацювання літургійного смислу духовних практик і звичаїв домашньої Церкви дали б вірним потрібний путівник для кращого розуміння ними своєї традиції, щоб вона стала вираженням живої віри нашого дня.
У минулому ділянці літургійного та богословського значення звичаїв домашньої Церкви не приділяли достатньо уваги через брак власних наукових центрів богослов'я та брак розуміння природи УГКЦ як Східної Церкви. Сподіваймося, що ця ситуація зміниться. Літургійний зміст духовних звичаїв Київської Церкви є синтезою християнської віри, нашим дзвоном. Вони є характерною рисою нашої духовної ідентичности, яка об'єднує нашу Церкву і є мостом до подолання внутрішніх поділів Київської Церкви.
Рома М. Гайда