Дорога редакціє, як повинен поводитися християнин стосовно осіб чи речей, які очевидно ображають особу Бога, особу Ісуса Христа? Ви, мабуть, здогадалися, мене цікавить насамперед такого роду явища, як фільм «Код Да Вінчі». Мусульмани не дозволяють топтатися по своїх святинях, і це змушує світ з повагою ставитися і до них, і до їх святинь. Моє враження, що християни індиферентніші до таких образ, і тим самим вони формують ставлення до себе, до Христа і до християнства. Можливо, я помиляюся. Просив би Вас допомогти віднайти Спасителя у моїх сумнівах, зрозуміти, де є джерело мого неспокою?
З повагою Віталій Лінечко, с. Оброшино, Львівської обл.
Дорогий Віталію! Проблема, очевидно, не в пасивності захисту християнами своєї віри. Вона насправді глибша. Соціологи вказують на принципову відмінність сучасних західної (європейської) та орієнтальної, головно ісламської, цивілізацій. Мусульманин зазвичай будує своє життя на засадах віри. Для європейця ж, навіть коли він номінально ототожнює себе з певною християнською конфесією, його релігійні переконання не є визначальними в житті. Ми поділяємо церковну спільноту на «практикуючих християн» і всіх інших, які складають уже майже повсюдно понад 70 %, а подекуди й понад 90 %. Виходить, можна бути християнином без віри. В Росії число тих, хто називає себе православними, десь на третину більше, ніж тих, хто вірить у Бога. Боюся, що в Україні, принаймні в східній її частині, ці показники були б не кращими.
Апостол Йоан передає Господні слова, вельми актуальні для сучасної Церкви: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст...» (Одкр. 3:15-16). Боронити щиро й самовіддано можна лише те, що справді цінуєш. «Літеплість», тобто релігійна індиферентність, унеможливлює жертву, а смерть за віру робить дивною й незрозумілою.
Популярним виправданням потурання образам нашої віри на кшталт «Коду да Вінчі» є посилання на політкоректність, що стала в останні роки культом євроатлантичного лібералізму. Виходить, що не можна згадати в конституції про християнські корені Европи, не можна мати в офісі розп'яття, бо це порушує засаду відокремлення Церкви від держави, не можна навіть носити хрестик на видноті, бо таким чином ти нав'язуєш іншим свої переконання...
Ситуація на посткомуністичному Сході Европи дещо інша. Зовнішні, показні форми релігійности в нас толерують і навіть заохочують. Однак коли йдеться про приватне молитовне життя, про активну участь у таїнственному житті Церкви, а тим більше про діяльні акти віри: милосердя, прощення, вірність своєму слову, солідарність із ближнім, пошану до батьків, до родини, до рідної землі — навряд чи ми можемо чимось похвалитися. Ми читаємо: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю» (Бут. 1:28), самі ж творимо родину без дітей або з єдиним еґоїстом. Слухаємо Господню настанову: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб» (Бут. 3:19) — самі ж тікаємо від землі, чекаючи, що наші щедрі лани оброблять переселенці зі сходу. Християнська віра, слово Євангелія перетворилися в нашій свідомості на атрибут святкової легенди. Біблія припадає пилом на полиці, життя ж іде цілком незалежно від неї...
Можна втішати себе ілюзіями, нібито релігійна індиферентність є ознакою модерного, «постхристиянського» світу. Однак не слід забувати, що ідеї західної демократії виникли саме на ґрунті християнської цивілізації. Відрив від питомої традиції, виродження демократії в космополітичний лібералізм відкриває перед нею перспективу квітки, зрізаної й поставленої у вазу.
Наша реальна проблема - не брак агресії в захисті віри, а брак віри. Наш захист Христа — у повсякденному житті з Ним. А без прийняття й пізнання своєї християнської ідентичности нашу цивілізацію, нас усіх чекає сумне майбутнє.
Архиєпископ Ігор Ісіченко (Харків)