ВАСИЛІЯНИ — ченці греко-католицького Василіянського Чину святого Йосафата. В Унійній Церкві, за задумом митрополита Йосифа Велямина Рутського та св. Йосафата Кунцевича, чернецтво було покликане до свідчення святости християнського життя та вишколу освічених ченців для утвердження та поширення Унії. Культурна місія ченців яскраво виявилася у XVIII ст., коли після заборони в Росії друкувати богослужбові книги українською мовою василіянські друкарні продовжували видавати книги київської церковної традиції. У 1720 р. Замойський Собор зобов’язав усі монастирі східного обряду об’єднатися. Як наслідок, у Львові постала Конгрегація Покрови Матері Божої (Руська провінція), згодом трансформувавшись у Галицьку провінцію.
Після ліквідації монастирів у ХІХ ст. на теренах Російської імперії (у Литві та Білорусі, а згодом і на українських землях), лише Галицька провінція продовжувала реалізовувати первісну місію Чину в умовах австрійського панування. Польська та радянська окупації Галичини були черговими викликами для василіян, які продовжували провадити душпастирство серед вірних УГКЦ разом із молодими чернечими згромадженнями редемтористів і студитів, яких покликав до місії в Унійній Церкві Митрополит Андрей Шептицький. У катакомбній Церкві ченці подавали приклад вірности Апостольському Престолу, адже після Добромильської реформи при прийнятті монашої схими кожен чернець, окрім обітів убожества, чистоти й послуху, складав обіт вірности Римському Архиєрею. Більшість єпископату катакомбної УГКЦ належала до монашества, передовсім до Чину Найсвятішого Ізбавителя та Василіянського чину св. Йосафата. Згідно з церковним правом, єромонахи в душпастирських питаннях підлягали єпископові, на території якого уділяли таїнства вірним. В умовах підпілля, коли єпископат був ув’язнений, відсутність владики могла стати суттєвою перешкодою для належного функціонування катакомбної Церкви. Тому духовенство керувалося настановами митрополитів Кир Андрея Шептицького і Кир Йосифа Сліпого, які скасували територіяльний і особовий поділ єпархій, надавши священикам право вільної юрисдикції.
Єрархи-василіяни у підпіллі здебільшого уділяли єрейські свячення кандидатам зі свого Чину, підтримуючи з ними й надалі тісні стосунки, незважаючи на колишню єпархіяльну юрисдикцію, позаяк єромонахи катакомбної Церкви здійснювали душпастирську опіку греко-католиків у всіх регіонах Західної України, а також у місцях позбавлення волі й на засланні.
Єромонахи також підтримували й розвивали зв’язки з владиками-редемптористами. На території Львівської Архиєпархії, де архиєрейське служіння здійснювали Кир Василій Величковський та Кир Володимир Стернюк, василіяни зверталися до них за дозволом про свячення, представляючи єрархам ченця-кандидата. Зв’язковим, який підтримував контакти з Кир Володимиром, був о. Антоній Масюк. У підпіллі о. Дам’ян Богун зустрічався з Кир Миколаєм Чарнецьким, який усно передав отцю повноваження обслуговувати вірних Холмщини й Волині. У Галичині єромонахи-василіяни та ченці-редемптористи намагалися координувати свою душпастирську діяльність. На теренах колишньої Станіславівської єпархії в 1960-х роках виконував єпископське служіння Кир Іван Слезюк, з яким співпрацювали о. Пахомій Борис та василіяни, які розвивали у мирян побожність до Пресвятого Серця Ісусового, підтримували гуртки Апостольства молитви.
Святвечір на Воркуті 1953 року
У Мукачівській єпархії душпастирювали ченці-василіяни Святомиколаївської провінції. Станом на 1964 р. вона нараховувала 17 єромонахів і 5 братів, які підпорядковувалися о. Антонієві Мондику, намісникові протоігумена о. Полікарпа Булика, який перебував у Чехословаччині. Ченці опікувалися вірними в місцевостях поблизу ліквідованих василіянських монастирів, поєднуючи державну роботу з душпастирством та тісно співпрацюючи з генеральним вікарієм о. Миколаєм Муранієм, а після його смерти 1979 р. — з Кир Іваном Семедієм і його помічником Кир Іваном Маргітичем.
