Петро та Андрій Гуменюки – талановиті львівські художники, учасники мистецького об'єднання «Шлях», яке ще в кінці 1980‑х р.р. було осередком незалежної творчої думки Галичини. Братів важко розрізнити між собою (вони близнюки), але п'ятнадцять хвилин, які відділяли появу одного на світ від іншого лягли між ними відстанню в цілу вічність. Можливо це очікування, що передувало невизначеності приходу на світ: хто перший? – спонукало їх до терпеливости, витримки і до того, що вони не поспішають за нагородами та визнанням, адже мають усталені життєві переконання, з якими не підуть ані на підкуп, ані на обман: їм залежить на мистецтві, а суєта не для них. Часом називаєш Андрія Петром, а Петра – Андрієм, але це неважливо, адже вони – Гуменюки, і їх творчість говорить сама за себе різними формальними підходами та однією українською душею. Петро та Андрій займаються багатьма видами образотворчої діяльности: малярством, графікою, іконою. Розгляньмо останню, адже ікона, пов'язана зі сферою sacrum, зайняла в їх житті виключне місце. На маргінесі зазначимо, що виходимо із розуміння ікони як суттєвого чинника взаємопроникнення в творенні нового, де канон є відправною точкою для пошуків у межах церковного передання.
Петро Гуменюк іконою цікавився давно. Коли вчився в Академії мистецтва у Львові, виїжджав у далекі карпатські села, де оглядав чудові приклади дерев'яної церковної архітектури, старі гуцульські хрести, старі ікони та ікони на склі. Знання переймав від талановитих викладачів Д. Довбушинського, І. Остафійчука, В. Ігнатенка. Формувався як особистість у львівському мистецькому середовищі. Тоді у 1980-тих роках годі було говорити про малювання ікон . Але була людина, котра як науковець займалася дослідженням ікони в Національному музеї у Львові – це Віра Іларіонівна Свєнціцька. Під її керівництвом з 1977 до1980 року працював Петро Гуменюк як лаборант. Вона розгледіла неабиякі здібності юнака і запропонувала посаду реставратора ікон. Праця реставратора в Національному музеї дала змогу ближче вивчити середньовічне галицьке малярство та ознайомитися з технологією творення ікони. Багато часу провів він в збірці ікон, дослухаючись до порад Віри Іларіонівни, виїжджав на наукові стажування до Москви, крок за кроком здобуваючи належні навики та знання. Почав малювати невеликі ікони. З причин розбіжности у поглядах на реставрацію митця та керівництва реставраційних майстерень, довелося 1996 року полишити улюблену роботу. Як вільний художник співпрацює з молодіжним театром Леся Курбаса, для якого у свій час створив ряд талановитих плакатів в техніці ліногравюри, що досі прикрашають фойє театру.
Подією для митця став 1998 рік, коли до нього звернулася спільнота греко-католицької Церкви в Талліні на чолі зі старостою Анатолієм Лютюком та дияконом Ігорем Свиридою з проханням створити іконостас до церкви Матері Божої Триручниці. Вибираючи художника, не помилилися, адже вибрали людину оригінальну і сповнену малярськими ідеями, знавця іконописної техніки та експериментатора. Був також ризик, адже він ікони малює не так, як всі.
Почалася кропітка праця. Завдання перед художником стояло не з легких, адже українська громада в Талліні просила створити іконостас з національними мотивами. Іконостас, що нагадує далеку рідну домівку, допомагає творити спільноту, згуртовувати людей, яких зібрала по усіх естонських шляхах у цій маленькій церкві страдницька людська доля. Тому конструкцію іконостасу потрібно було допасувати не тільки до інтер'єру храму, потреб парафіян, але також до задуму маляра-іконописця. Праця увінчалася успіхом: прості прямокутні форми спокійно співіснують із дерев'яною стелею та кам'яним декором вівтарної стіни, експонуючи суворість та структуру матеріялу. У створених іконах художник спробував поєднати найхарактерніші для українського релігійного мистецтва епохи, квінтесенцію галицького малярства. Про стару добу української ікони свідчить намісний ряд, що більш аскетичний у формальному вирішенні та наслідує канонічні ікони Матері Божої, Ісуса Христа. Натомість горішній ряд образів виконаний у стилі бароко, про що свідчать портретні, не позбавлені реалістичних сентиментів зображення святих (іконостас має два ряди ікон).
