Розмова з директором Інституту екуменічних студій УКУ д-ром Антуаном Аржаковським.
е сталося, що Ви змінили працю дипломата на працю науковця в порівняно невеличкому Університеті?
А.А.: Коли я працював у Посольстві Франції, я зрозумів, що недостатньо лише культурної та економічної співпраці між Францією та Україною, необхідною є також і духовна співпраця. Це стало особливо ясно, коли 2001 року в Україну зі своїм візитом приїхав Папа Іван Павло ІІ. Це показало, що інтеграція України в Європу повинна розпочатися саме з духовного рівня. Спочатку я планував працювати в посольстві Франції у Ватикані, але в червні 2002 року ситуація змінилася і мені запропонували роботу в Парижі. Саме в цей момент о. д-р Борис Ґудзяк запросив мене на відкриття Українського Католицького Університету до Львова. Ми з Лаурою, моєю дружиною, були настільки захоплені динамізмом та духовністю цього університету, що вирішили зупинити нашу роботу в Міністерстві Закордонних Справ та прийняти запрошення від отця Бориса на працю в УКУ.
Обставини, які складаються в Україні, особливо сприятливі для розвитку екуменізму. Тут є різні конфесії, різні традиції – тут ми можемо виробити моделі мирянства, моделі співпраці між конфесіями. Я маю російські корені. Тому я відчуваю велику відповідальність за налагодження діялогу України і Росії. Екуменізм є в природі моєї сім'ї: я православний, а моя дружина – римо-католичка. Думаю, що мій досвід православного, мій особистий екуменічний досвід сприятиме розвиткові інституту.
Кор.: Праця вашого інституту базується на певних наукових принципах, але також і на релігійному досвіді. Як це пов'язано з метою і завданнями вашого інституту?
А.А.: Важливо пов'язувати академічний рівень і духовність. Наші студенти хочуть мати критичний підхід, аналізувати різниці богословських підходів, але також вони хочуть мати особистий досвід зустрічі з Богом. Ці два рівні дозволяють розвивати екуменізм життя. У червні в Унівському монастирі Отців Студитів ми вперше організовуємо екуменічні духовні реколекції « Як спільно подолати страждання », в яких візьмуть участь православні, греко-католики і римо-католики. Це будуть п'ятиденні реколекції мовчання, промотором яких у Католицькій Церкві у Франції є св. Марта Робен. Впродовж п'ятдесяти років вона не споживала їжі, і лише раз на тиждень вона приступала до Святої Євхаристії. До неї був голос Пресвятої Богородиці про те, що для Церкви життєво необхідними є п'ятиденні реколекції мовчання, і щоб якомога більше християн взяли у них участь. Разом із дружиною Лаурою ми були на цих реколекціях у Франції. Це було вражаюче. Тепер ми вирішили організувати таку молитовну зустріч в Україні разом з нашими православними друзями з Америки (о. Майкл Плекон – Православна Церква в Америці) і з України (о. Василь Луцишин – Українська Автокефальна Православна Церква) та ін. Це будуть перші екуменічні реколекції в Україні. Зрештою, не чув про такий досвід і у Франції. Тому для наших студентів ці реколекції стануть власне цим незабутнім духовним досвідом.
Кор.: Магістерська програма ІЕ C – це єдина такого роду навчальна програма на всіх колишніх теренах радянської імперії. Як, скажімо, студент із Одеського чи Харківського університетів може стати магістром екуменічних наук у Львові?
А.А.: Ми розвиваємо дистанційну форму навчання, яку плануємо розпочати в 2008 році. Це означає, що студент може отримати весь цикл екуменічних наук – а це 1200 годин – українською чи англійською мовами, а наприкінці він матиме нагоду приїхати сюди, здати усні іспити і отримати диплом магістра екуменічних наук. Це є щось цілком нового не тільки в Україні, але в цілому світі. Прошу слідкувати за нашою Інтернет-сторінкою www.ecumenicalstudies.org.ua. Вже незадовго доступ до цієї форми навчання буде відкритим для всіх.
Кор.: В одній із Ваших доповідей чув доволі сміливу думку про те, що екуменізм в Україні розвинеться, подібно як свого часу розвинулася колись незнана наука політологія.
