Чудо переконує людину на користь її участи в житті Христової Церкви. Погоджуюся з цим твердженням лише за умови ширшого трактування самого слова «чудо». Одне із того ширшого списку чуд я пережив у 1975 р. в гуцульскому селі Дземброня. Субота – завершення косовиці. Господарі, в яких ми з батьками літували ( ред.: замешкали на літо ), запросили на допомогу сусідів, родичів, поробільців(тих, хто мав обов'язок відпрацювати). День важкої праці, переполовиненої барабульником(пляцком із картоплі) із кисляком, мережений гуцульськими жартами та примовляннями. Перед першою краплею дощу все сіно у стіжках. Відтак гучна вечеря із великим застіллям, паленкою(горілкою), скрипкою, теленівкою(сопілкою), з піснями – які чим пізніша година, тим більше віддалялися від жартівливо-батярської тематики і наближувалися до епічної. На одній із пісень про нещасливе кохання я і заснув. Коли пробудився, наші господарі в гуцульських строях поверталися з церкви ( в один бік до семи кілометрів ходи горами ) . Вже тоді, для мене, малого, ця з'ява не поміщалася у звичну шкалу цінностей: після такого важкого дня та ще й після такої гучної забави пертися кудись світ за очі? І сьогодні, коли багато змінилося, цю подію відношу до особисто пережитих чуд.
Відвідини Дземброні через тридцять з лишком літ подарували нове пережиття чогось особливого, подиву гідного. Цього разу я відкрив для себе несподівану грань із життя ЧСВВ – монаший скит посеред високих гір, який у сучасних церковних обставинах можна було, певно, віднести до оо. Студитів, але аж ніяк не до оо. Василіян.
Гуцульське село Дземброня ще з-перед воєнних часів є своєрідною «меккою» української творчої інтелігенції. Тут бував Стефаник, Леся Українка, тут, перед найвеличнішим масивом карпатських гір – Чорногорою – народжується ідея зняти фільм «Тіні забутих предків» у Сергія Параджанова. Сюди на перше побажання побачити справжні Карпати я запросив визначного богослова, співзасновника Інституту ім. Митрополита Андрея Шептицького, редактором журналу «Логос» о. Андрія Чировського та його дружину п. Галю.
Щойно довідалися наші господарі, до яких ми зголосилися на ночівлю, що серед гостей є священик, відразу порадили відвідати о. Тимотея, усіма в селі гаряче любленого священика. Наступного дня рушаємо до василіянського скиту. Гірські схили потопають у різнотрав'ї, сонце випиває вологу із землі і тіла. Стежка, здавалося, безконечно звивається вгору. Кожен наступний крок додає відчуття пташиного лету. Фіксувати хочеться кожну зміну: ось з-поза Стефанського (ред.: назва гірського хребта) поступово зноситься вершина Говерли. По пояс у травах, вкриті плетивом дивовижних запахів, ми піднімаємося вузькою стежиною вгору. Біля монастирського будиночку нас зустрічає отець Тимотей. Після короткого знайомства прошу його про інтерв'ю для журналу. Погоджується. Інтерв'ю переходить у цікаву та приязну розмову, в якій надзвичайно цінними були коментарі та додатки отця Андрія Чировського.
Про скит і його генезу
Отець Тимотей: «Рішення заснувати цей дім духовної віднови було прийняте на генеральній капітулі оо. Василіян у Римі 1996 року. Цікаво, що всі члени капітули висловилися за те, щоб створити такого роду дім духовної віднови. Вони бачили, що монахи та отці-василіяни є попросту забігані в різних справах, а тому у них є велика потреба духовної віднови. Крім того, у нашій конституції є таке положення, що кожен монах після п'ятнадцяти літ праці має повертатися до своєрідного новіціяту, щоб пройти духовну віднову. На загал цього положення не дуже дотримувалися. Власне тепер такі доми мали б слугувати місцем віднови.
Про місцевих людей і Церкву
Отець Тимотей: Люди, які живуть у Дземброні, колись належали до Греко-Католицької Церкви. Старше покоління ще пам'ятає, як після війни ліквідовували Католицьку Церкву. Після ліквідації у всій окрузі залишилася одна церква в с. Бистрець. Туди люди йшли на великі празники. Прецінь йти було яких п'ятнадцять кілометрів. Моє враження, що люди тут не роблять якоїсь конфесійної різниці. Просто не цікавляться цим питанням і все. Як добрий священик, то й церква добра. Якось прийшли до монастирської каплиці місцеві жителі на Літургію і кажуть потім мені: «Прошу отця, у вас та сама Літургія, що і в нас». Був випадок, що місцевий православний священик мав хрестити дитину, але не приїхав. Трапеза була наготовлена, гості скликані – а хрестити нема кому. Тоді батьки звернулися до мене. Я погодився. Після цього люди не раз приходили до мене з проханням охрестити дитину чи поховати. Але я переважно відмовляю. Прецінь у селі є православний священик. М оя відмова базується не на якомусь конфесійному упередженні, але насамперед на усвідомленні свого покликання і першочергових обов'язків. Я особисто ніколи не сторонився співпраці з православними. У Польщі ми не раз користали з православних святинь. Спільно із православними священиками служили похорони. Тут я з великою вдячністю відкликаюся на кожну нагоду співпрацювати з православними. Нещодавно запросив мене парох Криворівні о. Іван (УПЦ - КП) на франкознавчий симпозіум. Сам отець Іван – прекрасний священик, що користується великою пошаною серед гуцулів, налагодив чудові взаємини як з римо-католиками так і з нами – греко-католиками. Коли настав час служити Літургію, отець Іван запитав мене, чи буду служити. Я відповів: «Якщо владика поблагословить, то буду». Владика прийшов і запитав мене: «Ви хочете з нами співслужити?» Я кажу: «А можна?» Владика широко розкинув руки і каже: «Прошу ласкаво, ставайте до престолу!»
