Серед викликів, які постають перед Церквою в Україні, суттєве місце займає проблема забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Сьогодні вона є нагальною, бо хоча армія — доволі закритий світ, але в ньому живе чимало людей, яких не задовільняє лише констатація їхнього права на свободу совісти й віросповідання в Конституції, вони б хотіли справді втілити його в життя. Є й такі, які ще шукають шляху до Бога, і мало хто може віднайти його самотужки, без доброго духовного провідника. Цю місію — вести військовослужбовців дорогою до Господа, допомагаючи в одноманітті армійських буднів не зійти з неї на манівці — беруть на себе священики особливого покликання — військові капелани.
Офіційно інститут капеланства в Збройних силах України досі відсутній. Хоча налагодити співпрацю з військовими священики різних конфесій намагалися майже одразу після утвердження незалежности. Починалося все з участи в церемонії присяги солдатів або ж із візитів з благословенням на великі свята. Це цілком задовільняло владу, яка через побоювання міжконфесійних конфліктів загалом із недовірою ставилася до спроб активізувати духовне життя військових. Були й закиди, мовляв, в Україні Церква конституційно відокремлена від держави. Одночасно замовчувалося те, що подібні статті в конституціях багатьох европейських країн мирно співіснують із інститутом капеланства.
Кінець 90-х років ознаменувався пожвавленням капеланської діяльности в ЗС України. Зокрема, військове душпастирство розпочало нову фазу розвитку в Українській Греко-Католицькій Церкві. Проявилося це насамперед у катехизації та зустрічах із курсантами Львівського військового інституту ім. Петра Сагайдачного й кількох військових частин у Львові, що їх проводили семінаристи Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Основним завданням цих ентузіястів було зробити військове душпастирство систематичною справою, не чекаючи кроків із боку держави чи вищого військового керівництва.
Кількарічні зусилля дали плоди, військове капеланство поволі займає своє місце в структурі УГКЦ і в житті українських силовиків — на місцевому і на загальнодержавному рівнях. Наприклад, у Львівській Архиєпархії успішно працює Відділ душпастирювання серед військовослужбовців. Він співпрацює з 14 військовими інституціями, серед них — уже згадуваний Львівський військовий інститут Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, ліцей ім. Героїв Крут, львівський військовий госпіталь Прикордонної Служби України, військові частини. Цього року у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа створено Центр Душпастирування Військовослужбовців, у якому семінаристи набираються досвіду служіння серед військових. А в Києві на початку жовтня відбулася презентація щойно створеної структури в Патріяршій курії УГКЦ — відділу для силових структур, серед завдань якого — координувати душпастирську опіку з боку УГКЦ у Збройних силах України. Його появу можна вважати черговим кроком до порозуміння Церкви й держави в питаннях військового капеланства. Попередній крок наприкінці квітня цього року зробив міністр оборони України Анатолій Гриценко, видавши першу за 15 років директиву про впорядкування релігійних потреб військовослужбовців Збройних сил України. Здається, крига нарешті скресла...
* * *
Один із тих, хто несе солдатам слово Боже, — о. Степан Сус, нещодавній випускник семінарії та Українського Католицького Університету, який вже понад п'ять років є військовим душпастирем. Він стояв біля витоків Відділу душпастирювання серед військовослужбовців. Розпочинав цю працю ще семінаристом: разом із колегами зустрічався з курсантами Військового інституту, щораз глибше знайомлячись із військовим середовищем. «Я побачив, що там є чимало людей, які не мали змоги почути про Бога, пізнати Його, бо виросли в невіруючих сім'ях, — розповідає о. Степан. — Вони потребували когось, хто міг би привести їх до Христа».
У Військовому інституті о. Степан Сус пережив із військовими немало історій духовного оновлення. Одна з них пов'язана з чи не єдиним чинним в Україні військовим храмом святого Архистратига Михаїла, що діє на території інституту. До 1939 року це була церква, пізніше її перетворили почергово на склад, клуб, авдиторію. Приблизно п'ять років тому храм почали відновлювати. «На початку ремонтних робіт до нас направили двох курсантів, які жили собі легко й просто», — розповідає священик. — Вони не були налаштовані нам допомагати, але трохи поспілкувались з нами й забажали прийти наступного дня. Працювали поруч нас уже місяць, коли один із них уперше в житті вирішив приступити до сповіді. А за кілька місяців, під час прощі, зізнався мені: «Моє життя змінив той день, коли мене направили прибирати в храмі. Якби тоді я не зробив тих два кроки зі строю і, попри нехіть, не прийшов до вас, я, напевно, ніколи так і не ходив би до церкви, не любив би Бога й не вірив би так, як тепер...».
