До 100-ліття з дня народження владики Василя Гопка (1904-1976)
Папа Іван Павло ІІ канонізував єпископа Василя Гопка, помічника також канонізованого владики Ґойдича. Василя Гопка було проголошено „словацьким мучеником за католицьку віру”, хоч він ціле життя вважав себе русином, а перед смертю письмово заявив: „Я не є словак, я є українець”.
Народився Василь Гопко 21 квітня 1904 року в селянській родині в селі Грабське Бардіївського округу, в якому, згідно з офіційною угорською статистикою, в 1910 році мешкали 449 осіб, і з них 426 (94,8 %) називали себе русинами за національністю, а за конфесійною приналежністю 436 (97,1 %) назвалися греко-католиками. Словаків та римо-католиків у селі не було зовсім. Батько Василя трагічно загинув, коли хлопцеві минуло лише півтора року. Мати Анна в 1908 році подалася до Америки на заробітки, залишивши двоє дітей у своїх батьків Петренків у Грабському. Основну освіту Василь здобув у мадярській початковій школі в Бардієві, а середню та вищу богословську – в Пряшеві.
Тайну священства він прийняв 1929 року з рук єпископа Павла Ґойдича, який направив його до Праги, де молодий священик з ентузіязмом взявся до заснування греко-католицької парохії у Празі. У грудні 1933 року цю парохію було відкрито. Її першим парохом став о. Василь Гопко.
В Празі о. Гопко розгорнув широку національно-релігійну діяльність, зокрема між інтелігенцією, студентами та робітниками. Там він заснував Союз греко-католицьких студентів, Товариство св. Василія та низку інших організацій. Національне виховання русинів у нього завжди стояло на одному рівні з релігійним. Зважаючи на значні успіхи о. Василя в душпастирській роботі, 1936 року владика Ґойдич попросив його повернутися до Пряшева на посаду „спіритуала” (вихователя) студентів богословської семінарії та професора релігії в щойно заснованій Руській гімназії та Руській учительській препарандії. В цих навчальних закладах почали було виникати тенденції пословачування русинів, і ці тенденції, на думку преосвященного П. Ґойдича, треба було в зародку паралізувати. Отець Гопко прийняв це запрошення і в Пряшеві, як раніше у Празі, почав активно працювати з молоддю, виховуючи в них русько-українську національну свідомість, що не подобалося словакізаторам Греко-католицької Церкви, які вимагали усунення його від педагогічної роботи. Проте владика П. Ґойдич замість покарання підвищив його у чині, призначивши його на пост свого секретаря.
У серпні 1943 року владика іменував о. Гопка професором морального та пасторального богослов’я у Богословській академії в Пряшеві, а в жовтні 1944 року – головою екзаменаційної комісії в Руській гімназії. В 1943 році владика також доручив йому нове завдання – організацію допомоги для українських біженців, головним чином священиків та їхніх сімей. І з цим завданням о. Гопко справився бездоганно, надаючи матеріяльну та моральну допомогу сотням українських біженців зі Сходу, переслідуваних як комуністичною, так і німецько-фашистською владою.
Після закінчення Другої світової війни єпископ Ґойдич іменував о. Гопка вікарієм Пряшівської єпархії та головним редактором її друкованого органу – двотижневика „Благовісник”. Отець Гопко долучив до журналу молодіжний додаток „Зоря”, що виходив переважно українською літературною мовою, та заснував серію „Книги Благовісника”, в якій було видано кілька цінних публікацій, і серед них – п’ять його власних книжок.
Другого січня 1947 року Папа Пій XII іменував Василя Гопка на пост помічного єпископа Пряшівської єпархії. В лютому 1948 року владу в Чехословаччині захопила комуністична партія, яка з ініціятиви радянських „порадників” з перших днів панування спрямувала свою увагу на ліквідацію Греко-Католицької Церкви. В грудні 1949 року до єпископської резиденції вселився так званий „державний уповноважений”, який контролював кореспонденцію та діловодство єпархії. До приймальні було насаджено сторожів у цивільному, які перевіряли кожного, хто відвідував резиденцію єпархії. Єпископи опинились у повній ізоляції й фактично були інтерновані. Офіційно їх було арештовано в ніч із 17 на 18 травня 1950 року і разом з іншими непокірними духовними особами перевезено до монастиря в Бачі при Шаморині, перетвореного на в’язницю.
Із Бачі владику Гопка перевезли до подібного монастиря в Глоговці, а 18 жовтня 1950 р. – до найсуворішої в’язниці в тодішній Чехословаччині, Рузині біля Праги, де його майже щодня брали на допити, пов’язані з неймовірними фізичними та психічними муками. У своїх спогадах, написаних після повернення з в’язниці, він так описав початки свого перебування в Рузині: „Десь п’ятнадцять разів мене допитували. Обвинувачували мене з державної зради та шпигунства. Коли я такі обвинувачення категорично відкидав як неправдиві, мене кинули у темну камеру, в якій вісім діб держали лише о хлібі й воді. За цілий той час я не смів ні сісти, ні лягти. Я ослаб. Ноги в мене опухли, а фізичні болі не дозволяли нормально думати... При таких умовах я перестав класти опір, вважаючи це марним”. 122 дні він провів у самотинній камері. Після одного року слідства його 24 жовтня 1951 р. засудили до п’ятнадцяти років суворого ув’язнення, конфіскації маєтку, грошового штрафу та позбавлення громадянських прав.
