Інтерв’ю з новим ректором Львівської Духовної семінарії Святого Духа о. д-ром Святославом ШЕВЧУКОМ
9 червня відбулася інавґурація нового ректора Львівської Духовної семінарії Святого Духа. Естафету від, тепер вже з певністю можна сказати, легендарного ректора о. д-ра Богдана Праха перейняв його довголітній помічник, улюблений викладач і духівник студентів о. Святослав Шевчук.
– Всесвітліший отче, в історії відновленої Львівської Духовної семінарії Святого Духа не раз було так, що на перебіг навчального процесу впливали ті чи ті обставини. Змінювалися ректори, ситуативно корегувалися програми... Тепер спостерігаємо системний підхід. Наскільки реальним є утвердження такої тенденції?
– Сьогодні на загальноцерковному рівні готується документ, який має стати дороговказом для виховання, підготовки кандидатів до священства. Йдеться не лише про Україну, а й про парохії за кордоном. І не тільки про єпархіяльне духовенство, а й про монашество. У серпні у Львівській семінарії вже вдруге відбувся з'їзд ректорів духовних семінарій нашої Церкви. Мова йшла про критерії оцінювання, розвитку й зростання семінариста в його покликанні. Наші семінаристи є одночасно студентами УКУ. Як відомо, цей заклад віднедавна має державну ліцензовану програму маґістерських студій і студій спеціяліста з богословія (бакалавр, спеціяліст, маґістр). Тож кандидати на навчання, вступаючи до нас, повинні виконати її вимоги.
– Не всім відомо, що семінарія є духовним закладом закритого типу. Це змушує семінаристів мобілізувати вольові зусилля, поважати порядок на тлі деколи досить ліберальної поведінки світських студентів. Як вдається призвичаїти юнаків до таких неординарних умов спільного проживання?
– Спільне проживання (а ми — настоятелі, духівники, семінаристи — мешкаємо всі разом) є надзвичайно важливим. Ця людська спільнота передає певні вартості. Таким чином ми намагаємося прищепити питомцям те, чим живуть їхні духовні наставники. Головним моментом у виховному процесі є духовне виховання. Той, хто живе в семінарії, мусить отримати певний духовний досвід. Зазвичай юнак, коли приходить до семінарії, є духовною дитиною. За шість років навчання він повинен дорости до рівня духовного батька для інших. Семінарія — це спільнота, метою якої є пережити те саме, що переживали апостоли, коли жили разом із Ісусом Христом. Йдеться про досвід, який не можна отримати ані з книги, ані з якогось іншого джерела, а лише перебуваючи разом, досвідчуючи Божу присутність, відчуваючи, що семінарія — це Божий дім.
– Різні середовища– це не лише розмаїття можливостей для морально-етичного й духовного вишколу. Кожен із семінаристів мав різні можливості для розумової підготовки...
– Ви запитуєте про інтелектуальний вишкіл. Бувало, що семінаристів відраховували за неуспішність. Але такі випадки — виняткові. Ми надаємо можливість поновити навчання. Семінарист — майбутній священик третього тисячоліття — стоятиме перед надскладними викликами. Тому він повинен бути сильною, загартованою особистістю. Потрібна солідна богословська освіта для того, щоб успішно вести проповідницьку та євангелізаційну діяльність. Саме задля цього семінарія в академічному плані сьогодні тісно співпрацює з УКУ, який забезпечує нам належний рівень богословської і філософської освіти.
– Як відомо, в різний час у Львівській Духовній семінарії навчалися не лише українці. З подання австрійської влади вона називалась Генеральною, брала під своє крило греко-католиків із різних частин тодішньої Австро-Угорської імперії.
– Найближчим часом наша семінарія має перспективу перерости межі Львівської Архиєпархії. Владики з-за кордону бачать її тим місцем, де можна буде формувати наше духовенство для цілого світу. Та Генеральна семінарія еволюціонувала в поглядах Патріярха Йосифа, який творив Колегію святої Софії в Римі й там само — УКУ. Це робилося для того, щоби створити середовище, де би можна було плекати українську духовну культуру, літургійну й богословську ідентичність для тих, хто не має змоги перебувати в безпосередньому контексті нашої Церкви. Тоді йшлося про українців з діяспори.
Сьогодні представники інших Церков свого права аж такої великої потреби в нашій допомозі не мають. Наприклад, у Румунії для формації духовенства організовують своє відповідне середовище. Надзвичайно цікаві стосунки склалися у нас із Пряшівською семінарією у Словаччині. Вони теж хочуть контактувати з нами, але мають свій контекст, свою еклезіальну ідентичність. Тож поки що великого зацікавлення з боку інших Східних Церков не видно. Думаю, що найближча перспектива для нас — приймати кандидатів до священства з нашої Церкви з-поза меж України. І це вже стає реальністю.
– Як плекається місійний дух у семінарії, зокрема, коли йдеться про служіння на схід від Збруча?
– У семінарії ми стараємося активно плекати місійні покликання, відпрацьовуючи при цьому різні моделі. Був час, коли навіть при вступі до семінарії певну квоту місць ми залишали для кандидатів із місійних теренів. Але бажаних результатів це не дало. Той, хто спочатку зголошувався до такої праці, згодом знаходив причини, щоби не їхати на місійні терени. Пізніше з числа самих студентів виокремлювали групу, створювали окрему програму, давали можливість достроково закінчити семінарію, заохочуючи до виїзду на місії. І це не до кінця спрацювало. Сьогодні ми намагаємося створити своєрідний місійний інститут, але не як структуру, а як групу зацікавлених осіб. Ми намагаємось насамперед збудити місійний дух. Один із таких засобів — надання можливості відвідувати наші парафії на місійних теренах, зокрема, коли ми говоримо про місійні станиці в Центральній, Східній та Південній Україні.
– Як це виглядає на практиці?
– Семінаристи, побувавши там, знайомляться з реальним життям парафій, а вже потім переймаються їхніми проблемами. Є семінаристи, які організували дуже цікаву програму. Вони потребували для цього не підтримки, а лише благословення. Ще один семінарист переконав отця Богдана Праха, тодішнього ректора, подарувати дзвони зі семінарії в Рудно для однієї з парафій Центральної України. Хлопець відчув і зрозумів, наскільки ця парафія потребує саме такої підтримки. Протягом трьох років у семінарії діє школа місіонера. Задля конструктивної праці потрібно з'ясувати, чого потребує семінарист, який виїжджає поза межі традиційної галицької парафії. Ми запрошуємо в семінарію тих священиків, які реально працюють на цих теренах. З числа наших, львівських семінаристів, є щонайменше десять таких, які працюють на Сході й Півдні України.
– У стінах семінарії навчаються не лише студенти, які прийшли з єпархій, а й ті, кого делегували різні монаші спільноти. Чи не вносить подібне поєднання дисонансу в повсякденний семінарійний уклад?
– У нас навчаються брати-редемптористи, василіяни, студити та оріоністи. Що стосується останніх, то це згромадження Дон Оріоне, яке досить недавно зародилося в Італії. Тепер отці приїхали в Україну. Харизма цих монахів — праця з дітьми вулиці та з неблагонадійних сімей. Ці ченці розвивають на наших теренах східну гілку. Монахи мешкають не в нас, а в своїх монастирях, де, звісно, дотримуються свого молитовного уставу. В семінарію вони приїжджають на лекції, а потім повертаються до своїх монаших спільнот. Таким чином, з боку виховного й загальнолюдського ми не втручаємося в їхню формацію.
– Якщо розглядати викладацький склад УКУ загалом, то картина буде досить строкатою: там є викладачі закордонні й українські, світські й з числа духовенства, штатні й такі, що бувають у Львові час від часу... Наскільки тісною є ця співпраця?
– Наразі ми співпрацюємо з УКУ дуже плідно. Саме тут, в університеті, є одна з найкращих і найбільших богословських бібліотек в Україні. Крім того, УКУ має молоді й кваліфіковані кадри з богослов'я. Семінарія дуже прискіпливо підбирає викладачів. Ми трактуємо викладача не лише як науковця. Він повинен не тільки подавати семінаристам якісь абстрактні книжні істини, а й усе-таки передавати життєвий досвід, досвід власного богошукання.
– Вельми вдячний Вам, отче Святославе, за цікаве спілкування.
Розмовляв о. Михайло Бучинський Автор світлини Володимир Щурко
Розмовляв о. Михайло Бучинський