|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Архів / Від Української Церкви до Христової: |
Зміст числа
№ 4 (401) 2007
|
|
Від Української Церкви до Христової о. Роман Ґаладза№ 4 (401) липень — серпень 2007 До питання місійности УКЦ в Північній Америці. Кілька років тому купив голубу сосну і посадив на нашому церковному подвір'ї. На дереві була бірка на тоненькому дротику, яка давала інформації, з якого саду і яке дерево. За п'ять років ми побачили, що дерево чахне, і скоро впало. Спершу я подумав, що хтось акуратно підрізав. Але коли я придивився, виявилося, що вся причина у цьому дротику, який ми вчасно не зняли, на якому було написано, яке дерево і з якого саду. У мене таке враження, що обруч українськости на нашій Церкві в Північні Америці робить для неї таку саму прикру послугу. Тому якщо ми в Канаді обмежені служити тільки для українців, то наша Церква також засохне, і буде похована із рештою українців, які вже знайшли спочинок у канадійській і американській землі. Якщо ця Церква має проповідувати Боже слово східним київським звичаєм, і тут на новій землі рости і процвітати, то це треба вільно робити мовою та категоріями тих людей, які є перед нами. Що було, то було Моя сім'я залишила Україну влітку 1944 року. 1949 року ми емігрували до Сполучених Штатів і оселилися в Амбріджі, маленькому металургійному містечку біля Пітсбурга (Пенсільванія). Там ми жили напроти української католицької парафії свв. Петра і Павла, яка була заснована на початку минулого століття. Її першими парохіянами стали русини і лемки, що залишили Галичину заради кращого життя в Америці. Майже відразу після прибуття вони зібрали спільноту вірних і в 1916 році замінили першу дерев'яну церкву цегляною з п'ятьма куполами і традиційним трираменним хрестом. Місто з кількістю жителів близько 15 тис. мало шість східих церков: Українську католицьку, Карпато-руську католицьку, Карпато-русську православну, Російську православну і Грецьку, а з 1929 року – Українську православну. Місто населяли люди, що говорили на різних діялектах української мови, хоча мало хто з них назвав би себе українцем. Після імміграції Другої світової війни, церкви були заповнені. Подібна картина була в сотнях містечок Америки. В західних провінціях Канади імміграція була настільки великою, що видавалося, українська наша мова є третьою офіціяльною мовою Канади. Національне донорство нової еміграції проти асиміляційних процесів Із зростанням діяспори поступово наростає рух асиміляції в англомовному середовищі. Частішають мішані шлюби з неукраїнцями, нагальною стає потреба молитися і проповідувати Євангеліє мовою внуків, а часами і потреба доказати сусідам, що ми справжні «американці». Англійська використовується у парохіяльних виданнях. Наслідки цього процесу відчули на собі представники повоєнної імміграції(1949 р.), серед яких були також і мої батьки. Нова імміграція принесла добре освічених, політично активних та мотивованих українців, які приїхали до США як політичні біженці. Найбільше вони турбувалися про те, чого були позбавлені разом із Україною: мова, культура, Церква. Це був час надзвичайного ентузіязму і зростання українських патріотичних організацій. У 50-х роках завдяки великій жертовності людей багато парохій збудували свої цілоденні школи. Ці школи процвітали. Моя парохія в Амбріджі заснувала таку школу, до восьмого класу, яка в 1960 році нараховувала 185 учнів. Кожного року до Першої Сповіді і Причастя приступало близько 30 дітей. Я належав до групи вівтарної дружини з 38 хлопчиків. Тільки з нашої парохії було вісім покликань до священства і жіночого богопосвяченого життя. Парафія процвітала. Подібне відбувалося в усіх українських католицьких парохіях на поселеннях. Але це тривало недовго. Впродовж 25 років ця школа та інші подібні