Щоб отримати уявлення про те, наскільки УГКЦ живе ідеями II Ватиканського Cобору, автор вдався до опитування членів греко-католицької громади села Милівці Чортківського району Тернопільської области. Це невелика громада Бучацької єпархії, котра налічує менше 200 чоловік. Більшість жителів села зараз є православними. Подібних парохій на Тернопільщині є багато. В минулому парохією опікувалися оо. Василіяни з сусіднього Улашківського монастиря, однак останнім часом у ній також побували кілька світських священиків: і початківців, і дуже поважних духовних осіб єпархії. Ніхто з них з огляду на різноманітні причини надовго не затримався.
Опитування проводили наступним чином: усі члени громади віком більше 16 років, які відвідали церкву в неділю 11 лютого 2007 року, після Літургії отримали анкету зі загальними запитаннями, які стосувалися ІІ Ватиканського собору. Анкету слід було заповнити впродовж одного тижня. Питання стосувалися як особистої оцінки цього собору греко-католиками села, так і інформації про собор, і про участь представників УГКЦ в соборі. Особливий акцент було поставлено на значенні собору для католицько-православних відносин, які й зараз є актуальною проблемою в Західній Україні. Звичайно, що не можна було очікувати, щоб галицькі селяни були спеціялістами з окремих документів ІІ Ватиканського собору. Отже, метою опитування було виявити, чи бодай загальна інформація про ІІ Ватиканський Cобор уже дійшла до «низів» УГКЦ.
Аналіз відповідей активних учасників опитування
Лише приблизно 1/5 громади наважилися висловити свою позицію в опитуванні. Відмова переважно пояснювали незнанням предмету опитування. Величезній більшості тих, які все ж таки взяли участь у опитуванні (15 із 17), відомий II Ватиканський Cобор, і як стало зрозуміло із відповідей, їм він є загалом добре відомим. 2/3 учасників опитування знали, коли приблизно відбувся собор. Приблизно така ж частина опитуваних вказала, за понтифікату яких саме пап відбувся собор. У 80% анкет правильно вказана головна мета собору (20 % вважали, що це є давній собор, який боровся проти аріянізму). З цього можна зробити висновок, що для певної частини вірних собори пов'язані з боротьбою проти єресей, що є правильним для поняття Вселенського собору, як його має Православна Церква. Усі без винятку учасники опитування поставилися позитивно до наслідків собору для Католицької Церкви в цілому, однак лише один з них зміг написати, чому саме – він підкреслив, що вона відкрилася для діялогу з іншими Церквами. Отже, II Ватиканський Cобор має дуже позитивний імідж між вірними УГКЦ. Величезній більшості тих, котрі взяли участь в опитуванні (15 із 17), відома участь Патріярха Йосифа в соборі. Тривожним фактом є те, що майже 2/3 з них визнали, що ніколи не чули, щоб місцевий парох щось згадував про ІІ Ватиканський Cобор. Висновок, який можна зробити про ці суперечні висловлювання, є таким. Деякі священики якщо і згадують про собор, то тільки мимохідь і не розуміють його величезного значення для розвитку Католицької Церкви та для УГКЦ. Цікаво, якими були б результати подібного (звичайно, докладнішого) опитування між священиками Бучацької єпархії? Обнадійливо, що майже всі (13 проти 1) дали позитивну оцінку екуменізмові та визнали його вченням Католицької Церкви. Величезна більшість, а саме 7/8 знали про те, що Католицька Церква після II Ватиканського Cобору вже не розглядає православних як схизматиків, а навпаки, визнає Православну Церкву Церквою-сестрою. Проте 1/8 все ж відкинули цю ідею, до чого, безперечно, причинилося міжконфесійне протистояння в селі, котре і після півтора десятиліття все ще є незагоєною раною. Майже всі (12 із 13) позитивно оцінили вплив собору на УГКЦ, однак ніхто не написав чогось конкретнішого.
Спроба інтерпретації соціологічного дослідження
Під час ІІ Ватиканського Собору УГКЦ в Україні перебувала в підпіллі. Вона не мала змоги брати участь у ньому. Величезна більшість її вірних була «возз'єднана» батьком Сталіним із Російською Православною Церквою і навіть не підозрювала, що УГКЦ все ще існує в підпіллі. Підпільна Церква мала зовсім інші проблеми, ніж ті, котрі стояли перед Католицькою Церквою на Заході. Їй ішлося про виживання у повсякденній боротьбі зі совєтською владою та її каральними органами, а не про діялог із модерним суспільством чи Православною Церквою, яка в іпостасі РПЦ не відмовилася від нагоди прибрати до рук вірних УГКЦ та її храми. Тому наша Церква в Україні не пережила тієї весни, яку пережила Католицька Церква загалом у зв'язку з ІІ Ватиканським Собором і його реформами.
