Студійна група Київської Церкви – команда екуменічного діялогу наших часів – знову потрібна!
о. Андрій ЧИРОВСЬКИЙ, Рома ГАЙДА
Ця стаття – плід спільних зусиль відданого мирянського лідера Української Греко-Католицької Церкви та одного з ініціяторів Студійної групи Київської Церкви. Автори мають різне бачення цього питання, але погодилися звести разом їхні зусилля, щоб на різних рівнях одночасно промовляти до різних груп в Українських Церквах.
Українці були заскочені нещодавнім вибухом активности в екуменічному русі, який був спрямований на те, щоб зупинити визнання Патріярхату УГКЦ. Тоді українські католики, а також православні зазнали удару від політичних рухів у католицькому і православному світі, а разом з тим знаходили малу підтримку між поважаними єрархами та мирянськими лідерами. Звичайна позиція для відступу в українських греко-католиків у кращому випадку полягає в чіплянні за якісь самозрозумілі історичні права, документи після Другого Ватиканського Собору та обіцянки Папи Івана Павла ІІ з надією, що це призведе до очікуваного визнання. На жаль, ми маємо тенденцію відносити екуменізм до помийної ями цинізму, ставати байдужими до екуменізму, відмовлятися від нашої відповідальности в екуменічному процесі. Не говоримо, що Патріярх Любомир (Гузар) і Священний Синод УГКЦ є неактивні або що невтомний екуменіст Української Православної Церкви Архиєпископ Всеволод (Майданський) сидить без діла. Навпаки, їхня діяльність очевидна. Проте мусимо визнати, що через нашу непомітність у ширшому світовому екуменічному просторі увага офіційних міжнародних екуменічних груп є деінде.
Щоб змінити той стан справ, коли професійні екуменісти базують свої погляди на упередженій інформації, нам треба взяти на себе відповідальність і провід в екуменічному діялозі, який заторкає наше церковне життя. Відкидаючи спорадичний підхід, нам треба бути залученими до структур світового екуменічного руху на постійній основі. Для цього потрібно дві речі: по-перше, вишколена і віддана екуменічна група; по-друге, поінформовані послідовники – розгалужена підтримка зацікавлених осіб у наших Церквах. Це веде нас до питання воскресіння Студійної групи Київської Церкви.
Студійна група Київської Церкви народилася з необхідности, коли після десятиліття дуже позитивного формального богословського діялогу між Православною і Католицькою Церквами (Патмос і Родос – 1980 рік, Мюнхен – 1982, Барі – 1987, Нью-Валаамо – 1988) був збіг певних подій з хвилюючими наслідками. Після погодження щодо різних богословських і сакраментальних питань зникли довготривалі непорозуміння між Православною та Католицькою Церквами. Наступним кроком мало бути звернення до питання папства і його ролі у майбутньому об’єднаному християнському світі. Замість того, діялог повністю змінив свій напрям і сконцентрувався на питанні “уніятизму”. У 1988 році УГКЦ почала активно виходити з підпілля, вносячи надзвичайне замішання в Московський Патріярхат через масовий відхід духовенства і спростування тверджень російського православ’я, що українські греко-католики нібито «з радістю» самоліквідували свою Церкву в 1946 році і приєднали її до Московського Патріярхату. Це також злякало багатьох провідних професійних екуменістів: римо-католиків і православних різних юрисдикцій. Адже вони надіялися, що це неприємне питання „уніятів” зникло з ліквідацією двох найбільших Східних Католицьких Церков (в Україні та Румунії) після Другої світової війни.
