У березні 2006 р. я став свідком розмови двох жінок із Жидачівського району, які, як то зазвичай буває, в поїзді обговорювали наболіле. Жінки обговорювали найгарячішу подію тижневої давности з життя їхнього села: згоріла дерев'яна церква, в якій обидві були хрещені, і біля якої поховані також хрещені в цій церкві їхні батьки і предки. Два роки перед пожежею в селі закінчили будівництво нової цегляної церкви. Віддаль між старою і новою сягала близько трьох кілометрів. Старші люди, які жили неподалік дерев'яної церкви, просили священика служити в ній бодай раз на місяць. Молодь з усього села зазвичай ходила до нової святині. Тому на щораз рідші богослуження в старій церкві приходили лише старші жінки та чоловіки, яким не під силу було долати довгу віддаль до нового храму. Останніх пів року в старій церкві богослужінь не відбувалося і завжди з однією й тою ж відмовкою: „Отець не вспівають, бо мають ще одну парохію”. Церква згоріла: питання богослужінь у старій церкві само собою відпало. Запам'яталася фраза однієї співрозмовниці: „Маємо дуже доброго отця, ще б коби нашу старушку пошанував”.
Думаю, що в слово «старушка» жінка помістила і згорілу дерев'яну церкву, і життя її подруг, родичів, знайомих, добігаючі свого земного кінця, життя її самої.