Вишкіл молодої генерації душпастирів об’єднував владик, єпархіяльний клир, мирян та ченців катакомбної Церкви. Кандидатів до священства у Львові з кінця 1960-х і до 1980-х років виховували владика Кир Володимир Стернюк, викладачі Львівської Духовної семінарії, редемптористи, василіяни та студити. У середовищі, де кожен з викладачів прикладом свого життя засвідчував віру в Бога й вірність Українській Католицькій Церкві, формувалася відповідна духовна постава молодих душпастирів.
У роки підпілля знаковою подією для Католицької Церкви став ІІ Ватиканський Собор. Текст документів у перекладі українською мовою, виданий оо. василіянами в Римі, в Україні практично не був відомим. Щодо впровадження у практику катакомбної Церкви духу й постанов Собору «василіянські єпископи» та середовища греко-католицького підпілля, які їх підтримували, під час собору духовенства, який проходив у Львові в 1960-х роках, залишились на традиціоналістських позиціях, опонуючи ініціятивам Кир Василія Величковського і Володимира Стернюка та настановам Патріярха Йосифа Сліпого. Ченці, виховані ще в «довоєнний» період, обережно ставилися до процесів «aggiornamento», які охопили Захід після Собору. Зазвичай постава монахів старшої генерації, вихованих на засадах католицького ексклюзивізму та переслідуваннях, яких вони зазнали за вірність Католицькій Церкві, помітна була в жестах осуду тих, які пішли на співпрацю з радянською державою. Природні почуття недовіри та опору діям Православної Церкви були властиві цьому поколінню отців-василіян. Пояснюючи вірним обставини, в яких опинилася катакомбна Церква, та закликаючи до витривання у вірі, вони нерідко вдавались до чорно-білих контрастів для опису гідности Католицької і Православної Церков.
Ченці молодої генерації виявляли більшу зацікавленість змінами, які приніс Собор у життя Церкви. Виховані в категоріях протистояння Московському Патріярхату, вони, ознайомлюючись з декретами ІІ Ватиканського Собору, поступово змінювали своє ставлення до Православної Церкви. Консервативний підхід василіян до впровадження обрядових змін в умовах тоталітарного режиму можна пояснити тим, що після завершення Собору не було можливостей для роз’яснення усім ченцям і вірним змін, що відбувалися в екуменічному русі. Обрядові нововведення, які мали впроваджуватися згідно з римським Служебником, на яких наполягав Кир Йосиф Сліпий, вони вважали передчасними, оскільки «це спричиняє замішання серед вірних, які в многих випадках збаламучені вживанням слова «православний»... Це використовує внутрішня пропаганда зі сторони православних, мовляв, що і Ватикан перейшов на православ’я». У 1966 р. на зустрічі у Варшаві отці з України повідомили Генеральну курію Чину про неприйняття вірними вживання слів «всіх вас, православних християн» на Службі Божій, яку ретранслює українська служба «Радіо Ватикану».
Іншою характерною рисою тотожности й діяльности Василіянського чину в період переслідувань було плекання ідеалу єдности зі Вселенською Церквою, скріплене ченцями через прийняття обіту вірности Апостольському Престолові як виразної альтернативи державній «православізації». Зв’язок із Апостольським Престолом безпосередньо здійснювала Генеральна Курія, до якої входив отець протоархимандрит і четверо консульторів, вибраних на Генеральній капітулі. З ініціятиви протоархимандрита о. Атаназія Великого відбувалися офіційні зустрічі та відвідини членами Генеральної курії України. Для відновлення канонічного спілкування найбільше причинився монастир оо. василіян у Варшаві, який фактично став посередником у зв’язках між Україною і Римом. Починаючи з 1966 р., цей духовний осередок відвідували отці з України, які передавали інформацію про стан Чину в СРСР. Генеральна курія допомагала василіянам у підпіллі практичними батьківськими порадами, що давало змогу відповідно діяти в конкретній ситуації.
Отці василіяни Мукачівської єпархії. 1943 р.
В обрядовому конфлікті між т. зв. «восточниками» й «западниками» Генеральна курія закликала ченців-василіян до послуху підпільним єрархам та засуджувала тих монахів, які діяли на власний розсуд. В основі більшости обрядових непорозумінь були задавнені конфлікти міжвоєнного періоду. Потрібно врахувати також психологічне напруження переслідуваних монахів та цілеспрямовані провокації радянських спецслужб, які ці непорозуміння намагалися використати для дискредитації катакомбної Церкви.