Отець Степан каже, що якраз у сфері військового душпастирства можна спостерігати реалізацію ідеї екуменізму, оскільки саме тут різні Церкви діють дуже дружно. «Наприклад, у Львові є військова частина Внутрішніх військ, де разом працюють священики УГКЦ, УПЦ (МП), УАПЦ. І для всіх нас роботи вистачає», — зауважує капелан.
А її й справді немало, адже священик у армії мусить не тільки провадити духовні бесіди, не тільки давати поради, сповідати, відправляти Служби, але й піклуватися, наприклад, про молитовники в подарунок для військовослужбовців зі Східної України, про відкриття військової каплички тощо. А ще для солдатів, а часом і офіцерів із родинами організовують прощі до відпустових місць. Більшість каже, що ці прощі змінили їхнє життя...
Яким же повинен бути священик, щоб він міг працювати у війську? «Найперше — готовим до всього, — говорить о. Степан, — бо тут багато несподіванок. Буває, що я можу йти з військового храму до виходу з частини дві години. Протягом тих 100 м може вирішитися чиясь доля. Наприклад, зустрічає мене курсант і каже: «Отче, порадьте. Не знаю, чи розлучатися зі своєю дівчиною, чи одружуватися і жити разом. Мама проти». Ти можеш просто сказати: «Якщо кохаєш — одружуйся». А пізніше зустрічаєш цю людину, й вона розповідає, що має сім'ю, дитину, кажучи: «Якби не було Вашого слова, то я б, напевно, розійшовся з тією дівчиною і не був би сьогодні щасливий...».
Крім того, священик мусить бути готовим деколи до не зовсім коректних запитань, які йому ставлять військовослужбовці. «Здебільшого це питання, пов'язані з їхніми стосунками з Богом, — розповідає отець Степан. — Інколи вони хочуть перевірити, наскільки ви готові їм пояснити щось, наскільки щирі. Отож військовий капелан має бути людиною твердою, але дуже розсудливою».
Звісно, такий душпастир повинен пройти особливий вишкіл. Приміром, капелани в збройних силах НАТО вивчають соціологію, психологію, антропологію, психіятрію. У нас, за словами отця Степана Суса, поки що окремої програми для підготовки військових душпастирів нема. Хоча на останньому році навчання в семінарії є предмет «загальне капеланство». А в Києві є спеціяльні курси для духовних осіб різних конфесій, які працюють у війську. Їх раз на два роки організовує Всеукраїнське християнсько-релігійне міжконфесійне військове братство. Там вчать історію війська, військову психологію тощо.
«Ми думаємо над створенням окремої програми для греко-католицьких капеланів, — каже о. Сус. — Намагатимемося проводити курс лекцій у Львівській Архиєпархії для семінаристів. Однак поки що обмежуємося до того, що раз у місяць семінаристи, що належать до Центру Душпастирування Військовослужбовців мають зустрічі із військовослужбовцями у стінах Семінарії. Ці зустрічі є лекційного характеру, завдяки їм семінаристи-капелани мають змогу більше дізнатись про історію війська, військову психологію, зрештою, проблеми цього середовища».
«Військове душпастирство дуже корисне й для Церкви, адже вчить нас іти в ногу зі суспільством, — вважає о. Степан, — спонукає шукати нових форм катехизації. Якщо вірні нашої Церкви не можуть прийти до нас, перебуваючи на службі у війську, то ми маємо прийти до них, щоб принести їм Христа й сказати: «Так, ми разом із вами навіть за цим парканом військової частини».
* * *
...У статті 64 Конституції України зазначено, що «конституційні права й свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України». Основний Закон визначає такими випадками лише умови військового або надзвичайного стану. Хочеться вірити, що «надзвичайний стан» у сфері військового капеланства в Україні нарешті доходить свого кінця.
Оксана Шкодзінська