були закриті через брак учнів та коштів. На сьогодні у Сполучених Штатах не без труднощів продовжує діяти не більше шести шкіл. У Канаді: в Торонто, у Вінніпеґу, Eдмонтоні та Саскатуні трохи ліпше. До 1990 року кількість людей у церквах та школах значно зменшилося. В пошуках роботи молоді люди покидали містечка з українськими спільнотами та переїжджали до інших частин країни. Перепис населення в Канаді 1991 р. засвідчив, що тих, хто себе вважає українцями в порівнянні із 60-ми роками зменшилося вдвоє. Втрати українців-католиків у Сполучених Штатах та Канаді внаслідок асиміляції та мішаних подруж компенсувала “четверта хвиля» іммігрантів, які прибували з ціллю тут оселитися. Це частково пожвавило церковне та громадське життя. Ті школи, які збереглися, знову заповнили діти, що розмовляють українською. Парохії збагатилися молодими хористами. Проблему браку клиру розв'язали молоді, переважно одружені священики з України. Перспектива «українськости» УГКЦ в Північній Америці Але якщо історія має здатність повторюватися, то те, що сталося з першою імміграцією, станеться також і з четвертою, тим більше що представники останньої більшою мірою вмотивовані питаннями економічного зростання, ніж збереженням своєї національної ідентичности. Асиміляції неможливо уникнути. У телефонних довідниках є багато прізвищ українського походження, але в церквах, школах, громадських організаціях, навіть незважаючи на недавню хвилю еміграції, можна бачити все менше і менше людей. Навіть якщо б наші українці вінчалися поміж собою, що стається чимраз рідше – вже в третьому поколінні їх рідною мовою стає англійська. Природно, що вони хочуть чути Боже слово своєю рідною мовою. По містах ми все ще можемо служити українською , яка залишається найближчою для представників останньої еміграції, але навіть там ми не сміємо занедбувати англійську. Навіть коли нам дають єпископа, то зазначають, що він є єпископом “для українців». Я запитую тих, у чиїх головах визріло отаке дивне формулювання: «А що робити із численними неукраїнцями, які вже приналежні до наших парохій в Канаді? Чи ми їх маємо вигнати? Чоловік моєї доньки не українець, але він став членом нашої парохії і залюбився в цей наш київський літургійний звичай. Мій внук називається Фінієн, стародавнє ірландське ім'я, але він у нашій парохії співає, служить. По наших містах живуть тисячі внуків і правнуків тих, які будували наші церкви . Злочинно відштовхувати їх тільки тому, що вони з мішаних подруж, і у більшості перестали розуміти мову українських своїх дідів і прадідів. Маленька церківця, повна благодати Поза містами стилеві церкви із куполами нині стоять майже пустками. Щоразу гостріше перед нашими єпископами постає питання продажу тих церков. І якщо в містах завдяки останній еміграції ми маємо шанс утримувати деякі великі церкви, то вже в менших містах та містечках, а особливо поза містом, ми приречені ці церкви закривати, продавати. Але чи ми як Церква можемо собі дозволити покидати ці терени? Ситуація, яка сьогодні складається у Церкві, свідчить про те, що ми радше готові визнавати свою непотрібність у тому чи тому поселенні. Вихід я бачу в тому, щоб послати в ці міста та містечка одружених священиків, які, маючи певний фах, зможуть утримувати свою родину. Св. Павло, скажімо, виробляв намети. Звісно, що найбільш відповідним для священика був би фах учителя. Парохію можна починати і з маленького вагончика, де буквально буде написано – тут зустрічається громада такої-то Церкви. Естетика східної Церкви дуже на це надається: дві ікони, лампадочка чи ще краще свічки, накритий аналой, священик в ризах – «Благословенне Царство…» – і поплив крізь бурі життя світу ковчег вашої Церкви. По малих містах не потрібно великих церков, не потрібно усього того, що не є першочерговим у житті