Більшість ченців, які повернулися зі заслання, втратили фізичне здоров’я. Почуття страху й непевности життя на волі супроводжували багатьох репресованих отців протягом низки років після звільнення з виправно-трудових таборів. Наприклад, під час візитації України 1965 р. тогочасний Протоконсультор Генеральної курії о. Єронім Хімій з’ясував, що василіяни, які зазнали переслідувань, перебувають у постійній напрузі, втратили відчуття реальности й живуть мріями й планами, відірваними від тогочасного стану Провінції. Такий емоційний стан також частково був ґрунтом для непорозумінь у Чині та катакомбній Церкві.
Непорозуміння між василіянами і єпископом Кир Василієм Величковським у 1960-х рр. стосувалися обрядових нововведень та душпастирської опіки сестер-монахинь. Розв’язувати ці конфліктні ситуації був покликаний Генеральний консультор отця-протоархимандрита. Однак не маючи влади самостійно вирішувати проблеми, він радив у обрядових питаннях діяти згідно з обставинами й душпастирськими потребами вірних, не виявляючи непослуху єпископові. У справі проводу сестер о. Єронім Хімій пропонував, щоб ними опікувалися ті отці, які мають таку можливість (василіяни або редемптористи), а самі сестри повинні користати з усіх нагод для поглиблення духовного життя.
1967 року в Загребі відбулася зустріч владики Василія Величковського з о. Михайлом Вавриком, ченцем римської обителі, делегатом протоархимадрита о. Атаназія Великого, для обговорення становища василіян в Україні. У розмові владика Василій звернув увагу отцям на неприпустимість непослуху єпископові в душпастирській праці, зокрема щодо опіки сестер-служебниць і сестер-василіянок. Отець Михайло наголосив, що монахи в Галичині діють в умовах відсутности канонічного й адміністративного зв’язку з Генеральною курією, однак вони не мають мандату на провід будь-якого чернечого інституту, й владика повинен уживати свої повноваження щодо душпастирства сестер.
Таким чином, у обставинах підпілля ченці часто приймали рішення на власний розсуд, однак така діяльність була осуджена проводом Чину. Пояснення консервативної позиції василіян в обрядових справах душпастирськими аргументами можна вважати основними причинами того, чому вони не бажали впроваджувати зміни.
У конфліктах із владою монахи-василіяни обстоювали світоглядну поставу громадянина СРСР, який толерує атеїстичну владу, однак залишається християнином і богопосвяченою особою, приналежною до Католицької Церкви. Цей світогляд приймали не лише монахи, а й виховані ними миряни. В євангелізації василіяни діяли виважено, намагаючись не наражати себе і вірних на державні санкції. Єромонахи старшого покоління переважно уділяли таїнства та виховували чернечий доріст, плекали євхаристійну побожність та паралітургійні богослужбові практики, підтримували листовні контакти з василіянами діяспори. Молоде покоління підпільної формації акцентувало на поширенні релігійних ідей між ширшими верствами населення, залучало вірних до практичної допомоги у душпастирській та катехитичній праці, видавало релігійну літературу, брало участь у масових акціях протесту та в боротьбі за легалізацію УГКЦ.
У вихованні та підготовці молодих ченців до спільнотного життя василіяни робили акцент на позитивних моральних ідеалах, як дух любови до Бога і ближнього, посвята справі катакомбної Церкви. Під час духовної формації ченців отці-виховники випробовували особу на моральну та психологічну зрілість. За підготовкою до священства, яку плекали паралельно з чернечою, протоігумен наглядав особисто, беручи участь у вишколі та екзаменуванні кандидатів. Навчали їх на основі базових курсів із філософії, богослов’я, канонічного права й біблійних наук. Основною формою засвоєння знань були лекційні заняття, часто студенти обмінювалися друкованими конспектами та довоєнною літературою, яку рекомендували викладачі для самостійного опрацювання. Для особистого духовного росту отці дораджували часто приймати таїнства Покаяння та Євхаристії, читати Святе Письмо та відбувати церковне правило, стежити за дотриманням монаших обітів. Важливо, що у кризовий для чернецтва та всієї катакомбної Церкви час василіяни не лише зберегли католицьку віру та успішно протистояли антирелігійній пропаганді, а й виховали молоду генерацію послушників та передали їм ідеали чернечого життя за уставами св. Василія Великого та св. Йосафата Кунцевича.
Незважаючи на інституційну дезорганізацію василіянського чернецтва в Україні, монахи зуміли відновити провінційну єрархію. З організаційного огляду Чин пройшов складний шлях становлення — від проводу харизматичними отцями, які усвідомлювали свою відповідальність за долю усієї чернечої спільноти, до більш канонічної форми управління на чолі з о. протоігуменом, якого номіновував протоархимандрит. Ще на початку 1960-х рр. протоігумен о. Віталій Градюк передав свої повноваження о. Пахомієві Борису. У Генеральній курії, дізнавшись про смерть о. Віталія, вирішили номінувати на уряд протоігумена о. Єроніма Тимчука, однак це рішення протоархимандрита не було своєчасно доведено до відома василіян в Україні. Отож протягом 1961-1971 рр. Галицьку провінцію Найсвятішого Спасителя в Україні очолював о. Пахомій Борис. До його заслуг потрібно віднести вміння згуртувати ченців після сталінських репресій задля реалізації потреб катакомбної Церкви, второпне піклування про їхній духовний ріст, пошук нових чернечих покликань, створення підпільної семінарії для вишколу єромонахів.
Новий протоігумен Дам’ян Богун, обраний 1972 р., підтримував контакти з церковною єрархією, влаштовував побут василіян у різних куточках Західної України, дбав про збереження пам’яти померлих ченців. Осередки монашого життя стали в той час місцем постійної молитви і виховання душпастирів. За його протоігуменства в Чин прийшло понад двадцять осіб, які переважно стали священиками УГКЦ. Завершення доби Брежнєва стало для монахів сигналом до активізації публічної діяльности. Збільшення молодих покликань у Чині та все більші потреби Церкви вимагали енергійних дій проводу Чину, тому Василіяни в Україні 1986 р. обрали нового протоігумена о. Василія Мендруня. 38-річний о. Василій був відомий як досвічений проповідник, він стійко переносив усі негаразди та небезпеки, пов’язані з духовним саном (його відрахували з консерваторії, коли стало відомо про його приналежність до Чину, а згодом заарештували). Під час протоігуменства о. Мендруня василіяни були зосереджені на легалізації УГКЦ і на поверненні у власність Чину ліквідованих монаших обителей. Отці, які своєю наполегливою душпастирською працею здобули авторитет серед мирян, у 1980-х р. проводили багатолюдні молебні в лісах, на кладовищах та у знятих з державної реєстрації сільських церквах. Їхня душпастирська діяльність ставала публічнішою, відповідно зростав і тиск репресивних органів. Однак монахи, підбадьорені словом і прикладом протоігумена, провадили активний апостолят. Хвиля масових зібрань вірних під проводом оо.&fnbsp;василіян охопила і далекі села, і районні центри, заторкнувши навіть такі велелюдні міста, як Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ. Цей рух не лише для радянського уряду, а й для широкої громадськости символізував життєвість і силу духа УГКЦ, яка, подолавши довгий шлях мучеництва, свідчила світові правду Євангелія, адже, за Тертуліяном, «кров мучеників — це насіння християн».
У Катакомбній Церкві василіяни своєю духовною поставою та притаманною тільки їм харизмою досить успішно протидіяли намаганням держави знищити УГКЦ. Єромонахи — ісповідники сталінських концтаборів — мали надзвичайно високий авторитет серед вірних УГКЦ. Провадячи богослужіння в глибокій конспірації, отці не давали приводу органам влади до репресивних дій. У період легалізації ченці-василіяни взяли активну участь в акціях відродження УГКЦ і з новою силою декларували життєвість та апостольську спадкоємність катакомбної Церкви.
бр. Полікарп Марцелюк, ЧСВВ (в чині з 1999 р.), маґістр філософії та богослов’я УКУ, займається постуляцією мучеників ЧСВВ і дослідженням історії катакомбної Церкви
На світлині: Святвечір на Воркуті 1953 року. Отець Йосиф Завадяк (перший ряд, праворуч)
Полікарп Марцелюк
