Навіщо Греко-Католицькій Церкві бути на Сході України, провадити там місійну працю, євангелізувати, йти до найвіддаленіших куточків і відкривати парохії там, де подекуди на початках може бути 30, 10 або й 2 парохіян? Навіщо, якщо взяти до уваги, зокрема, ось які фактори: 1) абсолютна більшість греко-католицьких парохій щонайменше на дві третини сформовані не з галичан; 2) більшість уродженців Галичини, їхніх дітей та внуків, які з різних причин опинилися на Великій Україні, доволі таки легко, як показує досвід, переступають бар’єр «чужої Церкви» й стають парохіянами як УПЦ КП і УАПЦ, так і УПЦ (МП); 3) якщо на початку 90-х мапа Східної і Південної України й справді виглядала «обезцерковленою», то сьогодні сіл чи містечок без церков залишається чимраз менше, переважно завдяки інтервенції УПЦ КП та УПЦ (МП); 4) Православні Церкви України, яких на місцевому рівні часто підтримують спонсори від державних структур та політичних партій, будують свої храми величними й просторими. Тоді як греко-католицькі парохії, принаймні на початках, туляться в римо-католицьких храмах або у невеличких будиночках переважно навіть без купола; 5) в середовищі «традиційних православних» витворюється ще одна церковна юрисдикція, яка також вважає себе приналежною до східної православної традиції. А це часто спричинює локальні конфлікти, активізовані, зокрема, найрадикальнішим крилом УПЦ (МП). Навіщо в цих обставинах такі великі зусилля вкладати в те, щоб розвивати церковні структури УГКЦ на Східній Україні? Коли я поставив ці питання владиці Степанові Меньку, він стенув плечима, поблажливо усміхнувся і порадив: «А ти поїдь і подивися!» Три тижні подорожі-прощі від парохії до парохії розкрили переді мною новий, дотепер незнаний образ місійної Греко-Католицької Церкви.
Отець Василь Пантелюк – один із перших священиків, що розпочали працю на Східній Україні, проповідує Боже Слово і служить св. Літургії в Донецькій тюрмі особливого режиму. Ікону священомучеників УГКЦ (на світлині), яких проголосив у 2001 році папа Іван Павло ІІ, намалював у тюремній каплиці один із ув’язнених. На моє запитання «Чи служать у тюрмі представники інших церков? – офіцер заперечно покрутив головою. «Разве что протестанти і наш отец Васілій. А так больше нікто».
Перед тим, як розпочати системний виклад побаченого, почутого й пережитого, хочу подякувати усім, хто спричинився до реалізації цього проєкту. Насамперед владикам Богданові Дзюраху (Київська Архиєпархія), Степанові Меньку (Донецько-Харківський екзархат) та Василеві Івасюку (Одесько-Кримський екзархат), які й поблагословили це журналістське дослідження, і всіляко сприяли його успішному проведенню (докладніше про церковні структури УГКЦ на Великій Україні читайте на 15-18 стор. цього числа у матеріялі Тараса Гринчишина), греко-католицьким священикам, їмостям, монахам та монахиням (їхні імена ще будуть згадані у публікації), які нас приймали як мандрівників і паломників, управі Українського Патріярхального Товариства, яке виділило кошти на проведення цієї подорожі, й особисте «спасибі» волонтерові УКУ, громадянину Іспанії Френку Лайону, який погодився надати свій автомобіль і бути напарником-водієм у цій довгій і виснажливій подорожі.
Вірні УГКЦ на схід від Збруча: хто вони?
Питання, здавалося б, доволі таки банальне. Врешті-решт Церква і є для того, щоби розуміти й приймати різні категорії вірних. Однак у цьому випадку насамперед важливо з’ясувати мотивацію участі людей в житті УГКЦ на Великій Україні. Адже здебільшого соціальне середовище не сприяє участи окремої особи в житті «уніятської» Церкви. В цьому й полягає велика різниця між вірними УГКЦ на Сході України і вірними УГКЦ на Заході. Бути вірним УГКЦ, скажімо, у Львівській області означає перебувати у сприятливому суспільному полі. Бути вірним УГКЦ на Сході України дуже часто означає бути осуджуваним серед людей ближчого чи дальшого оточення. Тому всі єпископи та священики, з якими мені довелося розмовляти, одностайно стверджують, що ті люди, які вже стають членами УГКЦ на Великій Україні, мають особливу мотивацію. «З ними дуже легко й радісно будувати життя парохії, — говорить о. Віталій Сидорук із Житомира. — Їхня присутність у церкві не є номінальною, вони не відбувають якийсь обов’язок, вони не приходять тому, що така є традиція. Вони вмотивовані якимось глибоким пережиттям Церкви, з яким більше не хочуть розлучатися», — стверджує о. Віталій.
«Я би не порівнював переповнені сотнями вірних храми Галичини з тутешніми парохіями, де може бути значно менше людей. Якщо зважити на кількість дійсно вмотивованих Церквою людей, присутніх на богослужіннях, то їх відсоток серед усіх присутніх у церкві на Східній Україні значно більший, ніж на Заході. Я певний цього», — говорить о. Петро Кічула з м. Черкас.
Критична ситуація з будівництвом величного храму в одному з найбільших житлових районів Харкова. На прикінцевомуетапі побудови цоколя міська влада зажадала неймовірно високої плати за проєктну документацію, без якої неможливо закінчити будівельні роботи. До того ж, поставила умову – завершити будівництво церкви до 2008 р. Реальна ситуація з казк и про Попелюшку: – ось тобі зерно, до ранку маєш засіяти, зжати, помолотити, змолоти й напекти хліба. Проте отцеві Миколаєві Семеновичу не звикати. Кілька років тому місцевий владика УПЦ (МП) звинуватив його через пресу в тому, що він зводить небезпечний для здоров’я дітей (а поблизу розташована школа-інтернат) об’єкт. Отож і тепер священник не падає духом. “Сподіваюся, що знайдуться люди чи організації, які допоможуть. Прецінь це буде найвеличніший після Патріяршого собору Христового Воскресіння храм УГКЦ на Сході України, – говорить о. Миколай. – З погляду стратегії розвитку Церкви він не менш важливий, ніж Патріярший собор у Києві».
Розмови з кількома десятками вірних у різних містах і селах Великої України справді дарують відчуття радости: люди дійсно живуть Церквою, реально розділяють своє життя із нею. Шляхів до Церкви, звісно, стільки ж, скільки самих людей. Але все ж існують певні мотивації, спільні для багатьох.
Свою хату в Донецьку пані Анна, що народилася в Тернопільській області, віддала під церкву. “Живу як живу, – каже. – Одні сусіди люблять, інші проклинають”. На недільну Літургію до церкви приходить близько 30 осіб. “Наших людей тут дуже мало, – продовжує пані Анна. Переважно руські. Їм дуже сподобалася наша церква”
Галичани
Хоч галичани чи їхні діти й не становлять більшости вірних Греко-Католицької Церкви на Великій Україні, все ж саме вони є тими, навколо кого переважно започатковується парохіяльне життя. Відповідаючи на закиди МП щодо розвитку УГКЦ на Великій Україні, Патріярх Любомир будує свою мотивацію власне на цій групі вірних УГКЦ: «Як би це не виглядало дивним, але саме Сталін став тим, хто свого часу подбав про розвиток Греко-Католицької Церкви по всіх теренах колишнього Радянського Союзу». Промоторами греко-католицьких парохій стають переважно діти репресованих галичан, яким було заборонено повертатися до рідних міст та сіл після завершення терміну ув’язнення. Інша група галичан чи, точніше, «пост-галичан» — це мешканці сіл, які були майже повністю перенесені на Схід і Південь України зі Західної України (Бойківщини). Владика Василь Івасюк стверджує, що тільки до Одеської області в часах масових депортацій було цілком перевезено понад 55 сіл. У Миколаївській, Кіровоградській областях таких сіл є близько 100. На початку 90-х років представники цих «галицьких» сіл зверталися у Архикатедральний собор св. Юра у Львові з проханням надіслати на парохію греко-католицького священика. Однак Церква тоді була неспроможною забезпечити всі ці парохії священиками. «Сьогодні більшість із цих парохій обслуговують священики УПЦ КП чи УПЦ (МП)», — стверджує владика Івасюк. Ще одна група галичан — це заробітчани, які ще в радянський період чи вже в часах незалежної України переїхали жити за Збруч. Часом у селі чи місті може бути дві-три родини, з яких бере свій початок церковна громада УГКЦ. Активна підтримка цієї парохії серед місцевих жителів базована на особистій повазі до цих осіб (сімей). Досвід показує, що досить часто саме галичани здобувають різного роду головні посади в селах та містах, і тим самим вони стають взірцями для інших. Залежно від характеру праці священика галичан на парохії залишається від 80% до 2-3%. Парохії, де більшість представляють галичани, мають виразно національний характер. Коли я пробував вияснити в галичан із різних міст і сіл їхню мотивацію участи в церковному житті, практично всі насамперед наголошували на тому, що Греко-Католицька Церква є ледь не поодиноким заборолом українства в регіоні. Отець Микола Квич із Севастополя розповів, що серед його парохіян є частина вірних, яка старається відвідувати богослужіння і в парохії УГКЦ, і в парохії УПЦ КП з тим, щоби бодай у такий спосіб підтримати українські установи в цілковито зросійщеному Криму.
Тут також слід сказати і про нереалізовані очікування щодо галичан. Священики з Полтавщини, Харківщини, Запоріжжя, Криму наголошували на тому, що наявність великої кількости галичан серед населення того чи того міста або села аж ніяк не є гарантією «процвітання» УГКЦ у цьому регіоні. «Для наших галичан важливо, щоб була престижна церква, купол, щоб можна було вигідно під’їхати автом, — говорить о. Віктор Гуменюк (Сімферополь). — У Сімферополі проживає щонайменше сто двадцять дочок, синів, братів та сестер греко-католицьких священиків із Галичини, яких я ніколи не бачив на богослужіннях у нашій церкві. Адже ми не маємо храму з куполом, а тільки невеличку квартиру, де молимося».
Місцеві з діда-прадіда
Але все ж передусім мене цікавила думка не тих парохіян, які приналежні до Греко-Католицької Церкви з діда-прадіда. Їхній вибір є очікуваним і зрозумілим. Насамперед мене цікавила мотивація місцевих людей. Чому вони стали членами не знаної ще донедавна, або, в гіршому випадку, знаної здебільшого зовсім не в привабливих тонах Церкви?
Служіння не за гроші. Місцем зустрічі з Греко-Католицькою Церквою на Великій Україні для значної частини людей стають хрестини, шлюб чи похорони. Тут люди вперше зустрічаються з греко-католицьким священиком. «Вони дивляться, слухають і порівнюють. Система усталеної оплати за ті чи ті треби в Православних Церквах стає причиною того, що люди розчаровуються, розуміючи, що Церква не може існувати за принципом «Ти — мені, я — тобі», — говорить о. Іван Цихуляк (Бердичів). — Встановленою оплатою за треби питання жертовности у людей тут просто-таки вигризли, вкрали». «Люди тут мають природний індикатор, який ніколи не барахлить. Вони не люблять поспіху в молитві, — продовжує розповідь отець Іван. — Якось я виходив після панахиди з хати, й одна жінка ніби між іншим сказала: «Целая свеча сгорела». Тоді я не зрозумів, що вона мала на увазі: прецінь, запалена свічка неминуче згорає. Пізніше виявилося, що вона говорила про тривалість панахиди. Чи ось ще випадок: якось я мав кілька похоронів в один день і просив людей співати швидше. Вони мені відповіли: «А нам нема куди поспішати, ми сімдесят років не молились».
