Митрополит Андрей та його ідея католицької України
Микола ЧУБАТИЙ
Серед руїн сплюндрованої Батьківщини, серед повного розбиття поглядів синів та доньок поневоленої України, які намагалися рятувати загибаюче сокровище України, серед розбурханих політичних і партійних пристрастей часів української революції – впродовж десяток літ, як тверда скала незрушимого острову серед українського моря, стояла незрушима скеля авторитету Митрополита Андрея Шептицького: його авторитет ніхто не піддавав сумніву.
Були недавні часи лютування нацистського гестапо та енкаведе, одначе його особа стояла, немов поза обсягом того диявольського зла. Воно не посміло наложити руку на духовного пастиря поневоленого народу, порушити його священну особу.
Переїжджали через Львів чужинні дипломати та журналісти, а кожен уважав собі за велике щастя відвідати Митрополита Андрея. Як то – бути в українському Римі та не бачити українського папу? Пересувалися через Львів тисячі українських комуністів і не один із них потайки старався зайти, щоб побачити того незвичайного духовного старця Західної України.
Стали напливати до Львова зі Східної України тисячі православних українців, а кожен уважав за велику честь побачити патріярха Західної України на власні очі, поговорити з ним та поцілувати його святительську руку. Всі вони – свої й чужі – відходили зачаровані його духовою силою, самою особою цього Духового Велетня.
А ми, що жили біля нього та мали щастя називатися його духовими дітьми, постійно дивилися на нього, як на Богом зісланого Батька Народу, ласкавого Батька, що своїм серцем огортає рідну Українську Церкву жаром такого запалу, який могли мати тільки апостоли й безпосередні їх учні, перші християни. Ми бачили в нім Серце українського народу, що терпіло може й більше, як серце матері над важко хворою дитиною.
Так він виглядав у будні, а коли приходили критичні часи в житті українського народу й Церкви, то його звичайно спокійні очі набирали жару, його рухи ставали нервовими. Митрополит Андрей промовляв тоді, як Апостол Петро по зісланню Святого Духа, натхненно, запальчиво.
Пригадую собі сцену у Львівській Духовній Семінарії 1913 року, коли поміж Австрією та Росією настало таке напруження, що видавалося, що кожного дня може вибухнути війна зі звичайними можливими наслідками – окупацією Західної України й традиційним руйнування Москвою Української Католицької Церкви.
На закінчення реколекцій прибув до Духовної Семінарії Митрополит Андрей, щоб промовити до своїх духовних дітей, кандидатів на робітників у духовому винограднику Західної України. Великий Митрополит, вказуючи на міжнародне становище, почав говорити, які можливості можуть чекати нашу Церкву. Можуть прийти переслідування, арешти, депортації, а то й привид смерти за віру.
Митрополит Андрей, звичайно спокійний, говорив із щораз більшим запалом. «Ми стоїмо, – говорив він, – перед можливістю показати нашу віру й наше прив'язання до Вселенської Церкви, встановленої Христом, та до наших рідних традицій. Ми мусимо нині викресати із себе вогонь і рішучість мучеників за християнську віру і твердоту духа – ніколи, за ніяку ціну, навіть за ціну свого життя не заломитися, не зрадити Христа».
Ми тоді бачили правдивого Митрополита Андрея, ідеолога українського католицтва, апостола призначення України, Андрея двадцятого століття.
Коли нерідко читаєш статті чи брошури з описом життя Митрополита Шептицького, то ледве чи одна з них навіть у приближенні дала правдивий образ тої великої постаті нової історії України. Підкреслюють часто велику толеранцію Митрополита Андрея до православних братів, але ніхто не віднаходить причини тієї великої братньої толеранції. Стрічав я навіть такі наївні вияснювання, що, мовляв, Митрополит Андрей – український патріот, тому йому не лежить на серці поділ Українців на дві окремі віри. Це нонсенс!
Життєписи Митрополита Андрея підкреслюють опіку Митрополита над українською стариною, українським мистецтвом, його дбайливість про заснування Національного Музею та бібліотек, одначе не вказують правдивої цілі тих його заходів.
Зовсім слушно підкреслюють мужній виступ Митрополита Андрея в обороні православних церков, руйнованих польською владою 1938 р., але ніхто не відкриває джерела внутрішніх поштовхів Митрополита Андрея так відважно боронити церковні права православних українців.
Митрополит Андрей був справді гарячим українським патріотом та постійно ставав речником українського народу в його критичні хвилини, але правдивих мотивів, чому релігійний провідник ставав часто провідником світського національного життя, ніхто не вказує. А причина була та, що Митрополит Андрей більше, ніж хто інший, розумів, що в Україні доля народу та Церкви так тісно між собою пов'язані, як рідко деінде. Недоля народу несе за собою недолю Церкви.
Вся ця назовні така широка й многогранна діяльність Митрополита Андрея мала на ділі одну провідну ідею, гаряче бажання – відродити по цілій Україні духовно здорову Українську Церкву, сперту на східні традиції християнства, зокрема на традиції старого християнського Києва з часів св. Володимира та Ярослава Мудрого, себто Церкву Українську в тісному зв'язку із Вселенською Церквою під Христовим Намісником. Одначе ця відроджена Українська Церква з величезною місією на сході Европи мусіла б бути правдиво східною і правдиво українською за своєю церковною культурою.