парохії. Бо якщо священик повинен думати про те, що десь тече висока купола, або як в ній міняти жарівки, то йому направду важко зосередитися на основному. Я часом дивлюся на храми в Україні і дивуюся: як священики дають собі з ними раду? М ож ливо, сьогодні, коли церкви все ще повні людей, це якось вдається полагодити. Але прийде час, як це є в нас у Канаді, набагато менше людей приходитиме до Церкви, і тоді ці велетенські церкви в селах і навіть в містах стануть великою обузою для місцевих людей, а особливо для священиків-господарів. Очолити помираючу Церкву чи Церкву Воскресіння? Провід Церкви повинен розуміти її ідентичність, її ситуацію, покликання і нагальну потребу. Наші церковні достойники поза Україною повинні обрати одне з двох: або очолити помираючу Церкву і за це відповісти перед Богом, або прийняти нове розуміння її ролі та місії. І в тім непевність і біда. На сьогодні бачу, що наші владики провадять Церкву, що на еміграції, поволі до завмирання. Якщо владики, ба, і ми, парохи, вступаючи до святилища, не будемо виконувати богослуження і обряди як написано, а опісля два рази довше будемо сидіти у трапезній, то це витворює відповідне ставлення до літургійних обов'язків молодших священиків і семінаристів. Що робити, якщо ті, котрі відповідають за престол, не оціннюють Богослужіння, не хочуть бачити ті давні обряди, красою яких за любилися посланці св. Володимира? Чи там дійсно може людина зайти і сказати з ними: Ми не знали, чи ми були на небі чи на землі? Хіба не повинна слугувати зразком служіння Катедральна церква? Хіба не слід до семінарії кликати найкращих працівників у винограднику Божому? За п'ятдесят років нинішні семінаристи будуть цілковито відповідати за служіння Церкви. Єрархія має пильнувати, щоб семінаристи не забували того, що робили в семінарії, щоб парохіяльна практичність не переучила їх на мінімалізм, а навпаки, щоб від них і парохів передавалося найкраще поняття і приклад любови до Бога і до Церкви Його. Якщо справді ми є місійною Церквою, то мусимо готувати і висилати місіонерів. Неправда, що нам бракує покликань. Є хлопці, які б дуже радо стали дияконами та священиками, якщо б вони могли ма ти свою родину, працюва т и за фахом і водночас служити за традиційним нашим обрядом. Десять священичих родин в одному районі, навкол о яких збереться 20-30 віруючих, стануть гарантією життя і розвитку нашої Церкви в майбутньому. Тому нам слід приймати таких хлопців, а разом з ними і наших дівчат, які хотіли би служити. Показати, що в нашій Церкві є місце для неукраїномовних. Нехай навчаться української, але якщо недосконало, то це не означає, що для них тут нема місця. Саме з цими молодими я б найбільше пов'язував зріст місіонерського духа нашої Церкви. Але, на жаль, справа не така проста для наших єпископів. Декотрі остерігаються висвячувати кандидатів. Частково їх можна зрозуміти. Згідно з Церковним законом і законом державним, єпископ має обов'язок у випадку необхідности утримувати священика і його родину. Тому вони надають перевагу целібату, який принаймні має менші потреби, а ще більше священик ам з України, щодо яких єпископ не несе відповідальности перед державою. Саме тому в діяспорі більшість священиків – громадяни України. Але цей підхід не є безпроблемний. Дам приклад: якщо би на українську парохію десь під Бібркою прийшов священик з Канади і там служив для місцевих людей, було б складно і людям, і священикові. Навіть якби знав мову, він все ж не знає культури, звичаїв, властивого способу думання цих людей, яким покликаний служити. Щось подібного є з декотрими священиками, які приходять з України на парохії УКЦ в Канаді: Богу дякувати, що є, але то такий бандаж, щоб покрити потребу, довести парохію до того часу, коли вже людей поза містом не стане. Але щоб росла