Черкаси – місто, « важке на підйом» . Вже три роки поспіль о. Петро Кічула «вибиває» місце під будівництво греко-католицької церкви. Відмовляти не відмовляють, а те, що дають, абсолютно непридатне: чи то рівчак, що на весну заповнюється водою, чи цвинтар. Врешті-решт о. Петро вирішив поставити храм у себе на подвір’ї. Зранку разом із дружиною Галею порається на господарці, а вечорами будує церкву. «У мене тут майстрами побувало вже півродини: з татом били підлогу, з племінником зводили дах», – розповідає о. Петро.
На світлинах: О. Петро Кічула із парохіянами в с. Михедівці (70 км від Черкас), де немає галичан. Недільна літургія у ще недобудованому храмі в М. Черкаси.
Відкриття Греко-Католицької Церкви через сферу церковних треб подеколи породжує непорозуміння серед людей, для яких Церква насамперед асоціюється з інституцією, головним завданням якої і є хрестити, одружувати й ховати.
«Моя сестра, хоч і ходить до московського священика і є там «певчою», але от прийшла до мене і каже: «Як помру, нехай мене греко-католицький священик поховає, — розповіла пані Людмила із греко-католицької громади с. Жежеліва на Вінниччині. –Але наш священик не піде там хоронити, де вже є священик. Перше запитання, яке він мені поставив: чи є там священик? Якщо нема, то піде. Якщо є, навіть якщо московський батюшка, не йде туди». Загалом існує правило не відправляти жодні треби в тих населених пунктах, де ще не заснована греко-католицька громада й де служить священик іншої православної Церкви.
Політиканство. Багато осіб, із якими мені довелося розмовляти, свого часу були вірними або Православної Церкви (МП), або Церков котроїсь із протестантських деномінацій. Не знайшовши там того, чого шукали, вони перейшли до Греко-Католицької Церкви. Для деяких УГКЦ вже буде третьою-четвертою Церквою за останні десять років. Найбільше я зустрічав тих, які відійшли саме від УПЦ (МП). Відвернуло їх від цієї Церкви її анґажування в політику, безконечна політична риторика на устах священиків. Владика Василь Івасюк розповів, що після виступу священика МП проти УГКЦ в Евпаторії «близько сімдесяти місцевих росіян прийшли до греко-католицького священика паску святити». «Люди цінують нашу Церкву за те, що вона не займається політикою, — говорить владика Богдан Дзюрах. — Церква — це спільнота, яка насамперед провадить людей до спасіння, спільнота, яка допомагає зміцнити зв’язок з Богом, освятити своє життя і життя інших. У цьому я бачу головну перспективу УГКЦ на місійних теренах на Східній Україні й навіть у Росії».
Інше ставлення: священик-мирянин. «Багато людей відчули в Греко-Католицькій Церкві інше ставлення до вірних, — розповідає владика Степан Меньок. — Каже мені одна жіночка: «Вот Ви — владика, а со мной, простой женщіной, разґаваріваєте. А у нас (ред.: в УПЦ (МП)) батюшка может і крестом по ґолове ударіть. «Киш, бабушка, отсюдова», — говоріт. А как прідьот боґатєнькій, он перед нім ножкамі расшарківаєтся»». Цей самий аргумент на користь УГКЦ я чув від більшости моїх співрозмовників.
