Митрополит Андрей та його ідея католицької України
Микола ЧУБАТИЙ
(Продовження. Початок статті у попередньому числі )
В часах могутности Польщі український народ, поневолений та цілком позбавлений свого призначення на сході Европи, кілька разів старався відзискати своє первісне призначення через відродження правдивого християнства на Україні. Зокрема була перед ним поставлена ясна місія – відзискати своє призначення на сході Европи: перший раз у час Флорентійського Собору в першій половині 15-го століття, а вдруге при кінці 16-го століття в час так званої Берестейської Унії.
Український народ не тільки сам вступав на правильний шлях відродження правдивого та здорового українського християнства. Перед ним відкривалася можливість спинити московську й польську культурну та духовно-релігійну інвазію на Україну. Йому самому відкривалися горизонти відзискати давню роль християнського Києва за старих часів, що світив християнством для цілої Східної Европи. Ці змагання українського народу віднайти своє християнське призначення на сході Европи поборювала Москва і Польща. Не зрозуміли нової ролі відродженого християнства України також широкі шари українського народу, дотепер поневоленого. Тому українці самі спиняли своє духове відродження.
Ідея християнського Києва як здорової вітки Вселенської Церкви стала ясною після прикрого досвіду для провідної верстви Українців – православних та католиків – на початку 17-го століття серед розпалу релігійної боротьби прихильників та противників Берестейської Унії. Це була ідея піднесення давньої поваги Києва через створення Київського патріярхату, що, як за старої України-Руси, був би релігійним провідником у східно-слов'янській християнській Европі. Таким чином мали бути усунені недомагання Берестейської Унії.
Відроджений християнський Київ мав відібрати провід з рук Візантії, що релігійно занепала під владою турецькою. Християнський Київ, прикрашений гідністю патріярхату, мав спинити поширення впливів фальшивого християнства Москви, що себе проголосила третім Римом. Київ наново мав стати джерелом правдивого християнства на сході Европи. Відроджений християнський Київ під проводом свого патріярха мав дістати Боже призначення навертати Схід, як це висловився Папа Урбан VIII до холмського владики Методія Терлецького 1643 року: «Через вас, мої українці, сподіваюся навернути Схід».
Цю ідею католицького Київського патріярхату, опертого на стару християнську культуру Києва, відкрив київський митрополит того часу, католик Йосиф Рутський, та здефініював її разом із архиєпископом Мелетіем Смотрицьким, найбільшим українським ученим 17-го століття. Смотрицький своїм життям дав доказ, що він глибоко зрозумів ту ідею, бо в першій частині свого життя був він гарячим прихильником українського православ'я. Одначе згодом, відбувши подорож по Близькому Сході й побачивши на власні очі візантійське християнство в політичній та духовній неволі, сам перейшов у католицький табір і до кінця життя був палким прихильником відродження Києва, створення київського патріярхату, як нового,* а радше відродженого осередку східно-европейського християнства.
Ідею Київського патріярхату, що мав об'єднати католицьких і православних українців, прийняли прихильно найкращі тогочасні українці. За неї виступили, крім митрополита Рутського та архиєпископа Мелетія Смотрицького, також обидва найвизначніші провідники українського православія – митрополит Йов Борецький та печерський архимандрит Петро Могила. Це була ідея, що могла справді потягнути за собою кожного українського християнина й патріота.
За ідеєю Рутського та Смотрицького, мав бути створений Київський патріярхат, що об'єднав би всіх українців – католиків і православних. Київський патріярхат мав бути залежним від Апостольського Престолу, одначе поза тим Українська Церква мала бути цілком самоуправною. Приверненими мали бути всі старі права та значення Київського митрополита, як це було за часів української держави. Київ мав стати наново християнським осередком, як бувало в давнину, та християнським учителем близьких народів східної Европи. Він мав спинити будь-які претензії Московського патріярхату до земель України, Білорусі та Румунії.
За часів митрополита Рутського ідея Київського патріярхату не була зреалізована. Відкинули її самі українці, вже занадто довго духовно зламані віковою неволею. Вони воліли протекторат московського патріярха, єпископа фальшивого Риму. Для повалення ідеї Київського патріярхату вони змобілізували українську незрячу масу, яка, грозячи творцям цього плану пущенням під Дніпрову кригу, на ділі під Дніпрову кригу пустила талан та призначення, що їх українському народові давало знову Боже Провидіння. Та ця ідея не відродилася вже аж до наших часів, хоча католицтво східного обряду поширилося на значних просторах України.