парохія, щоб розвивалася, щоб йшла мiсіонерська праця, потрібно ставити на парохіях священиків з Канади, які знають культуру, і які мають оту апостольську візію Церкви. Якщо все це буде на місці, то єпископ менше муситиме журитися про фінансові проблеми. Біда навчить Тисячу років тому християнство вкоренилося у нашій рідній Русі-Україні і розквітло. Чому це не може повторитися в Північній Америці? Насправді західне суспільство зголодніле та спрагле того, що може йому запропонувати Українська Католицька Церква. Глибина християнської духовности, краса богослужінь, багатство української культури у свій спосіб збагатить Захід через служіння Церкви, яка увібрала найкращі духовні зразки цієї культури. Ми маємо що дати Заходу. Але чи ми справді свідомі того багатства? Наша Церква, і ширше – українська присутність, може не тільки виживати, але й розквітнути в тих спільнотах, де єрархія та духовенство мають бачення та дух євангелізації, де богослужіння є одухотворені та гарно відправляються щоденною мовою людей, які стоять перед ними, які у свою чергу відкриті до всіх, у тому числі й до неукраїнців. Саме від цього залежить – чи залишиться щось від української імміграції в США та Канаді через 50, 100 років? Я вірю, що після періоду втрат з'явиться нова візія Української Католицької Церкви на поселеннях. Як казали наші батьки: “Біда навчить». Ми забудемо, чому в нас розколи. Буде одна Церква, що хреститься трьома пальцями, почитає ікони, молиться по нашому київському звичаю у північній Америці. Православні церкви, а їх юрисдикцій тут є чотири-п'ять, – це все ті самі наші люди. Якби вони зійшлися разом і бачили у нас, греко-католиків, хоругви, ікони, чули дзвони, співи, вони не знайшли б якоїсь суттєвої різниці, яка б оправдала розкол між нами. Найбільше тут шкодить наша українська політика: я до тої Церкви не йду, бо вони сякі, або я до тої церкви не йду – бо вони такі…. В першій половині 20-го століття ділилися між собою, а сьогодні сходяться, розмовляють, беруть участь у різних конференціях, а за п'ятдесят років правнуки не будуть знати, за що сварилися їхні предки. В кінці цього століття надіюся, що вони будуть хвалити Бога в в одній Церкві київського звичаю тут, у Канаді і в Америці… Але це тільки якщо ми сьогодні будемо мудро і відважно, під проводом Святого Духа це планувати і для цього працювати. Божа Церква не минеться. Однак є нашою відповідальністю співдіяти зі Святим Духом, щоб передати віру та спасіння наступним поколінням. Боже, благослови! А накінець таке: небезпечно бути пророком. Такі мої думки, висловлені на підставі мого досвіду в дитинстві та в священстві. Цілком можливо, що я помиляюся. Хто би повірив, що Союз розвалиться, що Україна стане незалежною і що в нас в діяспорі буде така нова сила молодих українців, робітників і іммігрантів? До того ж знаю, що сталося зі всіма старозавітними пророками. Напевно, мої зауваги Вам, читачам, а між ними і духовним моїм настоятелям і братам не сподобаються. Я не Владика – Богу дякую – i не відповідаю за Єпархію, лише за малу парохію. Тому молюся за них кілька разів на кожній Святій Літургії і молюся за Вас, і прошу, якщо чимось невторопно, чи немудро, чи без належної любови я висловив, простіть…. о. Роман Ґаладза – парох церкви св. пророка Іллі (Бремптон, Онтаріо, Канада) УКЦ. Господар, що приймав і приймає численних паломників з України. З дружиною Іриною виховав шестеро дітей. Володіє унікальним даром розспівувати церковний люд. Кредо отця Романа: «Співаючи, Церква молиться двічі». Зацікавлених запрошуємо звернутися на парохіяльний web-site: saintelias.com Є можливість також бачити короткі уривки з пасхальних Богослужень на Youtube. http://www.youtube.com/results?search_query=Galadza&search=Search Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |
