Підписання «Універсалу національної єдности» та гарячі дискусії, що супроводжували його укладання, які тривають й досі, з новою силою підняли питання єдиної Української Помісної Церкви. Автор цієї статті аналізує публікації в українській пресі, які безпосередньо стосувалися, як виявилося, найбільш контраверсійної пропозиції Універсалу, яка в запропонованому Президентом варіянті Універсалу була поміщена в 12-му пункті під ось яким формулюванням: «Дотримання свобод віросповідання. Підтримка прагнень до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви». Але після дискусії ця пропозиція була перенесена до 14 пункту і врешті-решт підписана у наступному формулюванні: «Дотримання свободи віросповідання. Поважне ставлення до об’єднавчих прагнень віруючих усіх православних церков без втручання держави та політичних сил у цей процес».
Президентське «ТАК!»
Президент України Віктор Ющенко був головним промотором та натхненником ідеї єдиної Помісної Церкви в Україні. Саме йому часто закидають невміння розділяти між «Божим і цісаревим», бо він розглядає утворення єдиної Помісної Православної Церкви як найвизначніший фактор формування національної ідентичности і водночас як звичайному православному вірному йому «боляче дивитися на той розбрат, який панує в православних християнських церквах України» (Промова Президента на відкритті IV Всесвітнього форуму українців). Варто зазначити, що Президент Ющенко, говорячи про роз'єднані українські православні Церкви, завжди згадує УГКЦ, яка має стати рівним партнером у діалозі щодо створення єдиної Помісної Церкви.
«Український народ прагне подолання розколу, пов'язує великі надії на утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви... утворення єдиної Помісної Православної Церкви є одним з найважливіших факторів самовизначення нашої нації, утвердження її ідентичности і єдности. У свідомості людей об'єднання православ'я тісно пов'язане з поняттям соборності нашої держави, її духовною цілісністю». (Вступне слово Президента України Віктора Ющенка на зустрічі з членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, 2005). Об'єднання українського православ'я для Президента має насамперед прикладний характер для об'єднання нації, яка поділена не тільки політично і національно, але передусім — релігійно. Одночасно Президент чітко заявляє, що об'єднання залишається виключно прерогативою Церкви і не може вирішуватися неканонічним шляхом. Можна сказати, що відстоюючи ідею утворення єдиної Помісної Церкви, Президент певним чином виконує обіцянки своєї передвиборчої програми: «Сприяти єдності народу України, орієнтації суспільства і держави на загальнолюдські цінності — свободу, демократію, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, взаємну повагу і толерантність, справедливість і добро».
Попри те, що заяви Президента, як і підписаний «Універсал», мають виключно декларативний характер, вони викликають досить гострі висловлювання противників. Та й навіть ті, що підтримують ідею єдиної Помісної Церкви, називають Ющенка невиправним оптимістом, адже він сподівається, що вже його покоління буде тим, при якому створиться єдина Помісна Церква. Нерозв'язаним для авторів багатьох публікацій залишається питання механізму заснування такої Церкви: Президент не хоче вирішувати питання Помісної Церкви «сильною» рукою, очікуючи ініціятиви Церков. Натомість реальних кроків, які могли б налаштувати ці Церкви на конструктивний діялог, на думку багатьох оглядачів, не робиться.
Політичні баталії навколо помісности
Більшість публікацій, у яких автори, особливо світських видань, намагаються аналізувати питання єдиної Помісної Церкви, стосуються саме «політичного» виміру проблеми, і лише деякі намагаються зрозуміти еклезіяльний чи богословський її вимір. Серед аналітиків трапляються пристрасні апологети єдиної Помісної Церкви з огляду на можливість консолідації України, які стоять на пропрезидентських позиціях, проте великим є табір противників, головним аргументом яких є світський характер української держави. «Отче наш: УКРАЇНА — СВІТСЬКА ДЕРЖАВА! Не потрібно лізти політикам і політиканам у справи церкви, і церква не полізе у справи державно-політичні», — стверджує Сергій Одарич («Роздуми про світську державу, або „Не сунь носа до чужого проса“, Українська правда , 28 липня 2006 року). Тому заклики президента він оцінює як «мавпування державницького будування в Росії», а тому недостойним держави, яка називає себе європейською.
Вадим Дишкант («Українська демократія — це готова до зради влада плюс православізація всієї країни» День , 9 серпня 2006 року), критикуючи ідею єдиної Помісної Церкви, наголошує на небезпеку для релігійної толерантности у державі: «...як почуватимуться представники інших конфесій і релігій? Виходить, що католики та протестанти усіх мастей, юдеї та мусульмани, буддисти та кришнаїти повинні розвинути в собі комплекс другосортности, якщо вони залишаються осторонь цементуючої націю Соборної Церкви?»
Окремо слід виділити російсько-центричні публікації, які майже одноголосно висловилися проти ідеї єдиної Помісної Церкви. Не беремо до уваги злобні випади «Единого Отечества», бо їх матеріяли не витримують жодної критики щодо об'єктивности в журналістиці. Настрої серед журналістів російських ЗМІ можна легко пояснити позицією Російської Православної Церкви до українських Церков загалом, а також розуміння «Універсалу національної єдности» як вигадки «помаранчевої» влади, до якої офіційна Росія виразно, проте неофіційно, стоїть в опозиції.
Роман Лункін («Универсальные заложники демократии», Портал «Кредо.ру», 2 серпня 2006 року) головним аргументом проти ідеї єдиної Помісної Церкви в Україні ставить «царські ілюзії» Президента Ющенка, який «видавлює зі себе батька нації та царя-самодержавця». На його думку, така позиція Президента змушує представників УПЦ (МП) ставати захисниками конституційного права громадян України на свободу совісти, як зазначив архиєпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан: «Політики не можуть створювати ні Помісну Церкву, ні будь-яку іншу. Церкву створив Бог...будь-яке державне церковне будування є антиконституційним...»
