Якщо до Гантинґтонових теорій «зіштовхнення цивілізацій» популярність прийшла за вісім років після публікації відповідної статті в «Foreign Affairs» (1993), після 11 вересня 2001 р., то в Україні ідеї «цивілізаційного розламу» набувають авторитету в міру цілеспрямованого протиставлення двох частин нашого народу, схильних послуговуватися в побуті різними мовами. Слідом за Гантинґтоном, карта пріоритетних симпатій виборців різних областей починає використовуватися як свого роду «дорожня карта» для політичного поділу України. І з властивим посткомуністичним елітам цинізмом цю карту намагаються наповнити конфесійним змістом. Скажімо, депутати «Антикризової коаліції» Верховної Ради п’ятого скликання, які зверталися до Глави Католицької Церкви з грізним застереженням проти втручання у внутрішні справи України. Або російські монархісти, які на виборах 2004 р. застерігали голосувати проти «уніята» Ющенка, закликаючи підтримати його опонента як «питомо православну людину».
Щоправда, координати «цивілізаційного розламу» виглядають тим більш розмитими, чим ширше коло чинників ми враховуємо. Схематичне протиставлення «уніятського Заходу», належного до західної цивілізації, «православному Сходові» України руйнується, щойно ми починаємо міркувати, як бути з історично православними Буковиною та Волинню, куди віднести вельми значний латинський складник Поділля й Житомирщини, понад тисячу православних громад Галичини й Закарпаття, чи варто цілком нехтувати суттєвим протестантським компонентом релігійного життя Півдня та Донбасу. Зрештою, наскільки східний характер з’єднаної з Римом Церкви візантійського обряду дозволяє ототожнити її вірних з латинською церковною традицією.
Можна було б не зупинятися докладно на цілком контроверсійній, якщо не бездоказовій теорії Гантинґтона, якби не два чинники. По-перше, і московські, й американські політтехнологи, активно заробляючи на наших виборах і суспільних кризах, постійно намагаються нав’язати масовій свідомості міф про дві України, ворожість між якими зростає. По-друге, найбільш політизована частина Православної Церкви часом невибагливо долучається до цієї гри, роздмухуючи скандальні випадки міжконфесійної конкуренції в широку картину католицького прозелітизму.
Загадка «православної цивілізації»
Важко заперечити проти самого вміщення України на цивілізаційному пограниччі. Однак спроби перенести змагання цивілізацій у площину релігійних цінностей приречені на поразку, як і намагання позначити цивілізаційний розлам на географічній карті нашої держави. І вже зовсім абсурдним виглядає ілюстрування цього примарного конфлікту карикатурним змаганням «помаранчевих» і «донецьких» на сусідніх київських майданах. Справа значно складніша: ми всі перебуваємо в ситуації цивілізаційного розламу, й релігійний чинник у системі його вимірів має радше периферійний характер. Образи «донецьких» під хоругвами й червоними прапорами, які роздають на Майдані пофарбовані блакитним крашанки та паски, гасла «Янукович — ти наш бог», «Янукович і Віссаріон спасуть Україну», помічені в Донецьку у Світлу Середу 2007 р.,як і виснажлива великодня акція роздавання Благодатного вогню президентською родиною в ніч з 7 на 8 квітня 2007 р. — звичайний декор, покликаний надати політичному конфліктові релігійного іміджу.
Драма православної спільноти значною мірою пов’язана з пізнім і важким процесом виходу зі світу імперій, інтегруючись у який, Церква мусила йти на політичні компроміси, зокрема, приймаючи успадкований від античного світу державний статус панівної релігії. Історики античности люблять згадувати, нібито часом звільнені раби не знали, що чинити зі своєю свободою, й воліли повернутися до старого господаря. Подібна психологія властива і для частини церковних діячів, звиклих до сервілізму стосовно земної влади.
Чи є це властивим для т. зв. «православної цивілізації»? Нічого подібного! Багатомільйонні православні спільноти в країнах вільного світу вже давно звикли діяти за умов конституційних гарантій свободи совісти. На Заході виникли найкращі богословські школи ХХ ст. : Свято-Сергіївський інститут у Парижі, Свято-Володимирська семінарія та семінарія Чесного Хреста в Бостоні. Там виростала нова культура парохіяльного життя, згодом засвоювана на історичній батьківщині православних французів чи американців. Пригадаймо, що й перший Патріярх відродженої Російської Православної Церкви свт. Тихон (Бєлавін), і наш блаженної пам’яти Патріярх Мстислав Скрипник сформувалися як церковні лідери в Північній Америці.