А.А.: Екуменічна наука – маловідомий предмет в Україні. П'ятдесят років тому на Заході про екуменізм також ніхто не чув. Заснований при Всесвітній Раді Церков у 1944 році, Інститут екуменічних студій в Бозе зробив свою справу. Нині більшість церков посилають туди своїх студентів і професорів. Ми робимо перші кроки. Я переконаний, що екуменізм в Україні розвиватиметься дуже динамічно. Після десятиліть гоніння на релігії люди зберегли автентичну віру і спраглі навчання. В Україні, скажімо, цілком природно сприймається чин молитви перед навчанням в школі і в університеті. Я бачу наскільки студенти спраглі того, щоб мати можливість порівнювати, скажімо, що говорить протестант, а що говорить католик про той чи той уривок з Біблії. Конфесійний підхід до релігійної освіти нині не витримує критики. Духовний і критичний досвід разом стане, я переконаний, основою для майбутнього і України, і Европи. Скажімо, в нас у Франції чогось подібного не існує. В нас або православний інститут із властивим конфесійним підходом освіти та науки, або університет, де засобами ультраерудованости Бога досліджують як об'єкт, а не як джерело життя.
Кор.: Ви говорите про перспективу екуменічних наук зокрема чи богослов'я в цілому?
A . A . : Активний процес осмислення сучасного стану економіки, екології, моралі, який відбувається в останніх десятиліттях вказує на те, що богослов'я знову може повернути собі місце королеви наук в університетах. Джон Мільбенк, один із найбільш знаних професорів у Англії, говорить про те, що модерність чимраз більше забуває про духовні джерела всього того, що вона аналізує і на чому вона будує свої плани. Науки подрібнюються, все більше і більше вони стосуються якоїсь дуже вузької галузі, яка часто може заважати мати глобальний, а значить правдивий підхід. Джон Мільбенк дуже переконливо про це говорить, особливо коли йдеться про економіку. Розшарування між бідними і багатими країнами невпинно зростає, екологічна ситуація радикально погіршується, а це неминуче веде до конфліктів та катастроф. На його думку, єдина рада у цій ситуації – зміна моделі освіти, у якій усякі спеціялізовані знання стають надбудовою системи цінностей, яка базується на Одкровенні. Я щойно написав книгу про отця Сергія Булгакова « Отець Сергій Булгаков. Нариси про християнського філософа та богослова» (видавництво УКУ, 2007), яка показує, що православна віра надає перевагу синтетичному, софіїстичному і персоналістичному баченню істини.
Світової слави астрофізик Ніколеску у своїх творах проводить паралель останнього відкриття в області астрофізики – бутстрап ( перехід від одного рівня реальності до іншого: від нашого часопростору до часопростору на рівні кванту, а відтак до духовного часопростору ) з Премудрістю Божою, як її розуміє Церква. Це симптоматично, що найбільш визначні астрофізики, вияснюючи свої останні відкриття, фактично повертаються до глибоких християнських інтуїцій. У ІЕЦ разом із телебаченням (НТА) студенти зробили фільм про святих ХХ ст.: римо-католичку Марту Робен, православного отця Олександра Меня, сестру греко-католичку Йосафату Гордашевську та інших. Фільм ми назвали «Бутстрап – святі посеред нас».
Кор.: п. Антуане, завжди легше говорити про екуменізм на академічному рівні. Однак коли з цим поняттям звертаєшся до пересічних парохіян УГКЦ чи будь-якої з Православних Церков, розумієш, що ця тема викликає радше нерозуміння, відчуження співрозмовника.
А.А.: Я глибоко переконаний, абсолютна більшість людей за церковну єдність. Коли мені говорять, що от, мовляв, православні проти католиків, бо ті мають інше вчення про Святого Духа, то це ще не можна трактувати як нехіть до екуменізму. Люди, звичайно, обережно ставляться до тих, хто є носієм відмінної віри. Але ті самі люди, зустрівши представників іншої віри, стараються знайти спільну мову. Помаранчева революція показала, що люди хочуть знайти спільну мову. І вони її знаходять. Головна проблема – незнання іншого, сліпе користування різними міфологіями, які часто погано представляють віру інших. Хоч я і виростав у Франції, католицькій країні, все ж виховувався у православному середовищі. Щойно дорослим я зрозумів, що у нас з католиками одна віра, але різне богословське тлумачення. Тому для нас так важливою є магістерська програма. Освічені миряни поступово матимуть свій вплив у професійних середовищах, на парохіях, в єпархіях, у своїх церквах і загалом в суспільстві.
Церква – це насамперед особистісна реальність, тіло Христове. Про неї не можна говорити як про якусь річ. Якщо ми вже це розуміємо, ми будемо толерантніші до носіїв різного рівня свідомости. Добротолюбіє пояснює, що наше духовне життя – це драбина між небом і землею. Перший етап – боротьба з пристрастями, другий – преображення, третій – блаженство, здатність бачити Бога. На першому етапі люди часто захищають свою ідентичність, їм складно прийняти іншого таким, яким він є, на другому етапі прийняття іншого стає легшим і бажаним і т.д. Коли Церква буде толерантно ставитися до осіб чи груп осіб, носіїв котрогось із цих трьох рівнів свідомости, тоді в нас настане новий період екуменізму.
Кор.: п. Антуане, дозвольте перевести розмову в дещо інше русло, хоч і споріднене з екуменізмом – його антитечія, його антитеза – секуляризм. Чи схильні Ви у цьому явищі бачити певні позитивні риси?
А.А.: Секуляризм – це теорія, яка представляє релігію як феномен насилля. Держава сказала церквам: «Подивіться, як ви боретеся між собою. Я, держава, завдяки теорії секулюм ( лат: seculum ; ред.: у суспільстві має панувати не Божий, а природний закон) встановлю мир, злагоду і порядок. Лише одна умова: релігія повинна стати приватною справою». Вся наша секулярна історія розповідає про те, як багато краще стало після того, як релігія перестала впливати на публічне право. Ватикан довго боровся проти цього. У XIX ст. папи писали енцикліки проти модернізму, проти права, яке принижує роль Церкви у суспільстві. І це зрозуміло. Церква за своєю природою повинна бути публічною, бо вона покликана преображувати весь світ. Ми будуємо царство. Наша ціль не в тому, щоб молитися в підвалі. Секуляризм сьогодні переживає кризу. Він не знає, як дати собі раду з Іраком, він не дає собі ради із мусульманами, які живуть у Франції і яких стає все більше і більше. Він все більше стає реактивним, непослідовним, загнаним у тупик своїми попередніми рішеннями, чимраз більше він стає ворожим до християнства. Ці теми були висвітлені на міжнародному колоквіумі, який організував наш інститут у квітні цього року разом із представниками Всесвітньої Ради Церков, Папської Ради зі сприяння єдності християн та ін. – « Екуменізм, міжрелігійні діялоги та фундаменталізми ».
Добре є те, що самі християни після страшних трагедій XX ст. відкрили очі і побачили, що було щось неправильно у XIII ст. в самій Церкві, яка бачила Бога насамперед як Пантократора, який все може робити без уваги на свободу особи. Головна дія Бога серед людей визначалася поняттям «кари» і«пекла». Наслідком цього стала теорія секуляризму, яка хотіла вивільнити суспільні відносини з-під ковпака страху бути покараним, бути кинутим у пекло. Насправді, Церква молиться до Ісуса Христа як до Пантократора, Владики і Переможця гріха і смерті в есхатологічному дусі. Ми молимося Богу Отцю, стверджуючи нехай прийде Царство Твоє…
Кор.: Чи Ви можете якимось прикладом продемонструвати те, як Церква сьогодні могла б діяти в сучасних обставинах Європейського союзу?
А.А.: 25 березня в Римі був саміт усіх глав держав з нагоди 50-річчя римського договору про створення европейського суспільства. На цьому торжестві християни різних конфесій Европи представили маніфест, у якому настоювали, що Европа має християнське коріння і що Европа повинна розвиватися насамперед через соціяльні проєкти. Зараз Европа надміру ліберальна, її інституції насамперед сприймаються як бюрократичні установи. У маніфесті сказано, що християни різних конфесій будуть брати участь у виборах лише тоді, коли буде ясно, що Европа повертається до своїх християнських джерел. Це приклад співпраці Церков, на тлі якої різного роду питання про філіокве і місце Петра у вселенській Церкві відходять на другий план. У недавній зустрічі православного митрополита Йоана Зізюласа з кардиналом Каспером йшлося про те, що церква може стати доброю моделлю для Европейського суспільства, тому що вона не є ані нацією, ані державою. Ми є тою інституцією, яка може зберегти і розвинути субсидіярність. Ми про це збираємося говорити у Велеграді (Чеська республіка) 28 червня – 1 липня на Х ювілейному Велеградському з'їзді « До глибшої солідарності між християнами в Европі », який об'єднає православних, римо- та греко-католицьких єпископів, кардиналів, богословів і вірних.
