Коли вглибитися в життя Патріярха Йосифа, думаю, кожному стає ясно, що він упродовж своєї 18-літньої каторги докладно випрацював у своєму умі три задуми до здійснення, а саме: скріпити українське монашество; піднести українську християнську науку створенням Українського Католицького Університету; дійти до визнання одного патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси.
Вийшовши на волю, впродовж дев’яти місяців Патріярх Йосиф почав здійснювати всі три задуми. Його пошуки місця для монастиря монахів Студитів у Ґроттаферрата біля Риму, заснування Українського Католицького Університету імени св. Климента Папи (8 грудня 1963) та формальна пропозиція до Отців Другого Ватиканського Собору піднести Києво-Галицьку митрополію до патріяршої гідности (11 жовтня 1963) красномовно про це свідчать.
Патріярх Йосиф дуже бажав дочекатися визнання нашого патріярхату. Він чудово знав нашу церковну історію; його екуменічна мисль і діяльність зростали спочатку під бачним оком Слуги Божого Митрополита Андрея, а відтак самостійно; згодом у тюрмі, на засланні і врешті в Римі під час і після Другого Ватиканського Собору.
Він усвідомлював, що ідея-задум-візія створення чи визнання Київського патріярхату золотою ниткою проходила впродовж чотирьох століть, починаючи від 1583 р., коли вперше було формально висунуто пропозицію щодо Київського патріярхату (отже, ще перед створенням Московського патріярхату!), аж до наших днів. До здійснення цього задуму бралися найкращі сини православної чи католицької гілок Київської Церкви, такі як митрополит Петро Могила, архиєпископ Мелетій Смотрицький, митрополит Йосиф Веліямин Рутський, митрополит Андрей Шептицький чи сам Патріярх Йосиф. Вже від XVII століття ця візія мала наскрізь екуменічний вимір, адже Київський Патріярх мав об’єднувати як православних, так і католиків у повному сопричасті з Римським Архиєреєм.
Цю візію виплекав в останніх роках свого служіння Слуга Божий Андрей, а розвинув її Патріярх Йосиф. Він часто повторював, що справжні православні, яких хвилює питання єдности Церков, дуже уважно приглядаються, як Римський Апостольський Престіл трактує Східні Католицькі Церкви, їхні традиції й права. Якщо ми хочемо дійсно прискорити день повної єдности і сопричастя, то це станеться тільки тоді, як повністю будуть визнані усі права Східних Церков.
Для Патріярха Йосифа наша Церква, як найбільша східнокатолицька одиниця, дозріла до того найвищого статусу східної помісної Церкви, яким є патріярхат, і в його очах мучеництво й ісповідництво цієї Церкви надавало їй на це додаткове право. Цей хрест мучеництва й ісповідництва він сам носив упродовж важких 18 років, і ніхто більше від нього не мав права заявити про свідчення віри його Церкви в Христа і Його єдину, святу, соборну й апостольську Церкву – свідчення, підтверджене і скріплене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. “Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання (улюблений вислів Патріярха Йосифа!) зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности” (Благовісник, 1980-1984, 273).
Можна собі уявити, скільки болю Патріярх Йосиф відчув, коли Папа Павло VI написав йому 7 липня 1971 року: “Принаймні під цю пору є неможливим створення українського патріярхату” (Благовісник, 1971, 51-55). А ще більший удар він пережив, коли, звертаючись до нашого єпископату, Папа Павло VI заявив 13 грудня 1976 року: “Дозвольте нам також з цілим респектом, який належиться особам, вказати перед Вами на недостачу в деяких українських спільнот до їхніх пастирів. Ми хочемо говорити про очікування патріяршого титулу, на який у теперішній конюнктурі Римська Столиця не бачить можливости згодитися” (Благовісник, 1976, 75 77).
До того часу Патріярх Йосиф уже кілька разів доводив, що “патріярхат – це справа Божа”, яка мусить взяти верх над усіма людськими перешкодами. Він не міг собі уявити, що Римський Архиєрей звів цю справу до “конюнктури”, і він цього слова відносно Церкви просто не хотів і не міг чути.
Саме тоді (припускаю, що небезпідставно) він написав ці знаменні слова свого Заповіту: “Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які — кола — хоч не заперечили самої ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї, уґрунтованої історією й вимогами церковного життя, однак свою відмову дати формальну згоду на її завершення оправдували мотивами політичної “конюнктури”. І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань за завершення повноти прав нашої Церкви у Патріяхаті до наших днів. Давному поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!” (Благовісник, 1980-1984, 273 274).
Сьогодні, з перспективи історії, можна сміло твердити, що як тоді, за життя Патріярха Йосифа, так і загалом від ХVI століття аж по сьогоднішній день, наш патріярхат не є визнаний через так звану “політичну невідповідність”; конкретно тому, що цього собі не бажали чи не бажають інші церковні чи світські інституції. Підхід тих інституцій є наскрізь політичним розрахунком і не гідним для церковних і духовних осіб.
“Давному поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!” – ці слова наскрізь актуальні і в наші дні. Справи Божі не можна трактувати у площині людської кон’юнктури. Отож слушно Патріярх Йосиф нам заповів: “Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!” (Благовісник, 1980-1984, 276).
Тому природно і послідовно Синод наших Єпископів і весь Божий люд Української Греко-Католицької Церкви одноголосно на чолі з Патріярхом Любомиром сьогодні поставив це питання як завдання до остаточного здійснення. Від того ми зректися не можемо. Це справа Божа, “бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату” (Благовісник, 1980-84, 274).
Ширший виклад цієї теми можна знайти у статті о. д-ра Івана Дацька “Діяльність Патріярха Йосифа поза межами Києво-Галицької Митрополії”// Богословіє, т. 66, кн. 3-4, Львів 2002, 161 186.
Отець д-р Іван Дацько – особистий секретар Патріярха Йосифа Сліпого, нині уповноважений у справах зовнішніх відносин УГКЦ.
