Патріярх Любомир в імені Синоду УГКЦ звернувся до вірних Церкви із роз'ясненнями про лефевристський рух в цілому і про його українське відгалуження. Документ застеріга є членів Церкви приєднуватися до цього руху. Із Звернення можна зробити висновок, що лефевризм сьогодні представляє реальну небезпеку для Католицької Церкви.
Родючий ґрунт
Треба визнати, що лефевристи досягли надзвичайного успіху в Україні. Зокрема якщо взяти до уваги той факт, що сама УГКЦ в порівнянні з багатьма іншими католицькими Церквами Европи є невеликою Церквою. За півтора десятиліття їм вдалося міцно закріпитися саме серед греко-католиків, залучити до руху кількох місцевих священиків і навіть відкрити власну семінарію, яка може забезпечити існування спільноти на десятиліття вперед. Лефевристи виявили свою спроможність поширювати свої ідеї через всеукраїнську газету «Греко-католицька традиція». Щоправда, вони ще не мають власної єрархії. Однак це лише питання часу. В цілому їх успіх можна вважати феноменальним. І тут немає жодного чуда. Лефевризм із його розумінням Церкви залишається привабливим і легко сприйнятливим для багатьох вірних, священиків і навіть єпископів УГКЦ .
Передсоборова Церква
Лефевристи негативно ставляться до екуменізму, однобоко наголошують примат папи, виступають проти літургійної реформи, але ті ж таки ідеї постійно і відкрито поширюють через органи преси деяких єпархій УГКЦ. У цих виданнях і далі називають «схизматиками» православних, непомильний і абсолютний примат папи вважають ледь не основою католицизму, вперто захищають обрядову латинізацію й очорнюють візантійське коріння. Коли читаєш ці газети, виникає запитання: чому деякі греко-католицькі єпископи все ще не заявили відкрито про свою приналежність до лефевристів? Припускаю, що ці єпископи навіть не підозрюють про своє реальне позиціонування всередині Католицької Церкви. Діючи у добрій вірі, чинячи все для добра Католицької Церкви, вони, однак, мають дуже обмежене і застаріле уявлення про неї. На моє глибоке переконання, опорою цього надзвичайно могутнього «крайньоправого» крила УГКЦ є Василіянський чин. Без його кардинальної реформи справжній поступ в УГКЦ неможливи й . Тому керівництву нашої Церкви слід зробити все, щоб василіяни усвідомили місію нашої Церкви, взяли на себе відповідальність за її реалізацію і стали мотором Церкви.
Велика частина УГКЦ фактично сповідує ідеї лефевризму, вважаючи їх католицьким вченням. Лефевристи відрізняються від «супер греко-католиків» тільки тим, що вони роблять свою справу більш ґрунтовно, усвідомлюють, що теперішня Католицька Церква вже не така, якою вона була колись, перед II Ватиканським Собором.
Єрархічне сопричастя несвідомих лефевристів з Римським Престолом не повинне приховувати факту, що і одні, і інші сповідують одну ідеологію, одні й ті самі принципи.
Негативний вплив фактору міжконфесійної ворожнечі
Для багатьох вірних УГКЦ, які й дотепер не мають доступу до їхніх колишніх храмів, розмови про католицько-православну екумену є насмішкою над фактичним положенням католицько-православних взаємин. Як може вважатися Церквою-сестрою та Церква, вірні якої зазвичай ставляться до греко-католиків настільки нетолерантно, що навіть не допускають їх до тих храмів, котрі будували їхні спільні предки? Най поширенішою реакцією на такий не-екуменізм православних є втеча у традиційну полеміку проти образу схизматичного ворога.
Але хіба ми, греко-католики, не спричинилися також до того, що православні так до нас ставляться? Скільки бруду було вилито на православ'я під час та безпосередньо після виходу з підпілля. Хіба можна говорити про якусь екумену з православними, коли посилено практикують культ св. Йосафата, а уніятська еклезіологія його часів все ще залишається сумною реальністю більшості вірних УГКЦ?
Лефевристи повною мірою використовують поширені антиекуменічні настрої, пропонуючи повернення до традиційної еклезіологічної схеми «Єдиноспасаюча Римська Церква проти Схизми». Це набагато простіше, ніж розглядати в усій комплексності наші міжконфесійні відносини. Поширювати ідеологію є набагато легше і вигідніше, ніж бути миротворцем. Лефевризм із його однозначним засудженням екуменізму є надзвичайно простою відповіддю на непрості екуменічні виклики сучасности. Однак ця простота заводить нас в тупик еклезі я льного самолюбства.
Лефевристи претендують на те, щоб бути реінкарнацією дособорового тріумфалістського католицизму, що досягнув свого розквіту в другій половині XIX ст. під час понтифікату Пія IX . Однак вони не беруть до уваги того, що і цей католицизм не був ідеалом. Він не припиняв долати реальні проблеми, з якими Католицька Церква зіткнулася в час модерну. Чому й дійшло спершу до І Ватиканського Собору, а згодом і до Другого.
