Журнал “Патріярхат” належить до видань, які з числа в число не перестають дивувати читачів масштабністю своїх відкриттів. Ті, хто має нагоду хоча б час від часу слідкувати за публікаціями в “Патріярхаті”, напевне, зауважили, що основними його темами є такі дві:
1. Все, що стосується “українського греко-католицького патріархату” є добрим і заслуговує на найбільше схвалення і підтримку (хоча неясним залишається досі, чи ми маємо свій патріархат з моменту проголошення його кард. Й. Сліпим, чи він сягає своїм корінням безпосередньо часів Володимирового Хрещення; як рівно ж не до кінця зрозуміло, чи цей патріархат мав би бути “українським греко-католицьким”, “українським православно-католицьким” або “українським православним”? Втім, обговорення варіантів триває).
2. Рим є чи не найбільшим ворогом УГКЦ. Він не тільки не визнає нашого патріархату, існування якого для всього світу (крім Риму) є цілком очевидним, але й у вирішенні майже всіх питань, котрі якось стосуються УГКЦ, займає неприйнятну для неї позицію.
Власне, відвертість антиримських нападок “Патріярхату” не дозволяє нам назвати цей журнал церковним (навіть в найширшому розумінні цього слова), а вже тим більше – греко-католицьким. Так виглядає, що “Журнал Московской патриархии” містить в собі менше атак і звинувачень на адресу Апостольського Престолу. Іноді хочеться творцям цього видання порадити замінити їхнє постійне гасло “За єдність Церкви і народу!”, яке, втім, теж нагадує деякі афоризми з минулого, на більш колоритну легендарну перлину “великого еклезіолога” Д. Павличка: “Москва нам не мати, а Рим нам – не батько”, яка, здається, більше відповідає духові журналу.
Втім, “Патріярхат” не тільки викриває “негативну” роль Ватикану в нашій історії, але й шукає “неблагонадійних” серед вірних самої УГКЦ. В цьому журналі (№ 1, 2004) з’явилася стаття “Бучач – Рим – Львів” під інтригуючою рубрикою “Розбрат”, яка не тільки має на меті принизити Ординарія Бучацької єпархії Преосв. Владику Іринея, але й є образою всіх без винятку вірних цієї єпархії. Граючись фактами, і роблячи цілком в “патріярхатівському” стилі провокаційні висновки, редакція допускається і відвертої неправди, наприклад, коли пише, що “Синод єпископів УГКЦ ПОСТАНОВИВ Владиці Іринеєві скласти повноваження і просив Римський Апостольський Престол призначити апостольського адміністратора для цієї єпархії”. Слово “постановив” у наведеній цитаті не тільки лінгвістично не вписується в контекст, але й є далекоглядною неточністю. Бо насправді Синод не “постановив”, а “доручив” (як сказано в прес-релізі) або “запропонував”, як озвучив це рішення сам Верховний Архієпископ. Визнавши, що таке рішення було тільки пропозицією, Блаженніший визнав також, що на більше Синод, власне, і не мав повноважень. Дослівно: “Синод єпископів УГКЦ зробив усе можливе, запропонувавши єпископові Іринеєві Біликові покинути цю єпархію. Але Синод не має повноважень вимагати цього від єпископа” (“Арка”, № 21, 2003).
Надзвичайно сумно зауважувати подібні “неточності” у тексті, підписаному таким науковцем, як Мирослав Маринович. Роблячи винним у “конфлікті” нашого Владику, він звинувачує його в тому, що він “першим подався до Риму зі скаргою... а Синод єпископів лише формалізував цей процес”. Сподіваємось, що на відстані віце-ректору УКУ буде помітнішою нісенітниця, якої він припустився, оскільки за його словами виходить, що Владика Іриней першим подав скаргу до Риму на рішення Синоду “просити Римський Апостольський Престол призначити апостольського адміністратора”. Дещо вибачає п. Мирослава його ремарка “якщо я не помиляюся”, – бо він “помилився”. Адже цілком очевидно, що саме Синод першим в цій справі звернувся до Риму. І проблемою, власне, є не те, що звернувся, а те, що звернувся в справі надуманій і спекулятивній. Замість того, щоб підтримати Єпископа, який ще в часи підпілля вірно служив своїй Церкві в Україні (а не деінде) і так само жертовно продовжує служити їй тепер, Синод “умив руки”, як відомий персонаж Євангелії, чим завдав глибокої рани усім вірним греко-католикам, яким небайдужа доля своєї Церкви
Здається, що кращою назвою для рубрики, під якою помістив “Патріярхат” статтю про Бучацьку єпархію, був би не “Розбрат”, а “Несправедливість”.
о. Олександр БОНДАРЕНКО