Соціяльне служіння. Розвиток парохіяльного життя на Сході України неминуче пов’язаний із заснуванням тих чи тих осередків соціяльного служіння. При житомирській парохії започаткована спільнота «Віра і світло», провадиться праця в інтернаті для розумово неповносправних, а також у дитячій міській лікарні. Парох у м. Бердичеві опікується двома тюрмами. Неподалік від Харкова при василіянській парохії в смт. Покотилівка діє ціла система допомоги знедоленим. У Одесі є знаний на всіх теренах колишнього Радянського Союзу «Світлий дім» — притулок для бездомних дітей. У Южному працює служба «Карітасу», що провадить опіку над ВІЛ-інфікованими, яких вже виписали з лікарні і які, фактично, залишаються сам на сам із усвідомленням близької смерти. Близько 70 таких осіб сьогодні перебувають під опікою осередку «Карітасу», що діє в цьому портовому місті. Соціяльні проєкти греко-католицької парохії у м. Херсоні вже давно відомі по цілій Україні. У літній час для знедолених дітей з цілої України парохія організовує відпочинкові табори. Соціяльний центр Запоріжжя сьогодні щойно на етапі становлення. Вже незабаром тут діятиме проєкт «Діти вулиці»: благодійна їдальня для безпритульних дітей, місце для ночівлі, підтримка освітніх програм у сиротинцях. «Ми будемо шукати спеціялістів, педагогів, які би погоджувалися працювати у сиротинцях, з тим, щоби поглиблювати певні освітні програми, скажімо, вивчення англійської мови, комп’ютерної грамоти, здобування інших знань і навиків, які допоможуть особі реалізувати себе в суспільстві», — розповідає Назар Краївський, випускник УКУ, керівник центру. — При центрі також діятиме осередок організації «Віра і світло».
У наступній публікації ви прочитаєте про специфіку служіння єпископів, священиків та монахів на Великій Україні, про життя окремих парохій, про будівництво церков, про потреби Церкви на Сході України.
Захоплює своєю багатогранністю соціяльна служба греко-католицьких парохій Донецька. При катедральному соборі діє один із найпотужніших осередків «Карітасу» в Україні. Саме з Донецька курують проєкт ВІЛ-інфікованих по всій Україні (на реєстрації — 70 ВІЛ-інфікованих). При катедральному храмі в Донецьку діє медична служба, яка проводить патронаж удома, служба соціяльної опіки. Їдальня тричі на день годує півсотні осіб; відбувається систематична опіка над в’язнями тюрем Донецької области. Отець Василь Пантелюк, декан Донецько-Луганського деканату УГКЦ, стверджує, що більшість соціяльних проєктів УГКЦ реалізовують за рахунок місцевих коштів. Разом з отцем Василем мені пощастило побувати в тюрмі особливого режиму м. Донецька, де він провадив катехизацію, сповідь і Літургію. Крім того, кожен в’язень отримав ті речі, про які листом просив отця Василя. На моє запитання, чи священики інших Церков служать у цій тюрмі, капітан Леонід К. запевнив, що крім о. Василя, до тюрми приходять ще хіба тільки протестанти. На стіні тюремної каплиці була намальована велика ікона священномучеників УГКЦ.
Очевидно, що список соціяльних проєктів УГКЦ на Сході України в жодному разі не претендує на вичерпність. Значна частина парохій має свою сферу соціяльного служіння, свою дияконію. «Саме в суспільному служінні я бачу особливу перспективу нашої Церкви на цих теренах», — каже владика Василь Івасюк.
Петро Дідула
Свою хату в Донецьку пані Анна, що народилася в Тернопільській області, віддала під церкву. “Живу як живу, – каже. – Одні сусіди люблять, інші проклинають”. На недільну Літургію до церкви приходить близько 30 осіб. “Наших людей тут дуже мало, – продовжує пані Анна. Переважно руські. Їм дуже сподобалася наша церква”
Черкаси – місто, « важке на підйом» . Вже три роки поспіль о. Петро Кічула «вибиває» місце під будівництво греко-католицької церкви. Відмовляти не відмовляють, а те, що дають, абсолютно непридатне: чи то рівчак, що на весну заповнюється водою, чи цвинтар. Врешті-решт о. Петро вирішив поставити храм у себе на подвір’ї. Зранку разом із дружиною Галею порається на господарці, а вечорами будує церкву. «У мене тут майстрами побувало вже півродини: з татом били підлогу, з племінником зводили дах», – розповідає о. Петро. 
На світлинах: О. Петро Кічула із парохіянами в с. Михедівці (70 км від Черкас), де немає галичан. Недільна літургія у ще недобудованому храмі в М. Черкаси. 