Брак єдности всередині УГКЦ
На теперішньому етапі розвитку УГКЦ, як ніколи в її попередній історії, бракує внутрішньої єдности: як світоглядної, так і організаційної. В деяких єпархіях латинізована Літургія служить заборолом проти всякого зближення із православ'ям. Нашій Церкві вкрай потрібна негайна централізована літургійна реформа, бо у Літургії Церкви відображена її віра, і допоки ми у кожній єпархії, кожному чині чи навіть кожній парохії будемо мати трохи іншу Літургію, ми будемо також мати трохи іншу віру й тому ніякої єдности в УГКЦ не буде. Не треба виправдовувати теперішнє положення місцевими особливостями, бо їх у богослужбових текстах бути не може. Потрібно нарешті раз і назавжди перегорнути сторінку латинізації в історії нашої Церкви.
Блаженніший навіть не може донести свою думку до вірних, бо на відміну від лефевристів, у нас немає пресового органу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, який можна було б передплатити по всій Україні. Що вже говорити про телевізійний канал, який у сучасних обставинах є необхідним середником не тільки для провадження місійної праці серед некатоликів, але також для формації самих членів Церкви.
Іржава зброя
Під аргументацією, якою послуговуються автори «Звернення», щоб запобігти переходові наших вірних до лефевристів, міг би підписати навіть сам покійний екскомунікований єпископ Лефевр. У першому реченні останнього абзацу єпископи згадують «єдину, святу, апостольську й католицьку ( sic ! не соборну) Церкву, на чолі якої він (Христос) поставив святого апостола Петра та його наступників – римських архиєреїв». Тим самим автори опираються на богослов'я конституції Pastor aeternus . Назва звернення – «Одна Церква й один пастир» – навіть містить еклезіологічний топос єдиного пастиря, котрий пізніше, очевидно, інтерпретовано у розумінні папи римського. Коли згадати, що представники Східних Католицьких Церков противилися прийняттю догм про непомильність та особливо про юрисдикційний примат папи на І Ватиканському Соборі, то позиція наших єпископів у цьому питанні сьогодні виявиться аж занадто однобоко проримською.
Навіть те, що II Ватиканський Собор не відміняв вчення попереднього собору, не міняє суті справи. Адже лефевристи відстоюють саме примат І Ватиканського Собору, насправді, однак, не сприймаючи його в інтерпретації II Ватиканського Собору, який наголосив також колегіяльність єпископату як одну з основ соборової еклезіології сопричастя ( communio ).
Найбільшим гріхом архиєпископа Лефевра згідно зі «Зверненням», нібито було те, що він висвятив власну єрархію і тим самим розірвав єдність з Католицькою Церквою. Однак сама по собі незгода Риму із висвяченням певних осіб на єпископів ще не є абсолютним мірилом істини. Кому б не знати цього краще, як окремим провідним єрархам УГКЦ. Звичайно, що дуже вдалим було назвати західними схизматиками тих, котрі самі весь час нібито борються проти східної «схизми». Проте неможливо подолати лефевристів їхньою власною еклезіологією, вказуючи тільки на зв'язок між римським приматом і єдністю Церкви.
«Звернення» не називає по імені суті проблеми. А ця суть полягає в тому, що лефевризм не є виключно проблемою, яка накинута нам зізовні. Він залишається однією з головних течій усередині УГКЦ. Його відносно швидке поширення спричинене тим, що наша Церква не має своєї сильної богословської самоідентичности й тому легко піддається віянням лефевризму, представники якого не потребували надто великих зусиль, щоб збудити дособорового духа УГКЦ до нового життя.
Наша єрархія пробує боротися проти лефевризму його ж власною зброєю. На перший погляд здається, що це дуже оригінальний хід, однак він може мати успіх лише тимчасово. Як це не парадоксально звучить, основна еклезіологічна помилка лефевристів полягає зовсім не в запереченні римського примату, наслідки сучасного вчення про який вони справді ігнорують своїми розкольницькими діями. Справжня проблема лефевризму – це те, що вони є прихильниками «всепоглинаючого примату в Церкві». Тому лефевризмові неможливо протидіяти аргументом римського примату як «принципу і фундаменту» єдности Церкви. Лефевристи є сектою не тому, що вони відкидають римський примат, а тому, що вони абсолютизують його, ізолюючи себе тим самим від основної течії Католицької Церкви, яка розуміє відносність теперішньої форми примату з огляду на його історичний розвиток. У цьому значенні II Ватиканський Собор розвинув розуміння примату папи Римського. Але навіть розвиток цього розуміння, що відбувся на цьому Соборі, можна вважати лише початком шляху. Метою має бути вироблення такого примату, який був би прийнятним і для православних.
Лефевризм ніколи не буде подоланий у нашій Церкві, якщо II Ватиканський собор не знайде свого впровадження та наступного продовження в екуменічному спрямуванні еклезіології помісности нашої УГКЦ. Теперішня проблема нашої Церкви полягає в тому, що ми не маємо реальної еклезіологічної альтернативи лефевризмові, якою міг би бути справжній, тобто автокефальний патріярхат УГКЦ, який відновив би еклезіяльну гідність нашої Церкви, поступово втрачену після Берестейської унії.
Істинне значення II Ватиканського Собору полягає не в його букві, тобто не лише в формулюваннях документів собору, а передусім у тому факті, що собор пробудив у Церкві Життєдавця завжди нового, однак і вічно незмінного Духа Істини.