Кор.: ІЕС є частиною УКУ, Великим канцлером якого є Патріярх Любомир, глава УГКЦ. Цю Церкву в різних екуменічних зустрічах все ще називають причиною тривання розколу. Чи це не перешкоджає праці вашого інституту?
А. А.: Наш інститут є справд і частиною УКУ, але ми маємо академічну незалежність. Ми не є структурою УГКЦ. В Раду інституту входять Православний єпископ Антоній Щерба, Патріярх Любомир Гузар, колишній генеральний секретар ВРЦ Конрад Кайзер протестант та ін. Що стосується унійного проєкту. Він мені дуже подобається. Мені подобається Флорентійський собор 1439 року, унійне рішення якого підписали всі представники Православних Церков (крім однієї). Чому вони це зробили? Бо мали страх перед Османською імперією, як вони кажуть. Але це неповна правда. Це були автентично віруючі люди, які знали: головне – це Царство Боже та Євхаристійна єдність. Вони розуміли, що богослов'я в дечому різниться, але вірили, що сила Церкви в її єдності. Цей унійний проєкт залишається ультра актуальним сьогодні. Я бачу велику силу, великий потенціял саме в УГКЦ. Звичайно, якщо ця Церква засуджує і більше не вдається до нерозробленої євангелізації (коли перехід віруючих з одної Церкви до іншої не врегульований угодами між Церквами). Що стосується національної сторони цієї Церкви: мені дуже подобається, що в кінці Літургії часто співають церковний гимн «Боже великий єдиний». Я дуже люблю його. Це приклад Церкви – Lumen Gentium – світла народів. Церква повинна завжди підтримувати націю, розвивати традиції нації. У якомусь сенсі багато Православних Церков погодилися на комуністичні режими власне тому, що хотіли залишатися разом із своїм народом. Погано, коли в Церкві бере верх націоналізм, філетизм, коли націю ставлять на місце Бога. Це чуже для природи Церкви, головним принципом якої є Євхаристія, абсолютна відкритість. Церква є єд ністю у своїй природі, однак багато людей цього не бачать. Таку єдність і солідарність наш інститут намагається показати через різноманітні наші проєкти, зокрема через екуменічну виставку ікон майстерні «Небо і земля» (м. Миколаїв) та Іванки Крип'якевич-Димид (м. Львів). Ця виставка об'єднає праці православних та греко-католицьких іконописців (Ред.: Про цю виставку можна буде прочитати в наступному числі журналу «Патріярхат») .
Довідка журналу «Патріярхат»
Д-р Антуан Аржаковський : Народ. у Франції в родині російських емігрантів. Дід Антуана – учасник Руху опору свм. о. Дмітрій Клєпінін (проголошений священномучеником у ПЦ Константинопольського Патріярхату). 1992 р. – захистив докторат з історії в університеті EHESS (Вища Школа Соціяльних Наук). Спеціялізувався в історії, богослов'ї та соціяльних науках. 1994-98 рр. – культурний аташе Посольства Франції у Москві. Проф. Державного університету ім. Ломоносова (Москва); 1998-2002 рр. – культурний аташе Посольства Франції у Києві. Проф. НаУКМА (Київі). З 2002 року працює в УКУ. У 2004 році разом із о. д-ром Іваном Дацьком заснував перший на теренах колишнього радянського союзу Інститут Екуменічних студій(ІЕС). Виступив промотором заснування маґістерської програми з екуменічних наук. З 2005 р. завдяки співпраці ІЕС(УКУ) та Національного Університету ім. Івана Франка програма почала діяти. З дружиною Лаурою виховують двох дітей – Матильду та Етьєна.
Розмовляв Петро Дідула