Сьогодні серед екуменістів прийнято говорити про уніятизм як про своєрідний ноу-хау Католицької Церкви. Але ще задовго до різного роду поєднання частин помісних Церков із наслідником Верховного апостола Петра, унійна практика мала місце саме серед православних Церков, зокрема в діях Константинопольського Патріярхату щодо інших помісних Церков.
Прецеденти з історії Церкви
Сьогодні в Олександрії (Єгипет) і в Сирії діють Антіохійський і Олександрійський патріярхати, які зберегли свої давні літургійні обряди — олександрійський в Єгипті і західно-сирійський у Сирії. Але паралельно до цих Церков Константинополь свого часу створив патріярхати візантійського обряду. Під диктатом романських імператорів у Константинополі творили паралельну єрархію до Сирійської Церкви. В результаті і до нинішнього дня є Сирійський православний Патріярхат, який втримує західно-сирійський літургійний обряд, а є Антіохійський православний Патріярхат, який використовує візантійський обряд. До початку XX ст. головою цієї «звізантинізованої» Сирійської Церкви завжди був грек. Подібна ситуація і в Єрусалимі, де патріярх, грек за національністю, має церковну владу над палестинцями-арабами. Вся єрархія цієї Церкви також є грецькою і вживають вони грецько-візантійський літургійний обряд.
Нині в екуменічних колах під «уніятизмом» розуміють процес, де одна Церква входить на канонічну територію іншої Церкви, творить там паралельну єрархію і відбирає від цієї помісної Церкви духовенство і вірних, а ще намовляє також єпископат відступити від своєї помісної Церкви і прилучитися до «єдино благодатної». Саме в таких категоріях явище уніятизму сьогодні приписують виключно Римо-Католицькій Церкві, зокрема після прийняття 1993 р. так званої Баламандської угоди міжнародного змішаного православно-католицького екуменічного діялогу. Натомість історія вказує на те, що творцями такого явища як уніятизм була власне Візантійська Православна Церква.
Відкриття екуменістів: нічого нового під сонцем
Учасники унійних процесів завжди діяли з переконанням, що їхнє розуміння віри є єдино правильним. Отже, поняття сотеріологічного ексклюзивізму, що ним так пишаються екуменісти пізнього ХХ ст., не є якимось великим відкриттям. Воно стає їм у пригоді, щоб з певною дозою анахронізму дивитися на своїх предків і з якоюсь погордою закидати їм, що вони, мовляв, були надто ексклюзивістичними у своєму розумінні віри, що насправді їм не потрібно було виключати зі співпричастя інші християнські спільноти, з якими вони в дечому не годилися. Деякі римо-католицькі екуменісти, щоб показати, якими прогресивними вони є, хочуть взяти на себе вину своїх предків за створення Східних Католицьких Церков. Але такий підхід створює ще більше проблем, ніж їх остаточно вирішує. Адже Східні Католицькі Церкви створювали в різні століття різні люди в дуже різноманітних обставинах. Брати отак гамузом «відповідальність» за створення всіх Східних Католицьких Церков — означає безвідповідально ставитися до історії, а отже, безвідповідально ставитися до того, за що хоче брати відповідальність ця особа чи інституція.
Про «успішність» унійної діяльности
Справді, деякі Східні Католицькі Церкви повставали внаслідок праці, яка базувалася на принципах сотеріологічного ексклюзивізму, а отже, і прозелітизму. Але були вони прилучені до Римської Церкви не тому, що остання вважала людей, які не належать до неї, канонічно такими, що не можуть бути спасенними. Головним двигуном цих процесів були поодинокі члени римо-католицьких місійних згромаджень, які вважали за честь увійти в певну частину світу, знайти Церкву, яка не була в євхаристійному співпричасті з Римом, і відірвати від неї певну частину вірних, духовенства, а, якщо вдасться, також і єрархії з тим, щоб створити католицьку присутність серед помісної Церкви даної культури. Ці люди були переконані, що культура Західної Европи, культура Римо-Католицької Церкви є вищою від культур, з якими вони зустрічалися: чи то була давня Етіопська Церква чи Сирійсько-Малабарська в Південно-Західній Індії чи інші Церкви. Але це є тим самим, що задовго перед тим робили візантійські імператори, дбаючи про те, щоб і в Антіохійській, і в Олександрійській Церквах були люди, які представлятимуть інтереси Константинополя. Вони будуть амбасадорами візантійської культури в середовищах «менш культурних» народів. Найдоступніший на той час спосіб полягав у тому, щоб створити Церкву, яка підкорялась би церковному проводові Константинополя. Тому коли ми стверджуємо, що римо-католики використовували уніятизм для пониження і підкорення православних, не можна забувати, що вони далеко не були зачинателями такого підходу. До того ж, якщо говорити про очікування з боку організаторів «унійних» заходів, то результати праці Царгороду в першому тисячолітті, а особливо в V-VII ст. на теренах Олександрійської та Антіохійської Церков, були багато більш «вдалими» (якщо йдеться, зокрема, про відсоток перетягнутих людей до паралельної церковної структури).