Митрополита Андрея з польського суспільства, в якому він народився та від дитинства був вихований, привела до українського народу стара традиція українського роду Шептицьких, заслуженого в житті Української Церкви. Це портрети єпископів та митрополитів Шептицьких: Варлаама, Атанасія і Льва – завернули його життєвий шлях на старі рейки роду Шептицьких, до українського народу. Ідея католицької України привела його до нас та між нас.
Під кінець свого життя Митрополит, уже хвора людина, перекладав цілими днями своєю одинокою, теж знемощілою рукою сторінки книжок та студіював життя митрополита Рутського, філяра українського католицтва 17-го століття, маючи план написати біографію того заслуженого та святого Митрополита.
Як раз звірився мені Великий Митрополит Андрей – його ідеєю було опублікувати біографію митрополита Рутського та провести заходи про його канонізацію, щоб церковна ідея митрополита Рутського дістала свого українського святого заступника. Кілька днів перед війною я виїхав за океан і не знаю, чи скінчив Митрополит Андрей працю, таку милу його душі, та що згодом сталося з його рукописом.
Досить, що ці дві події – на початку його життя серед українського народу та при кінці його життя – вказують ясно, яка ідея пронизувала ціле життя митрополита Андрея. Це була ідея митрополита Рутського, ідея католицької України. На думку митрополита Андрея, ця ідея може відродити духовно український народ та привернути йому його історичне призначення, яке він сповняв упродовж кількох соток літ, часів Київської християнської України Володимира Святого та Ярослава Мудрого. Тому коротко накреслю цю ідею Митрополитів Андрея та Йосифа Рутського – відродженої християнської України як квітучої вітки Вселенської Церкви.
З погляду митрополита Андрея, ніяка нація не може духовно бути сильною й не може мати на довкільні народи ніякого впливу, якщо вона не репрезентує якоїсь ідеї універсального значення, що стає історичним призначенням того народу. Тільки народ, який стає носієм великої універсальної ідеї, сповняє добре Волю Божу, використовує талант, йому даний, щоб Царство Боже ширилося по цілому світі. Народ, що вкладає в культуру християнського світу, а згодом і цілого роду людського якийсь внесок, такий народ духовно великий і здобуває значення в сім'ї народів.
Народ, що в Царство Боже, про яке говорить св. Августин, не вкладає нічого і не віднаходить свого призначення, приречений на животіння та на погній під духовну експансію інших народів.
Таке своє призначення в Царстві Божім на землі український народ уже мав і сповняв його гідно якийсь час. Це були часи християнської України давніх часів Володимира та Ярослава. Тоді український народ, приймаючи християнство східного типу, вмів сполучити свою стару дохристиянську культуру, одуховлену зносинами зі старовинним грецьким світом, культуру гуманну та чоловіколюбну, з новою християнською культурою. Український народ створив тип слов'янського християнства на сході Европи, що випромінювало з Києва на сусідні народи впродовж кількох століть. Українське християнство висвободилося з-під непереможних впливів Візантії, де християнство поставлене було на службу цісаря та втратило своє Боже призначення.
Українсько-слов'янське християнство з Києва християнізувало своїх сусідів – Московщину, Білорусь, Румунію та інші сусідні народи. Українська християнська культура підкріплювала духовно український народ та його столицю Київ довгі часи, навіть коли політично Київ ослаб, а згодом занепав.
Київ, хоч зберігав східний обряд, перероблений на своє, та свою східну церковну культуру, стояв у приязному відношенні до осередку християнства – Риму. Київ упав на кілька століть з допусту Божого чи з вини самого українського народу. Український народ затратив на кілька сот літ свій талант, своє призначення в цій частині земної кулі. Він не вносив нічого більше для спільної цілі християнства, для поширення Царства Божого на землі. Тому Україна стала тереном, на який мала вплив латино-польська Польща, яка використовувала католицтво для свого національного егоїзму. З другого боку, на Україну почала скеровувати свої впливи Москва, нащадок здеморалізованого вже другого Риму – Візантії: Москва проголосила себе третім Римом, що цілком став на службу не-Божих сил. За наших часів Москва, третій Рим, дійшов до дна упадку, коли легально поставлений святитель-патріярх Москви замість на службу Божу став на службу Антихриста, безбожного Кремля.
Поширю ючи свій вплив на Україну, Москва сильно здеморалізувала душі українського народу, відхристиянізувала Україну, зробила з неї країну, де теж могло поширюватися безбожництво.
(Продовження читайте в наступному числі)
Микола Чубатий (1889-1975) – історик Української Церкви і права, педагог і публіцист, засновник і перший голова Американського відділу НТШ, проф. Львівського (таємного) Укр. Університету, Греко-Католицької Богословської Семінарії, УВУ та УКУ в Римі. Провідний діяч руху «За патріярхат» Української Католицької Церкви.
Микола ЧУБАТИЙ