Проти беззаконного ув’язнення він законним шляхом подав кілька відкликань [апеляцій], однак усі вони лишалися „воланням у пустелі”. Після майже 14-річного ув’язнення його з підірваним здоров’ям було умовно звільнено з тюрми 12 травня 1964 року на трирічний випробувальний термін.Чутка про звільнення владики блискавкою облетіла весь край. До нього приїжджали репресовані священики і миряни з проханням очолити рух за відновлення Греко-Католицької Церкви. Це насторожло органи влади, і його було виселено з Пряшівщини до Чехії.
Місцем вимушеного перебування йому було призначено монастир у селі Осек, перетворений у будинок для священиків і монахів похилого віку. Проте й в Осеку владика Гопко не припинив боротьби за відновлення забороненої Церкви, пишучи заяви до уряду, парламенту, до міжнародних організацій тощо. Після трирічного „умовного покарання” він повернувся до східної Словаччини вже як „вільна людина”.
Українське радіомовлення у Пряшеві після офіційного скасування цензури навесні 1968 року дозволило йому звернутися до віруючих. Це звернення мало величезний розголос у цілому краї. 10 квітня 1968 року в Кошицях під керівництвом владики відбулися збори духовенства, в яких брали участь 133 греко-католицькі священики (а всього лишилося в живих тоді 172 священики). Владику Гопка було обрано почесним головою 17-членного Комітету дії Греко-Католицької Церкви, який розгорнув широку діяльність.
Кінцевим результатом боротьби владики Гопка за відновлення Греко-Католицької Церкви було прийняття 13 червня 1968 року постанови ч. 77, якою парламент ЧССР дозволив діяльність Греко-Католицької Церкви на території Чехословаччини. Остаточному втіленню в життя цієї постанови перешкодила окупація Чехословаччини військами країн Варшавського договору 21 серпня 1968 року. На початку грудня 1968 року єпископа Василя Гопка було покликано до Риму, де він мав авдієнцію у Папи Павла VI. Папа подякував йому за вірність Католицькій Церкві й іменував його на посаду єпископа-святителя. Ординарієм Пряшівської єпархії з правом резиденційного єпископа та апостольського адміністратора Папа іменував словака Яна Гірку.
Повернувшись додому, владика Гопко наперекір поганому станові здоров’я взявся за виконання єпископських обов’язків. Його українська орієнтація проявлялась і в його зовнішньому вигляді; зокрема, його єпископські ризи були оздоблені вишивкою з типовим українським орнаментом. Однак органи державної влади продовжували гальмувати його роботу. Та й у церковної влади він не знаходив порозуміння. Владику-святителя, як і його однодумця о. Маріяна Поташа, тихо, але послідовно відсували на задній план. Здоров’я владики, підірване довгорічним ув’язненням, згіршувалося з кожним роком. Помер владика 23 липня 1976 року за письмовим столом.
На питання, чому владику Василя не було затверджено ординарієм Пряшівської єпархії, о. С. Сабол, автор книги „Голгота Греко-католицької Церкви в Чехословаччині”, відповів так: “Декотрі словацькі кола використали його підірваний стан здоров’я на те, щоб переконати Св. Столицю в Римі, що такого хворого єпископа не можна іменувати єпископом-ординарієм так широко розкиненої єпархії, як Пряшівська єпархія. Наслідком таких арґументів Св. Столиця дня 2-го квітня 1969 го року займенувала молодого священика о. Івана Гірку ординарієм Пряшівської єпархії, а єп. Василь Гопко, після своєї реабілітації, міг тільки висвячувати нових священиків та правити архиєрейські св. Літургії по парафіях з нагоди праздника церкви”.
У Словаччині справжню реабілітацію владики Василя Гопка було здійснено лише після падіння комуністичного режиму в листопаді 1989 року.
А Україна, на превеликий жаль, про В. Гопка не знає майже нічого. Дуже шкода, бо він ціле життя вважав себе сином українського народу.
Микола Мушинка — український письменник, літературний критик, етнограф зі Словаччини, професор Пряшівського університету.
Стаття “Розбрат чи несправедливість” була опублікована у ч. 2 (2004 р.) офіційного видання Бучацької єпархії УГКЦ – газети “Христова Скеля” під рубрикою “Колонка редактора” (головний редактор цього видання – о. Олександр Бондаренко). Стаття стосується нашого видання і тої перспективи, яку представляє ж-л “Патріярхат” у нашій Церкві. То ж передруковуємо її без змін, доповнивши коментарем п. Мирослава Мариновича, члена редколегії журналу “Патріярхат”. (У попередніх числах журналу ми вже писали про ситуацію, що склалася в Бучацькій єпархії –ч.1(380), 2004; ч. 1(4- 383) 2004).
Микола МУШИНКА