Літургійна реформа ІІ Ватиканського Cобору стосувалася передусім латинського обряду й тому не була сприйнята вірними нашої Церкви в діаспорі як щось радикальне. Східна Церква не зазнала в цьому відношенні такого хибного розвитку, як це було з Римо-Католицькою, тому Східним Католицьким Церквам не було особливо що виправляти, крім хіба що очищатися від латинізаційних нашарувань – процес, який у деяких єпархіях на Україні ще навіть не розпочинався. Навіть церковнослов'янську мову сприймали як нашу стару мову, тому перехід на українську був скоріше коректурою, що більше відповідала духові часу, ніж нагальною необхідністю, як це було у випадку із Римо-Католицькою Церквою. Цій загрожувала втрата великої частини вірних через нерозуміння ними Літургії, що привело до їхньої літургійної пасивности, коли меса переродилася у передусім приватну відправу священика. Жахлива ситуація, коли зважити на те, що саме слово leitourgia етимологічно означає «справа громади»!
І теперішня УГКЦ в Україні у своїх широких масах має інше усвідомлення ІІ Ватиканського Cобору та його наслідків, ніж наша Церква в діяспорі. Еклезіяльна свідомість великої частини вірних все ще визначається міжконфесійним протистоянням із православними в Галичині, незалежно від того, чи ці є безпосередніми опонентами у конфліктах за церкви чи «тільки» найважливішими конкурентами у змаганні за душі вірних. Тому реальний екуменізм ще не став повсякденним життям нашої Церкви. Він є скоріше справою частини церковної єрархії. Навіть далеко не всі єпископи ведуть свої єпархії в екуменічному дусі ІІ Ватиканського Cобору.
До питання місії УГКЦ
Реакційні сили ще не зрозуміли, що ті внутрішньоцерковні та екуменічні процеси, вирішальний поштовх яким дав ІІ Ватиканський собор, є природними і тому незворотними. Зближення з православ'ям є не смертельною загрозою для нашої Церкви, а єдиним шансом для УГКЦ гідно справитися з викликами екуменічної сучасности, вносячи свій належний, а то й вирішальний вклад у католицько-православне порозуміння. УГКЦ, яка в минулому часто бувала та й дотепер є каменем спотикання в католицько-православних відносинах, не тільки зобов'язана віддавати свій екуменічний борг, а й покликана до цього. Камінь, що його відкинули будівничі, може й справді стати наріжним каменем (пор. Пс. 118, 22).
Православні: крок вперед, два назад
Не тільки УГКЦ, а й православні Церкви України ще не стали активними суб'єктами екуменічного процесу. На парохіяльному рівні православні громади часто перебувають ще у стадії поунійного протистояння з уявним ворогом-уніятом, якого вже давно не існує. Почергове використання церков громадами обох конфесій могло б виправити ситуацію, однак цьому перешкоджає те, що велика частина вірних українських православних Церков не вважають Католицьку Церкву Церквою-сестрою, а ворогом № 1, якому не можна довіряти. Православні священики переважно не впливають позитивно на своїх парохіян. Також через їхню відірваність від екуменічних процесів у світовому православ'ї більшість із них давно самоусунулися від реального вирішення конкретних міжконфесійних конфліктів та капітулювали перед фанатизмом невеликої кількості суперправославних, які забули, що любов до ближнього є суттю християнства. Деякі священнослужителі обох конфесій очевидно більше подобаються собі в ролі ватажків ворогуючих ідеологічних партій, ніж миротворців.
Висновок
Головний висновок, який можна зробити з опитування, є на перший погляд дуже негативним і він звучить так: ІІ Ватиканський Собор ще не займає належного йому визначного місця у свідомості вірних УГКЦ в Україні.
Однак це ще зовсім не означає, що наша Церква не є Церквою цього собору. Щобільше, неможливо собі уявити УГКЦ без його ідей, а передусім його духа, духа обнови.
Наприклад, вже давно цілком нормальним вважають вжиток рідної мови як літургійної, хоча перехід від церковнослов'янської мови до української не можемо вважати завершеним доти, доки не буде нарешті створено прийнятих усіма як з богословського, так і мовознавчого погляду фахових перекладів. Поступово змінюється ставлення до Православної Церкви. Ми не тільки змінили нашу еклезіологічну парадигму з конфесійно-полемічної на екуменічну і вже більше не вбачаємо у Православ'ї схизму, а Церкву-сестру. Ми починаємо вчитися у православних, відкриваючи і починаючи цінувати в нас самих нашу візантійську спадщину, якої ми перед ІІ Ватиканським собором ще встидалися і намагалися позбутися.
Набирає сили й нового змісту патріярхальна ідея, яка у світлі екуменізму та католицько-православного богословського діялогу переходить від первісної фази домагання адміністративної автономії через період усвідомлення необхідности здобуття еклезіяльної помісности до кінцевої мети безумовної автокефалії УГКЦ. Саме наш справжній патріярхат є нашим єдиним шляхом і стане необхідним внеском до відновлення єдности не лише рідної Української, а й усієї Вселенської Церкви.
Все це не було б можливим без ІІ Ватиканського Собору. Звичайно, можна його критикувати, але його здобутки важко переоцінити. Важливо, щоб ми ніколи не забули основний девіз цього собору, який став програмою післясоборової Католицької Церкви: Ecclesia semper reformanda. («У Церкві завжди є що покращити»).