Тоді офіційний всесвітній католицько-православний діялог проголошував, що минулі унії православних Церков з Римом – особливо Київської Церкви (Берестейська унія 1596 року) – повинні бути згруповані за однією категорією (без огляду на те, як відрізняються їхні історії) і що їх слід розуміти як невдалий і нездоровий феномен, відомий під назвою „уніятизм” (неточний термін, який використовується для описання різних за своєю суттю явищ: від самолатинізації деяких східних католиків до еклезіологічних підходів, якими одна Церква забирає вірних іншої Церкви методом прозелітизму). Цей „уніятизм” встановив нездоланні перешкоди, що не могло пасувати до жодної еклезіяльної моделі – католицької чи православної. Усі Східні Католицькі Церкви тепер сприймались як результат інтриг Риму, спрямованих на те, щоб відламати частини Православних Церков і підпорядкувати їх римській владі. Мотивом для такої невдалої поведінки з боку Риму вважалося поняття сотеріологічного ексклюзивізму. Професійні екуменісти погоджуються, що Рим діяв з неправильного бажання спасти деяких православних, бо неможливо було досягнути унії в повному об’ємі, і, на думку тодішніх римських богословів, єдиним шляхом до неба було підкорення Папі. Теперішні екуменісти погодилися, що таке поняття несумісне зі сучасним католицьким вченням, прикладом чому є документи Другого Ватиканського Собору та інші офіційні документи Церкви, в яких розвинуто розуміння православних Церков як „Церков-Сестер” у справжньому, але ще не зовсім досконалому сопричасті з Католицькою Церквою. Католицька Церква вже не дотримується думки, що православні, які не підкоряються Папі, йдуть до пекла. Але тут не можна уникнути питання: що робити зі Східними Католицькими Церквами, які були прийняті до сопричастя з Католицькою Церквою саме через те, щоб вони були врятовані від вічного осудження згідно з богослов’ям, яке зараз відкидають?
Звичайно, екуменічний діялог колись мусів розглянути це питання. Те, що йому надали найбільшого значення у цій особливій кон’юнктурі, було серйозним обхідним шляхом від справи, яка мала бути наступною на порядку денному: як папство пасуватиме до об’єднаного християнства. Як зазначено вище, збіг цього дивного повороту чітко відповідав видовищному воскресінню УГКЦ після півстолітнього брутального переслідування. Ні державні розвідки США й СРСР, ні Ватикан, ні провід УГКЦ за кордоном не могли передбачити того, що сталося між 1988 і 1992 роками. Спеціялісти були певні, що вижили лише рештки УГКЦ. Але вони не чекали того, що кількість вірних цієї Церкви сягатиме не десятків тисяч, а мільйонів! Коли більше тисячі священиків Московського Патріярхату раптово визнали, що були українськими греко-католиками увесь той час, Відділ зовнішніх справ Російської Православної Церкви почав діяти, голосячи про криваві вбивства, звинувачуючи новолегалізованих греко-католиків у насильстві, крадіжці храмів (які від них забрав Сталін та віддав Московській Церкві й які «уніяти» переважно самі будували). Екуменісти швидко включилися у сутичку, звинувачуючи українських греко-католиків у тому, про що самі знали з чуток. Представники Ватикану і Москви продовжували проводити офіційні зустрічі і встановлювати напрямні діялогу без жодної думки про те, щоб залучати до цих нарад представників УГКЦ. З огляду на це в ерархії та вірних УГКЦ з’явилося нове гасло: „Ніколи про нас без нас!” Але отримати запрошення до столу офіційного православно-католицького екуменізму не було простим завданням.
У своїй праці “The Freising, Ariccia and Balamand Statements: An Analysis” (LOGOS: журнал східньохристиянських студій, Том 34, 1993, с. 427-463) Архимандрит Сергій (Келегер) порівнює курс офіційного діялогу після 1988 року і його основні зв’язки з подіями в Українській Греко-Католицькій Церкві.
