В часі мого прибуття до Риму відбувався II Ватиканський Собор. Як у минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед цілим світом.
Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.
Це перший раз в цілій історії нашої Церкви Ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті.
Не диво, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Вельямин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз’єднання, робили всі можливі заходи, щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед загибіллю, об’єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси.
Важливість Патріярхату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали своє бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненому в’язні царської Росії, першого Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси. Наявний вислів цьому бажанню дає затверджена і проголошена Конституція Української Народньої Республики в 1920 р. Правда, Конституція, яку здавлено, та мимо того вона свідчить про невмірущу Ідею Патріярхату нашої Церкви.
Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности.
Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які — кола — хоч не заперечили самої ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї, уґрунтованої історією й вимогами церковного життя, однак свою відмову — дати формальну згоду на її завершення — оправдували мотивами політичної “конюнктури”. І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань за завершення повноти прав нашої Церкви у Патріяхаті до наших днів. Давному поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!
Продовження в наступних числах
Продовження. Поч. у ч. 5 і 6 за 2003 р. та ч. 1-3 за 2004 р.
Заповіт Патріярха Йосифа