На жаль, суспільна діяльність різних відламів Православної Церкви в Україні все ще тяжіє до старої, імперської моделі церковно-державних стосунків. Хіба що конфлікти з державною владою спонукають Церкву виявляти вимушену незалежність у поведінці. Запобігливим демонструванням політичної лояльности рясніють великодні та різдвяні послання багатьох єрархів. Комплексом меншовартости можна пояснити балотування православних клириків на депутатські посади, в тому числі за списками ліворадикальних, а відтак програмно ворожих Церкві партій. А що вже під час святкових об’їздів Президентом київських катедральних соборів можна побачити — краще не згадувати… Траплялося, що предстоятель залишає престіл під час Служби Божої, йде назустріч Президентові, частує його в окремій кімнатці, а потім ще намагається повернутися до престолу, щоб продовжити літургійну відправу. Може, це і є невід’ємна властивість «візантійського православ’я»? Але мужній св. Йоан Золотоустий волів піти на заслання, не мирячись із аморальністю панівних еліт і викриваючи саму імператорку. Святитель же Василій Великий відмовив 372 р. у причасті імператорові, звинуваченому в єресі.
У червні відбулося освячення нового храму Святого Духа Української Автокефальної Православної Церкви у смт. Ківшарівці на Харківщині. Розпочав будівництво церкви отець Ярослав за кошти, виручені з продажу власної квартири у Харкові. Спочатку зводив церкву сам. За якийсь час до нього долучилася пані Людмила Тархоній (на світлині), член УПА, довголітній в’язень ГУЛАГу. Близько року отак удвійку зводили вони першу церкву у Ківшарівці: отець на риштуванні, пані Людмила цеглу чи розчин подає. Поки перший спонсор знайшовся, стіни вже були наполовину зведені. «Без Церкви тут України не збудуєш», — любить повторювати пані Людмила. На світлині вона поряд із владикою Ігорем Ісіченком, автором статті.
Цивілізаційний розлам на тлі повсякденної побожности
Але, говорячи про цивілізаційний розлам, ми мусимо врахувати не лише догматичні та канонічні чинники, а й ті аспекти церковного життя, які мають найбільшу значущість із погляду повсякденної побожности. Адже саме вони формують ментальність релігійної людини, справляючи помітний вплив на позацерковну культуру суспільства. І саме на цьому рівні ми можемо виявити декілька дуже цікавих особливостей.
Обряд Київської митрополії був різновидом грецького чи то візантійського обряду. При цьому слід врахувати, що обрядове життя у православній традиції будувалося за взірцем певного авторитетного духовного центру: собору Святої Софії в Константинополі, Великої лаври прп. Сави Освяченого під Єрусалимом, Студійського монастиря тощо. Так на зміну принесеному в ХІ ст. до Києва Студійському уставу в XIV ст. запроваджується Єрусалимський устав. Кожен із них не був точним копіюванням богослужінь Церкви-взірця, а являв собою певне пристосування взірцевих норм до конкретних обставин.
Перебування під юрисдикцією Вселенського Патріярха гарантувало не лише тяглість обрядової традиції, а й постійний зв’язок із богослужбовою культурою Церкви-матері, більш чи менш оперативне приймання тих змін, які відбувалися в ній. Це рятувало Київську Церкву від потрясінь, що їх зазнала Московська Церква в середині XVII ст. через реформу Патріярха Никона: відновлення однозгідности московського обряду з грецьким штовхнуло в старообрядницький розкол значну частину православних росіян. Але з 1686 р. підпорядкована Московському Патріярхові частина історичної Київської митрополії відходить від єдности з Константинополем. Традиційний порядок богослужінь поступово пристосовують до російських взірців, найвищим з яких був устав Успенського катедрального собору Московського Кремля. Відповідно змінюються богослужбові облачення, вимова церковнослов’янських текстів, практика церковного співу, манера читання. До того ж, після виходу з Османської імперії грецькі Церкви Сходу йдуть на унормування парохіяльного уставу відповідно до нових реалій життя. Консервативіша Синодальна Церква Росії все відкладала й відкладала богослужбові зміни до Помісного Собору, який вдалося провести лише 1917-1918 рр., коли уставні проблеми відійшли цілком на другий план.
Спроби Православних Церков України повернути помісний устрій і відновити автентичні традиції богослужіння реалізувалися в кількох етапах обрядових реформ. Найсміливіші з них відбулися в УАПЦ протягом 1921-1930 рр. Більш помірковані й аргументовані з богословського погляду реформи розроблялися в міжвоєнний період в АПЦ в Польщі, а по війні — в українських Церквах діяспори (УПЦ в США, УГПЦ в Канаді, УАПЦ в діяспорі). Спільним для цих реформ був взірцевий характер «Служебника» й «Великого Требника» св. Петра Могили.