Перед падінням Радянського Союзу Об’єднана міжнародна комісія з богословського діялогу між Православною і Католицькою Церквами, яка складалася з двох представників кожної з чотирнадцяти „канонічних автокефальних Православних Церков” і 28 католиків, вибраних Римом, досить добре функціонувала. Комісія робила поступ у поєднанні Православної та Католицької Церков-Сестер, досягаючи подиву гідного взаємного сприйняття у цьому процесі. Однак вітри «перестройки» були загрозливі. Наприкінці 80-х років Московський Патріярхат вийшов з офіційного екуменічного діялогу, викликаючи упередження до греко-католиків серед православного світу, голослівно стверджуючи про факти кримінального насильства над православними з боку греко-католиків у Радянській Україні. Цим самим вони викликали співчуття до Москви з боку православних спільнот в усьому світі. Цей план був настільки ефективний, що 1989 року, за головування Роми Гайди в Патріярхальному Товаристві у Сполучених Штатах, вона відчула його вплив у дипломатичному корпусі при Ватикані. Коли у Ватикані делегати Патріярхального Товариства зустрічались у кулуарах з послами інших країн та обговорювали питання свободи совісти і Греко-Католицької Церкви в Радянській Україні, то посли ставили їм питання: чи не призведе свобода греко-католиків в Україні до можливого братовбивства, яке навіть може перерости в релігійну війну?
В міру того як Греко-Католицька Церква виходила з підпілля, питання „уніятизму” ставало дедалі актуальнішим. У Файзінґському документі Міжнародна об’єднана комісія з православно-католицького діялогу запропонувала „остаточну розв’язку” для греко-католиків: „вільно вибрати” або римо-католицизм, або православ’я. (Можливість залишатися східними католиками – тобто зберігати вповні православну традицію і видиме сопричастя з Римом – не розглядалася). У документі насамперед ішлося про греко-католиків у Радянській Україні та Румунії. Коли вперше після 60 років перерви усі українські греко-католицькі єпископи зібралися разом у Римі, їм неофіційно надіслали факсом чернетку Файзінґського документу. Зважаючи на півстолітню ізоляцію одне від одного, а для багатьох з них – і від зовнішнього світу, владики не змогли належно відізватися на цей документ.
Ще одною спробою підірвати УГКЦ була так звана „Чотиристороння комісія” (1990). Характерним для неї було те, що вона ніколи не користувалася словом „Церква” стосовно українських греко-католиків, замінюючи його словосполученням „спільноти католиків візантійського обряду”. При цьому малося на увазі, що ці спільноти перебуватимуть під юрисдикцією римських (латинських) єпископів з тим, що вони будуть повністю златинізовані або доведені до того, що перейдуть до Російської Православної Церкви. Завдяки рішучим діям місцеблюстителя престолу УГКЦ Архиєпископа Володимира Стернюка щойно два місяці перед тим легалізована Церква була врятована від такої „екуменічної кари смерти». Покинувши останнє засідання цієї нещирої комісії, він заявив, що всі її рішення юридично не важні та не мають жодної зобов’язуючої сили для УГКЦ. Це розчарувало авторів Файзінґського документу: професійні екуменісти виявили для себе, що одним розчерком пера «проблему уніятів» вирішити не вдасться.
Не розуміючи порядку роботи Об’єднаної комісії з богословського діялогу між Православною і Римо-Католицькою Церквами, українські католики і ті українські православні, які не належали до Московського Патріярхату, часто іґнорували діяльність комісії. Однак у результаті коротко викладених вище подій УГКЦ була таки чітко змушена вступити в екуменічний діялог. Це завдання не було легким, адже офіційний діялог оминав українців протягом десятиліть. Об’єднана міжнародна комісія мала у своєму складі одного українця за національністю, але він не був делегований для цього завдання Синодом єпископів УГКЦ та ідентифікував себе радше з Римською курією, ніж із Синодом українських греко-католицьких єпископів. Цей же чоловік очолював делегацію Ватикану на цій непродуманій Чотиристоронній комісії. Таким чином, коли українські греко-католики вимагали представництва в Об’єднаній міжнародній комісії, то їм цинічно казали, що вони його вже мають!
Потрібно дві речі: по-перше, вишколена і віддана екуменічна група; по-друге, поінформовані послідовники – розгалужена підтримка зацікавлених осіб у наших Церквах. Це веде нас до питання воскресіння Студійної групи Київської Церкви.
Наступним кроком мало бути звернення до питання папства і його ролі у майбутньому об’єднаному християнському світі. Замість того, діялог повністю змінив свій напрям і сконцентрувався на питанні “уніятизму”.