«Уніятизм» як наслідування меншою Церквою більшої
Уніятизмом називають також процес, коли менша Церква, будучи з'єднаною із якоюсь більшою і могутнішою від себе, починає наслідувати звичаї тої більшої і могутнішої Церкви. Треба визнати, що ознаки саме такого уніятизму можна віднайти в Українській Греко-Католицькій Церкві. Адже після Замойського (1720 р.) та Львівського (1891 р.) Синодів було запроваджено багато латинських практик, які не були органічними у візантійському обряді. Латинізація як феномен розвивається в середовищі Київської митрополії після відновлення її євхаристійного співпричастя з Римською Церквою. Вона починає наслідувати деякі практики більшої і могутнішої Римської Церкви. У випадку із Київською Митрополією не можемо стверджувати, що процес її поєднання із Римською Церквою відбувся внаслідок якогось проєкту Риму, який впроваджували у життя Київської Митрополії чинники із Ватикану. Римо-католики насправді мали зовсім інші плани у польсько-литовській Речі Посполитій щодо вірних Київської Митрополії. Насправді виношували план перетягувати громадян, які трималися грецько-візантійського обряду, на латинський обряд та польську мову спілкування. Ціль була чітка — цілковито зліквідувати Східну Церкву в Речі Посполитій. Унійною ініціятивою Київської Митрополії ці плани були перекреслені. То ж коли владики Київської Митрополії звернулися до Риму із пропозицією про єднання в 1590-х роках, до того не був готовий ані примас Римо-Католицької Церкви у Польщі, ані папський нунцій у Речі Посполитій. Ця пропозиція заскочила і Римський Апостольський престіл. Тому стверджувати, що УГКЦ постала з ініціятиви Римської Церкви зовсім недоречно.
Фактом є те, що деякі римські коментатори 33-ох артикулів, викладених у зверненні єпископів Київської митрополії до Римського архиєрея, були в прямому розумінні обурені з того приводу, що «руські єпископи собі дозволяють вимагати якусь свою тотожність». Отже, настрої у Римі щодо ініціятиви єпископів Київської Митрополії в значній мірі виходили із категорій «сотеріологічного ексклюзивізму». Очевидно, Римська Церква, будучи сильнішою і багатшою, переносила ці настрої на терени Київської Митрополії. Отже, якщо сотеріологічний ексклюзивізм і справді був задіяний в історії УГКЦ, то тільки у тому випадку, коли йдеться про уніятизм як латинізацію або уніятизм як наслідування меншою Церквою більшої, багатшої і сильнішої. Такий уніятизм дійсно існував, і в значно меншій мірі, але все ще існує подекуди в УГКЦ.
Перспектива міжцерковного діялогу
Задовго до того, як місіонери з Риму з'явилися на терені Східних Церков, церковні і політичні діячі з Константинополя з'являлися на терені Олександрійської та Антіохійської Церков, щоб там творити паралельні структури, творити уніятські Церкви. Тому православно-католицький діялог дійсно потребує подивитися правді в очі і признати, що уніятизм є феноменом церковного життя, за виникнення якого несуть відповідальність і Римська Церква, і Царгородська. Те саме стосується і Церкви Москви, зокрема щодо її діяльности на теренах, де існувала УГКЦ.
Ми маємо обов'язок бути щирими і говорити правду в екуменічному діялозі і відкласти всякі побоювання одне одного задля того, щоб поєднатися у смиренні, покорі і в покаянні. Бо тільки в такому єднанні Господь зможе щось зробити з нами позитивного, щоб ми могли нести Христову істину у світ разом як єдине Тіло Христове.
Сьогодні ми бачимо тут великий поступ. Після півтори тисячі років прихильники Халкедонського собору (451 р.) і його противники сьогодні можуть сказати щиро одні до одних: «Шкода нам, що ми так різко розійшлися і на півтора тисячоліття зірвали дуже важливі для наших Церков взаємини. Ми визнали, що суперечності навколо рішень Халкедонського собору фактично були наслідком термінологічної неузгоджености. Якщо ми зробили цей перший крок, то тепер треба вшанувати як святих тих, яких до тепер вважали єретиками. А це зробити нам все ще важко. Бо треба переконувати людей, що ми не зраджуємо віру, але приходимо до її глибшого розуміння».
Якщо хтось у щось твердо вірить, то природно, щоб він щиро прагнув поділитися цією вірою з іншими. Але врешті-решт було б добре, якби ми могли мати стільки довір'я до Господа, щоб сказати: «Боже, після всіх наших зусиль ми не можемо переконати інших, що наш підхід є єдино правильним. Чому? Або ми не настільки віруючі, або ми не настільки тобі, Господи, віддані. А тому, Господи, скріпи нас. Можливо те, що ми вважаємо осердям нашої віри, насправді не є таким. Господи, допоможни нам побачити, що є ядром твоєї віри, твого Євангелія і твого Царства Небесного. А якщо у нас і в них є трохи рації, то, Господи, дай нам ту мудрість, щоб зрозуміти те, що висловив свого часу св. Августин: «In essentialibus unitas, in secundariis libertas, in omnibus caritas» — У суттєвих справах — єдність, у другорядних — свобода, а в усьому — любов.
о. д-р Андрій Чировський