Цю ідею українських предків старався відродити впродовж цілого свого життя Митрополит Андрей, і для цієї ідеї він віддав ціле своє життя. Вона стала рушійною силою всіх його шляхетних починів упродовж цілого його святого та заслуженого життя.
Так ідею відродженої християнської й католицької України відкрив по трьох століттях поспіль молодий студент Роман Шептицький у обличчях портретів своїх предків. Він, вступаючи в монастир та приймаючи ім'я Андрея, пов ' язав ціле своє життя з ідеєю Рутського, що корінням своїм сягала до св. Андрея, Апостола України. Недарма кінець свого життя він присвятив теж студіям життя митрополита Рутського, щоб добитися його канонізації. Оце головна життєва ідея митрополита Андрея Шептицького, яка регулювала всі інші кроки його плодотворного життя. Митрополит Андрей любив українську старовину, українське мистецтво тому, бо хотів з допомогою студій української старовини відтворити правдиву християнську культуру прастарої України та на ній виховувати молоде покоління українців, насамперед духовних. Це мало діятися в заснованій ним Богословській Академії. Митрополит Андрей живо цікавився культурою свого народу, бо практично хотів доказати, що впродовж тисячі літ християнської України Церква все була передовим чинником у культурному житті нації.
Митрополит Андрей боронив православних у час відбирання в них свободи віри, бо на православних українців він усе дивився тільки як на відчужених у добрій вірі братів, членів Вселенської Церкви, що зберегли всі Святі Тайни та всі головні засади католицької віри. Він ніколи не вважав головної маси православних людьми іншої віри, тому ніколи не вимагав від православних, які бажали стати католиками, формального визнання католицької віри. Він казав їм тільки висповідатися та заявити, що вони визнають правдиву віру, яку Христос установив у своїй Церкві.
Річ природна, що об'єктивно митрополит Андрей стверджував, що православні єрархи під візантійським, а згодом московським впливом дещо відступили від Христової волі, але це ніколи не стосувалося православних братів, яких уважав католиками, в добрій вірі відчуженими від Апостольського Престолу.
Це диктувало йому ставитися до православних з великою любов'ю з усієї ширини його великого серця. А воно, як магніт, притягало до нього серця братів-українців, нез'єдинених з Апостольським Престолом. Це мав бути теж шлях Митрополита Андрея до реалізації своєї ідеї – католицької України за традицією українських предків.
Митрополит Андрей на кожному місці зазначував, що добрий християнин-католик повинен бути найкращим сином свого українського народу. Ось тут джерело його широкої патріотичної та загально-громадянської діяльности, що здобула йому ім'я найкращого патріота української землі наших часів. Патріотизм Митрополита Андрея та католицьких Уукраїнців мав переконати православних братів, якими фальшивими були закиди російських істориків, що немов об'єднання українців із Римом мало принести шкоду українській нації та зробити з неї погній для Польщі. Вся многогранна діяльність Митрополита Андрея впродовж його довгого життя мала бути помічною для реалізації його основної ідеї – відродження правдиво християнської й католицької України як провідного духового чинника на сході Европи.
Як колись, три століття тому, митрополита Йосифа Рутського та архиєпископа Мелетія Смотрицького довгими днями палила журба, що не всі українці розуміють той талант, який їм Боже Провидіння вкладає в руки, навпаки, самі той талант закопують, так само й Митрополита Андрея палила журба, що його велика, на століття подумана ідея, так поволі знаходить розуміння серед сучасного світського українського покоління, а навіть духовного.
Він гаряче бажав католицької України, що вміла б прибрати наново старі українські шати церковної та національної традиції. Він хотів бачити католицький Київ з його старими правами та ще й поширеними гідністю Київського патріярха. Тому в церковному житті він відгребував усе, що старе, власне українське та скидав чуже, що впродовж кількох століть церковного життя України, узалежненого від Москви чи Польщі, насіло на український церковний організм. Тим способом він хотів переконати православних українців, що в Україні найбільше український характер матиме християнство католицьке, прибране в церковну культуру старої України-Руси. Воно буде не тільки християнством найбільше за волею Христа, але теж за старою традицією української нації з часів її провідної ролі на сході Европи.
