Отець Артемій Цегельський уособлює собою яскравий образ цілого покоління духовенства УГКЦ минулого століття. Він належав до категорії священиків-“восточників” – так називали греко-католицьких отців, висвячених у 30-40-х роках, яких Митрополит Андрей Шептицький твердо орієнтував на повернення до джерел Київської традиції. Про глибоке усвідомлення молодим священиком о. Артемієм історичної місії Греко-Католицької Церкви свідчить витяг із реферату, виголошеного ним за дорученням Митрополита Андрея на Соборчику у Стрию в 1942 році. (Ортографію Автора збережено).
Унія знайшлася між молотом і ковадлом латинства і православ’я. І через внутрішню гризню вона не виробила собі власного обличчя. Ідеалісти у вигляді Йосафата, Потія, Рутського минулися... Ефект простий: при натиску Росії це святе діло впало і розцвіло лише в нас під Австрією.
Львівський Синод старався відчистити обряд, але через брак теоретичної підготовки в багатьох випадках занечистив його.
З другої сторони Збруча Святіший Синод з царями-батюшками на чолі відповідно препарував [припасував. – Ред.] світлий візантійсько-український обряд, культурний тип до суворої півночі. Почалося руйнування церков, зведених в українському стилі гетьманських і княжих часів, заведено московську вимову в Богослуженні і виклято ряд українських діячів з Іваном Мазепою на чолі, заборонено Київо-Печерський напів і музичні твори композиторів Золотої Доби – Бортнянського, Березовського, Веделя та ін. Заведено суворий акордовий примітив, змушено святкувати ряд московських князів та їхні мощі як святих, знищено рештки свідомої української єпархії.
Синодальний обряд – ось теперішній вид православ’я царської Росії. І багато доведеться українським церковним малярам, архітекторам, поетам, музикам, а передовсім спеціялістам-богословам попрацювати над відтворенням чистого типу Київо-Печерського могилянського обряду на здорових народних основах.
Постараюся перенестися в країну фантазії й уявити, як це буде виглядати у нас, на Західній Україні. Може, вже й тепер вдасться підготувати [облаштувати] Всечесним Отцям:
До стилевої трибанної церкви на краю села між старими дубами підходить поволи священник. На його голові клобук, борода додає поваги, широка ряса (без кольоратки). У дверях притвору він широко хреститься тричі і робить поважну метанію (він знає, що вірні будуються його хрещенням, і знає, що до доброго знаку хреста прив’язаний відпуст; знає, що як зробить хрест по метанії, він вийде напевно недбало).
Серед храму затримується і творить глибокі хрести і поклони іконі Спасителя та Богородиці. В храмі є ще три престоли, але це є окремі церкви з іконостасами, там є свої проскомидійні столики. Мусять бути ще два престоли, бо велика громада, а на однім престолі лише раз можна правити. Нема нагромадження фігур, ангеликів, образів, образочків і образочечків, грамот по стінах, лише символи та ікони. Усі святі на іконах ошатно вбрані, строгий візантійський вираз лиця, нема культу Христового, Його правої руки, ні лівої ноги, ні ока, ні волосся – є лише Христос Цар, Христос Учитель, Христос розп’ятий і Слово Боже. Іконостас низький, грецький, за ним величава запрестольна ікона Богородиці панує над цілим храмом. Перед іконостасом амвон, з якого він буде читати Євангеліє, причащати, обкаджувати.
Перед іконами куряться дві лампади. Царські врата заслонені. Священник відмовляє вхідні молитви, покланяється вправо і вліво мирянам (просить прощення) і входить у святилище, щоб там убратись до Літургії. До святилища входить лише служащий і свіченосці. Престіл на диво малий, стіл – жертовник, а на нім зграбний грецький кивотик, хрест, Євангеліє, антимінс – і все. Бо престіл – то Тіло Христове. Його під гріхом не можна світським доторкнутися. Тут не місце на цілий квітник, десяток ліхтарів (з яких капає на Тіло Христове), хустинку, проповідь і книгу оголошень священника (служебник має окрему підставку збоку, а семисвічник великий стоїть за престолом). На ньому, боронь Боже, не кладеться тацки з ампулками, бо пощо ж миється руки після убрання риз, а Найсвятіші Дари очищується з чаші аж по Літургії на проскомидійнім столику. Дзвінків, канарків, накручених годинників з музикою у святилищі навіть не прийде на думку умістити.
Якраз скінчилась утрення, дяк читає 3-й час, священник з дияконом за престолом убираються. Тут є спеціальний стіл на ризи. Наплечника нема, бо стихар, званий підризним, відповідно вшитий, не має ніяких коронок, лише синій, багряний або білий з вишивками. Проскомидія – викроюють жертвенного агнця і частиці. Решта хліба піде по богослуженні на антидор, тоді як вірні підступлять цілувати Хрест. Починається Служба з усіма церемоніями, читана голосом чи співана – але зрозуміла кожним словом для мирян. Священник знає, що на нього звернені очі всіх; він стоїть, як у театрі на сцені. Уважно і високо підіймає, коли треба, догори руки, складає навхрест або звішує при тілі при довшім співі. Старається стояти просто, не харкати, не кашляти голосно, бо тямить, як то в одній поганській святині хлопець позволив, щоби йому вуголь випалив долоню, а не ворухнувся, щоб не образити божества.
Священник скінчив Службу, очищує чашу, благодарить і відходить.
Дома в нього канцелярія облаштована як каплиця. В куті ікона, перед нею стіл покритий, хрест, Євангеліє, дві свічки, єпітрахіль приготовано. Часто припадають тут взимку хрестини чи вивід.
Такий лише один день з життя нез’єдиненої Церкви. Питання – які є різниці між Греко-Католицькою і нез’єдиненою Церквою? Так можна писати про похорони, поминки, подружжя, хрестини, Єлеопомазання. Сповідь – перед іконою Спасителя з рукою каяття на Євангелії...
Як мені випало це все оглядати власними очима, як довелося слухати виразного, одухотвореного їхнього співу у Церкві, бачити їхнє примірне поведення і переживати велич церемоній – немов у якімсь чудеснім театрі; церемоній, які у нас позатрачувались, через що таке богослуження скучне і банальне. Тоді я зрозумів, що мусіло творитись у серці Екселенції Кир Андрея, царського в’язня в Росії, і зрозумів, що за колосальний скарб криє в собі наша Церква, скарб, що жде знахідника. Якщо злучити дух віри Католицької Церкви з духом молитви і обряду Східної Церкви, провести синтез Сходу із Заходом – маємо розв’язку усіх найглибших питань української культури.