У молінні, звернені обличчям до хреста, який є центральним композиційним та об'єднуючим елементом, розташовані предстоячі фігури: ліворуч Мати Божа з монахинею, праворуч – Іван Богослов з праведним сотником. Далі ліворуч святий Йосафат Кунцевич із ангелом, праворуч відповідно св. Іван Дамаскин.
Іконостас творився тримісячними етапами поперемінно у львівському та таллінському середовищі у зв'язку з проблемою отримання візи. Тому праця над іконостасом затягнулася на декілька років (1998-2000). Зазначимо, що патронував та підтримував постання греко-католицької церкви та іконостасу в Талліні німець за походженням архиєпископ Ервін Йозеф Ендер, тодішній папський нунцій у Балтійських країнах. Власне його серед церковних достойників зобразив художник в іконі Покрова , що знаходиться на стіні цього ж храму.
Продовженням художньої концепції, реалізованої Петром Гуменюком в храмі Матері Божої Триручниці, стала серія ікон, створених нещодавно братом Андрієм на хорах церкви. Ікони, які органічно вписалися в сакральне оточення, вже окреслено як унікальні, адже подібних годі шукати в інших церквах. Цикл образів зображує святих, які мали близький стосунок до природи, були опікунами всього живого. Серед них бачимо блаженного Теофіла Печерського – покровителя чумаків, св. Фоку – патрона садівників, Агапія Печерського – покровителя лікування травами, покровителів свійських тварин святих Лавра та Флора і святих Спиридона та Власія. Цікавим є екуменічно-природничий аспект зображень, потрактованих в народній традиції: св. Спиридон тримає естонську корову, а св. Власій – гуцульську вівцю, про що свідчать написи двома мовами. Оригінальними є ікони світлих подорожніх, опікунів природи. Серед них проста жінка з Копенгаґена між птахами на фоні львівської церкви святого Юра, монах з Норвегії на фоні карпатської дзвіниці та ін. Бачимо, як митець вдало поєднав різні традиції, беручи за основу українські мотиви.
Повертаючись до інших праць Петра Гуменюка, потрібно відзначити, що їм притаманний невимушений ліризм та витонченість рисунку, яка часом стає наївно простою, підпорядковуючись барвній плямі, приймаючи її диктат. Можемо це побачити в двох великих іконах: блаженного Омеляна Ковча та Йосафата Кунцевича, створених для громади греко-католицької церкви Любліна. Оригінальним вирішенням є образ святого Івана Богослова в Бібліотеці УКУ у Львові.
Цікавим є також релігійний доробок Петра Гуменюка в олійному живописі. Дві праці Похорон Папи Івана Павла ІІ і Папа засвідчують це. Перша з цих картин була намальована під враженням Вроцлава – перебував там на фестивалі української культури – де саме застала художника вістка про смерть Папи. Сум поляків за своїм великим співвітчизником, як і чудодійні знаки під час похорону Папи спонукали до метафізичного переосмислення буття людини та її смерті.
Сповнені душевности та колористичної рівноваги ікони Петра Гуменюка віддзеркалюють народну традицію галицької ікони. Також можна знайти в них далекі ремінісценції до фаюмського портрету і до синайських ікон. Беручи здобутки української канонічної ікони, творить він новий образ, не позбавлений авторської візії сучасного митця. Цікавим також є особливість, яка вирізняє ікони Гуменюків: паволоку та левкас під фарбу вони кладуть по контуру зображення, залишаючи таким чином відкриту дерев'яну основу ікони. Тому тло не позолочене, а передає первісну структуру дерева.
Продовженням іконописних пошуків Петра Гуменюка став цикл образів у народному стилі, створених 2003 року на приватне замовлення. Маленькі за розміром праці, «для домашнього вжитку», передавали фрагменти зі Святого Письма . В ликах, що набувають портретної виразности, можна побачити наших сучасників, простих селян, гуцулів, які супроводжують сторінки Святої історії. Отакий Петро Гуменюк – замислений, приязний чоловічок із вусами, який виникає десь на задньому плані цих ікон, споглядає життя Христа разом зі своїми співвітчизниками, ставлячи своєю творчістю вічне питання: «Де Месія? Коли його пришестя?» – і відповідає: «Христос посеред нас: є і завжди буде...»
Д-р Олег Руденко – мистецтвознавець. Львів'янин. Захистився в Католицькому університеті Любліна
Д-р Олег Руденко