Відгук на замітку “Розбрат чи несправедливість?” Справжнім лихом українського суспільства віддавна є переконаність багатьох людей, що їхня правота звільняє їх від обов’язку шанувати гідність їхніх опонентів. Так слово в наших устах, яке мало б бути Божою плоттю, перетворюється на драпіжний інструмент бога помсти. Редакційна стаття “Розбрат чи несправедливість?” (“Христова Скеля”, 2.02.2004) є до певної міри винятком із цього нефортунного правила, оскільки подає свою критику журналу “Патріярхат” у доволі стриманий спосіб. Це, на щастя, уможливлює подальший діялог.
Спершу про зауваження, яке стосувалося мене персонально. Мій висновок про дії владики Іринея спирався на інформацію, яку я отримав від людини, що їй я не можу не вірити, – і за це я згоден нести відповідальність перед Богом. Проте мені йшлося не особисто про владику Іринея, якого я і далі шаную: кожен із нас робить у житті якісь помилки, і ніхто не хоче, щоб ними перекреслювалося те добре, що ми досі зробили. Мені йдеться про аналіз самих помилок, щоб унеможливити їх у майбутньому.
Отож великою помилкою, яка щоразу відтворюється в житті нашої Церкви, я вважаю брак смирення в душах її слуг і дітей: сестри-монахині – перед усією єрархією Церкви, священика – перед єпископом, у послуху якому він клявся; єпископа – перед Синодом його співбратів. Адже всі вони мають бути для мене, мирянина, прикладом такого смирення й покори. Це політикам, далеким від християнства, властиво сприймати покору за поразку, а послух – за приниження власної гідности. Натомість людина Церкви знає головне: якщо правда на моєму боці, Господь раніше чи пізніше її виявить. Ось такої науки я очікую від учительського проводу Церкви, і Блаженніший Патріярх Любомир своїм 18-літнім смиренням нам її подав.
А тепер – два слова про журнал “Патріярхат”. Він постав як відгук на заклик-благання Блаженнішого Патріярха Йосифа: “Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!” Обстоювати патріярший устрій Церкви – основна місія журналу, і критику цієї місії як такої я вважаю неповагою до пам’яті Патріярха Йосифа. Інша річ – реалізація такої місії, яка може бути і правильною, і хибною. (Так само, до речі, й критика позиції Ватикану може бути і слушною, і часом надмірною).
Утвердження патріярхату є величним завданням усієї нашої Церкви, в якому важливу роль відіграють і палкий ентузіязм активістів, і слушні перестороги тих, хто ставиться до ідеї патріярхату з обачністю. Якщо газета “Христова Скеля” бачить свою місію у формулюванні умотивованих застережень, ми всі вдячно до них прислухаємося. Але при цьому важливо знати: чи всі ми однозгідно прямуємо до однієї й тієї ж мети? Я запрошую читачів цієї газети викинути з серця зерна неприязні й водночас, якщо помічаєте ці зерна у нас, “патріярхальників”, допомогти й нам позбутися їх. Будьте нашими зичливими критиками, вивіряймо спільно кожен наш крок, але при цьому йдімо разом тим шляхом, який освячено подвижництвом наших славних попередників, волею Патріяршого Собору та одностайним рішенням Синоду Єпископів УГКЦ.