Варто згадати, що говорячи про поділене українське православ'я, Президент Ющенко згадав чотири українські православні Церкви, і серед них УГКЦ як Церкву православної традиції, що стало особливим дискусійним моментом у цьому питанні. Дмитро Хаусов ( «В стороне от объединения. Политические силы Украины достигли компромисса по „церковному вопросу“, НГ-религии, 16 серпня 2006 року ) крім загалом скептичного ставлення до ідеї помісности української Церкви, з особливим сарказмом зазначає, що «Ющенко говорив саме про Українську Греко-Католицьку Церкву, представники якої люблять себе називати православними...Відомо, що УГКЦ підкорюється Ватикану, а її глава Любомир Гузар носить кардинальську шапочку. Цікаво, як уявляє собі Віктор Ющенко церковне єднання між католиками і православними в окремій країні?»
Висловлюються представники Церков
Дискусії різних конфесій щодо ідеї єдиної Помісної Церкви в України та релігійного об'єднання, які актуальні для України, від початку 90-х років ХХ століття займають особливе місце в дискусії навколо контроверсійного дезидерату Універсалу. Позиція УПЦ (МП) заздалегідь відома і полягає не в об'єднанні православних Церков, а в поверненні «раскольников» з УПЦ КП та УАПЦ в лоно Московського Патріярхату. Тому зрозуміло, що представники УПЦ (МП) виявили цілковите несприйняття пропозиції Президента. Інші українські конфесії не висловлюють однозначної думки, радше намагаються розвинути богословські дискусії щодо автокефалії та української християнської ідентичности на основі історичного аналізу традиції Церкви. Безумовну підтримку Віктор Ющенко отримав від УПЦ КП, зокрема від Патріярха Філарета. У численних інтерв'ю Патріярх Філарет однозначно висловлюється «за», аргументуючи свою позицію необхідністю консолідації нації: «Без утворення єдиної Помісної УПЦ ми не зможемо ні відродити українську свідомість, ні консолідувати українське суспільство... Немає механізму об'єднання України в одну націю, суспільство, народ... це можна зробити через Церкву». Він заперечує, що пропозиція Президента про єдину Помісну Церкву є порушенням Конституції України, бо Універсал свідчить, що «питання єдиної Помісної Української Православної церкви має для української держави дуже важливе значення...Держава не повинна втручатися у внутрішньоцерковні справи. Але коли йде мова про Церкву як інститут стабілізації, як інститут консолідації, то тут держава має (і це її прямий обов'язок) сприяти утворенню єдиної Церкви» ( Оглядач, 15 липня 2006 року).
Патріярх Філарет не приховує, що бачить Церкву, яку він очолює, віссю для об'єднання українського православ'я: «Якщо буде визнано статус Київського Патріярхату як Помісної Церкви, навколо нього почне збиратися українське православ'я — УАПЦ, а також частина УПЦ МП — усі охочі належати до Української, а не Російської Церкви... коли Київський Патріярхат буде визнано, він стане точкою притягання всіх дійсно українських православних» ( Помісна Церква в Україні: Перспективи. Інтерв'ю підготував прот. Євгеній Заплетнюк ).
Небезпеки і виклики Універсалу
Кількість та характер публікацій показують, що питання помісности української православної Церкви перестало бути внутрішньо церковним. Швидше за все ідея помісности української Церкви вже тепер є і ще більше в майбутньому ставатиме розмінною монетою у політичних баталіях.
Проте факт, що ця ідея викликає такі гострі дискусії, свідчить про особливий стан українського суспільства, яке з огляду на історичні обставини запізнилося з такою дискусією щонайменше на десятиліття. Про важливість цієї проблематики свідчить навіть такий факт — запис в он-лайн щоденнику журналіста «Кореспондента» Андрія Смірнова «Про веру, царя и отечество» викликав рекордну кількість коментарів щодо цієї ідеї.
Цікавою спробою дискусії стали публікації о. Євстратія Зорі, прес-секретаря Київської Патріярхії УПЦ КП та Олега Кисельова, координатора Молодіжної асоціації релігієзнавців, що з'явилися у відповідь на заяву голови Української Асоціації Релігієзнавців Анатолія Колодного на веб-сторінці Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ). Анатолій Колодний заявив, що в сучасній Україні неможливо створити єдину Православну Церкву з огляду на різнорідність українських православних конфесій. У своєму коментарі «Кому заважає єдина Помісна Церква?» о. Євстратій називає цю заяву необґрунотованою і не бачить небезпеки в існуванні єдиної Помісної Церкви, бо її суть має полягати у «провідному, домінуючому положенні серед інших православних юрисдикцій в Україні». Коментуючи коментар речника УПЦ КП, Олег Кисельов наголошує на тому, що таке формулювання помісності суперечить чинному законодавству про рівність всіх релігій. Він стверджує, що «в Україні не може бути Церкви із домінуючим положенням, про що давно вже мріють в УПЦ КП» ( «Об'єднання православних Церков можливе лише за умови поступки однієї зі сторін», — Олег Кисельов ). Однак цінність цієї дискусії є не стільки в аргументах її учасників, як у тому факті, що вони належать до сторін, які рідко дискутують — богослов та релігієзнавець — тому є свідченням важливості проблеми. І хоча Універсал підписано і в ньому немає згадки про єдину Українську Помісну Церкву, дискусії тривають, бо вони давно назріли, а політичні процеси можуть стати лише каталізатором для ґрунтовніших обговорень та екуменічного діялогу між церквами в Україні.