Церковна ідея Митрополита Андрея, подумана на століття, не могла знайти розуміння навіть серед духовних осіб, які думали тільки на місяці чи на роки. Митрополит Андрей вірив, що відроджене українське католицтво здатне на духовний наступ, натомість поважне число українських духовних вірило, що українське католицтво наших часів таке кволе, що здатне тільки на захист, тому слід його зберігати таким, яким його життя створило впродовж останніх трьохсот літ, а навіть треба ще дальше поглиблювати обрядові зв'язки з католицьким Заходом, щоб тим сильнішою ставала оборонна стіна проти наступу православ'я.
Це були дві протилежні концепції українського католицтва, які себе не розуміли. Перед Другою світовою війною вони виступали в двох напрямах у нашій Церкві – східному й західному. Східний напрям, духовим провідником якого був сам Митрополит та передбачуваний ним його наслідник у проводі Церкви митрополит Йосиф Сліпий, концентрувався довкола Богословської Академії у Львові та складався з того табору духовних і світських католиків, що громадився біля Святоюрської гори .
Табір західної орієнтації не мав віри, що історичні плани Митрополита Андрея можуть сповнитися, приймав їх радше як нереальні, а навіть небезпечні мрії, тому люди цього табору звичайно скрито поборювали Митрополита Андрея та його історично-церковні плани. Зрештою, таких самих противників у власному католицькому таборі, що не розуміли його ідеї, мав теж митрополит Рутський.
Та це вже відоме в історії людства, що великі, на століття подумані плани, рідко знаходили загальне розуміння серед сучасників. Так було і в цьому випадку. Ідеї Митрополита Андрея були занадто великі, універсального, майже вселюдського виміру, щоб могли бути зрозумілими загалові. Для їх розуміння треба було мати таку любов до церковного минулого України, яку мав Митрополит Андрей, та охоплювати своїм знанням минуле України на кілька століть назад, а віщим зором бачити майбутнє призначення України, як бачив його великий ум Митрополита Андрея.
Все ж таки Митрополит Андрей старався ширити свої ідеї, хоч не все прямо та не все так виразно, як їх викладено в цих словах. І він здобував тисячі прихильників тої ідеї зі свого оточення, й тим він був щасливіший від свого попередника, творця ідеї Київського патріархату – митрополита Рутського.
Та все-таки під деяким оглядом був він менш щасливий від свого великого попередника. Також колись митрополит Рутський старався ідею відродженої християнської України занести передовсім до православних українців. Тепер те саме робив митрополит Андрей. Друга світова війна дала йому змогу спробувати пізнати опінію єрархів Української Православної Автокефальної Церкви. І в цьому напрямі Митрополит Андрей був менше щасливий від митрополита Рутського. На братній запит, звернений до українських православних єрархів, митрополит Андрей дістав дуже непотішаючі відповіді. Ідея митрополита не знайшла серед них ніякого розуміння, далеко менше, ніж ідея Рутського серед сучасних йому українських православних єрархів – митрополита Борецького й архимандрита Петра Могили. І це могло перед смертю сповнювати Митрополита Андрея великим песимізмом, що талант, даний Божим Провидінням українському народові, на століття може бути змарнований самими духовними українцями.
Цими кількома думками, мов художник вуглем на рисунковому папері, накреслив я духовну постать Митрополита Андрея такою, якою я її знав, бо бачив та оглядав власними очима, слухав його слова своїми вухами. Впродовж свого сорокатрьохлітнього митрополитування він зміг виховати своє покоління, яке пішло у світ з печаттю його духа.
Це покоління нині переходить вогневу пробу на просторах Західної України, як пастирі і вірні Української Підземної Церкви, на засланнях, в таборах смерти азійської Росії. Сотні перейшли вже остаточно цю пробу перед екзекуційними ешелонами совєтського НКВД. Ідея нової християнської України митрополита Андрея породила вже мучеників за католицьку Україну. Колись, у перших віках християнства, кров мучеників породила нові загони християн, дарма, що нерідко видавалося, що Церква Христова, переслідувана та мучена, вже перестала існувати. Ми віримо, що й кров українських мучеників за нову християнську Україну Митрополита Андрея стане посівом, що буйно зійде, зазелениться й принесе плід. Київ ще стане городом Божої Благодаті та здоровим б'ючим джерелом правдивого християнства, як це бачив у своєму пророчому видінні перший Андрей на Київських горах і другий Андрей, митрополит наших часів, часів найважчого лихоліття в історії Української землі
Микола ЧУБАТИЙ