Сучасний етап обрядового життя в Україні значно суперечливіший і неврегульованіший. Час від часу декларуючи повернення до київської традиції та визнаючи авторитет грецької Церкви-матері, православні громади фактично лишаються в орбіті московської обрядової культури, навіть коли вживають українську мову в богослужіннях. Приймаючи патріярший сан, наші предстоятелі воліють носити московський кукуль, невідомий у грецьких Церквах. У Центрі й на Сході України православні священики майже повсюдно використовують московські фелони. Під час великодніх богослужінь можна було побачити в церквах різних юрисдикцій однакові червоні ризи або ж нескінченну зміну риз на одному богослужінні — типово московські звичаї, беззмістовні з погляду літургійної традиції, але мотивовані російською національною інтерпретацією сакральної символіки або тамтешньою купецькою релігійною субкультурою ХІХ — початку ХХ ст.
Цивілізаційні виміри обрядової ідентичности
Семіотика православного богослужіння фокусує в собі явища й тенденції, що відображають ситуацію діялогу цивілізацій. Суттю могилянських реформ 20-40-х рр. XVII ст. було прагнення закріпити обрядову ідентичність Київської Церкви як помісної частини християнства візантійської традиції, органічно долученого до загального контексту европейської (в понятті Гантинґтона і його епігонів — західної) цивілізації. Вчення про сім Христових таїнств, формула розгрішення на сповіді, биття себе в груди при читанні митаревої молитви, печатання гробу — всі ці елементи київської сакральної культури свідчать про пошук свого питомого місця в широкому колі різних обрядових традицій, коли засвоєння чужого досвіду сполучається з гідним збереженням власної тотожности.
Цивілізаційний розлам виникає на межі не колишніх сфер куль-турного впливу Візантії та Риму, а світу східних деспотій та західної демократії зі властивими їм типами релігійности. Політичний авторитаризм тяжіє до повного інтегрування релігії державною культурою, перенесення акценту на зовнішні, видимі знаки сповідання віри, плекання релігійного фундаменталізму й ксенофобії, пасивної ролі мирян у громаді. Християнська релігійність евроатлантичного світу виходить із реалій відокремлення Церкви від держави, визнання свободи совісти вищою цінністю, граничної відкритости й простоти обряду, що передбачає якомога безпосередніше залучення до нього церковної спільноти. Навряд чи можна виводити ці тенденції зі впливу Реформації або ІІ Ватиканського Собору. Радше й протестантські рухи XVI ст., і католицьке «аджорнаменто» були викликані масштабнішими, загальними для Христової Церкви тенденціями до звільнення від середньовічних компромісів із тоталітарною культурою імперій.
У нашому літургійному житті цей конфлікт відображається у змаганні між пишною, ігровою обрядовістю, підкреслено протиставленою реальному життю, та зосередженою молитвою з прозорою символікою ощадливих священнодійств, що передбачає свідоме залучення учасників обряду. Найпоказовішою є поведінка мирян: вони можуть безцільно блукати храмом, розмовляти, ставити свічки, доки священик править щось у вівтарі, а можуть співом відповідати на заклики єктенії, спільно виголошувати «Символ віри» й «Отче наш», у молитовній призадумі переживати піднесені миті пересуществлення Святих Дарів.
Ми обираємо, чи правити Літургію Передосвячених Дарів із вечірнею таки ввечері, як належить за грецьким уставом, чи вранці, як призвичаїлися росіяни. Боячись осуду традиціоналістів, залишаємо єктенії оголошених і молитву третього часу на Літургії, яких уже давно не виголошують у грецьких чи румунських церквах. І цим також засвідчуємо, що православні України лишаються не готовими подолати розлам між цивілізаціями.
Цивілізаційна перспектива
Я належу до середовища, що бачить перспективу виходу з ситуації церковного розколу в поверненні разом із нашими церквами в діяспорі під омофор Вселенського Патріярха з наступним творенням автокефальної Помісної Церкви. І серед мотивів такої позиції не останнє місце належить і цивілізаційному чинникові.
Вже інтегровані в західний світ грецькі та українські Церкви можуть допомогти нам вийти з провалля, подолати яке самотужки православна спільнота України ніяк не спроможеться. Бо саме таким проваллям може стати для нас цивілізаційний розлам між зрощеним на християнській основі європейським Заходом і простором східного авторитаризму, який його адепти та заведені ними в оману політологи воліють проголосити «православною цивілізацією».