Бул а тут така ситуація, що сороковий день по смерти священик мав відправляти Літургію. У православного священика щось сталося по дорозі з машиною і він не приїхав. Люди звернулися до мене, щоб я відслужив панахиду. Я погодився відслужити в монастирській каплиці. Але вони настоювали, щоб служити в церкві (вона є нижче, і люди приходять саме туди). Я пояснив, що не маю такого права, хіба дістану дозвіл. Люди додзвонилися до декана, і той дозволив. Місцевий священик часом вже сам висилає людей до мене в різних духовних потребах.
о. Тимотей: Буває, що особа не все може сказати своєму парохові. Сюди вона приходить і говорить все, що справді непокоїть її душу. Часом досить вислухати людину.
О. Андрій Чировський : Ціллю життя монашого скита не є парохіяльне душпастювання. Але цього важко уникнути. Місцеві люди приходять до монастиря, щоб поговорити, знайти духовної розради, висповідатися. В історії Церкви монастир завжди був таким анклавом молитви. Люди просто чують потребу з'єднати свою молитву з іншими, а особливо з монастирем, де молитва є безперестанною.
Краса молитви, молитва серед краси
о. Тимотей: Тут, у горах, якесь особливе відчуття близькости з Богом. Не знаю чому. Може тому, що так небо близько. Є те відчуття краси і свободи. Коли я вперше побачив це довкілля із косарища на Костричі (назва гори), було враження, що повернувся в час передвоєнного українського села: спокій, природа, простенькі будівлі і люди у них прості. Все це справило на мене враження якогось особливого спокою. Всюди, де я був дотепер, як в Польщі, так і в Україні – гул машин, гармидер. А тут – тиша. Тут думка сама лине до Бога.
о. Андрій Чировський: Серед тої прекрасної природи душа людини відкривається до Бога. А ще коли тут серед цієї краси з ' являється монастир, ці два аспекти – молитва і краса довкілля – дивно зливаються воєдино. Часом люди мені говорять: Я волію помолитися у катедральному соборі лісу. Бо як серед тих людей, тих усіх лицемірів молитися? На що я звичайно відповідаю: Не журіться, у церкві є повно лицемірів, але завжди знайдеться місце для ще одного. Тут є той Божий Храм серед природи, монастир, про який люди знають, що тут іде безперестанна молитва, що тут живуть монахи, які уложили своє життя навколо хреста. Це чудове поєднання.
о. Тимотей: Всі люди, які приїжджали до монастиря, говорили, що тут можна пережити присутність Бога. У минулому році до мене звернулися сестри служебниці, щоб дати їм реколекції. Я їм дав Божу науку зранку, відтак вони пішли собі в гору, а під вечір вернулися. Дав їм ще одну науку, помолилися разом і це все. Пізніше вони одноголосно твердили, що ще в житті не мали таких реколекцій. Сіли у травах, посеред тієї чудової природи, посеред гір і слухали Господа. Тут його важко не почути.
о. Андрій Чировський: Ісихазм, тобто мовчання, – не є браком звуку, натомість це звучання того, що втрачається посеред гуркоту та шуму, позитивна його присутність.
Один старенький чоловік сидів біля церкви щодня. Його запитали: «Ви тут сидите щодня, але ми не бачимо, щоб ви якісь молитви відмовляли, Святе Письмо читали? А він відповідає: «Я собі сиджу та й дивлюся на Бога, а він дивится на мене. І того вистачає».
о. Тимотей: У монастирях всюди робиться наголос на спільну молитву, на молитву співану. Вона справді дуже важлива і мусить бути в монастирському житті. Але вона не є самодостатня. Коли людина постійно говорить чи співає, якими б побожними не були тексти, їй може ставати складно чути Бога. А тут не треба багато говорити, промовляти. Тут просто можна сісти і дивитися. Свого часу я давав реколекції для молоді з Коломиї. Перед тим ті самі молоді люди мали реколекції у будинку, який також розташований серед гір. Але реколекції в Дземброні їм видалися багато вдалішими. Видно, ця Чорногора має якийсь магнетизм. У ній є щось такого, що особливо притягає.
о. Андрій Чировський: Паїсій Величковський та Григорій Сковорода – однолітки і народилися і вмерли одного і того самого року. Один подав шлях до Бога через добротолюбіє – філокалію, інший подав шлях до Бога через природу, зустріч з Богом у такий неформальний спосіб.
На завершення розмови
о. Тимотей: Поодинокі василіяни у своїй більшості не дуже прихильно ставляться до цього скита і назагал до цього нововведення. Дозвіл на розбудову монастиря був даний, але з тим, щоб прийняти цей скит як питому частку чину, наразі досить складно. Мені часом кажуть: «Ну добре, ти там підеш і будеш сидіти, а ми будемо тут працювати». Василіяни стали дуже активними. Але є наші однодумці. Владика Діонісій Ляхович сам особисто приклав чимало зусиль, щоб ця обитель стала реальністю. Чи скоріше чи пізніше якась реформа мусить бути. Людина не може постійно діяти, постійно клопотати. Вона мусить також мати трохи часу на свою душу. Щоб давати, то треба звідкись брати. Духовна криза стається тоді, коли монах вичерпався цілковито, але обставини спонукають його до подальшої зовнішньої активности.
о. Андрій Чировський: У нашій Церкві ми потребуємо місць, де людина може відпочити фізично, духовно, набратися духовних сил, щоб повернувшись з новими силами, працювати для Церкви.
Петро ДІДУЛА