Коментар від безпосереднього організатора цьогорічного Велеградського конгресу о. д-ра Івана ДАЦЬКА
Велеградський з’їзд був переломним у історії Церкви перед II Ватиканським Собором. Ще перед Другою світовою війною це було єдине в історії ХХ століття місце зустрічі католицьких і православних богословів, де шукали шляхів до возз’єднання Церков. Це був дуже важкий процес. Було багато опонентів.
Подвижниками цього руху стали два великі мужі — митрополит Шептицький (наша Церква хотіла віддати данину вдячности митрополиту за той внесок в екуменізм ХХ століття), а з чесько-моравського боку був пізніше ломутський архиєпископ Антонін Стоян. Ці конгреси мали великий вплив на Папу Івана ХХІІІ, який на час проведення з’їздів був апостольським делегатом у Болгарії. Коли пізніше він став Папою і скликав ІІ Ватиканський Собор, деяких учасників велеградських конгресів він запросив як експертів і, насамперед, як дорадників. Багато з тих, хто був подвижником Велеграду, в тому числі й покійний Патріярх Йосиф, зробили великий внесок у соборові декрети про східні католицькі Церкви, про екуменізм і про Церкву.
Думка про відновлення Велеградських з’їздів назрівала раніше. Відновителем Велеграду був не лише Синод УГКЦ і Патріярх Любомир, а й Папа Іван Павло ІІ. У 1990 році, за кілька місяців після повалення Берлінського муру, він приїхав до Велеграда і заговорив про кирило-методіївське християнство, про архиєпископа Стояна, унійні з’їзди, які були предтечами ІІ Ватиканського Собору.
На цьогорічному Велеградському конгресі я не зауважив жодного суперництва. Ми виступали всі (чи греко-католики, чи римо-католики, чи православні) як сини і дочки Христової Церкви. Це не було прагненням в особливий спосіб підкреслити роль Католицької Церкви. Ми хотіли сказати, що однаково зберігаємо католицтво й православ’я. І тепер нас ділять гріховність, нас ділять пристрасті. Митрополит Андрей сказав: «Шукаймо те, що нас єднає». А нас єднає спільне богослов’я. Дуже влучно висловився про це кардинал Шпідлік: «Екуменізм має бути христологічним». Тобто ми маємо стати послідовниками Христа. Воля Христова, заповіт Христовий — «щоб усі були одно». І тут вже нема приналежности до будь-якої з конфесій, тут є Христос.
Головним засновком цього конгресу вважаю ясно сформульоване бажання виконувати Христову волю, аби були пошановані основні людські права й для католицької Церкви, й для Вселенського Патріярхату. Отже щоби всі конфесії втішалися тими самими правами і тою самою свободою в усіх державах: чи то в Білорусії, чи то в Туреччині, де християни в якийсь спосіб є дискриміновані.
Хоча православна присутність не була надто численна, але вона була дуже якісна. І православні, і католицька сторона (чи греко- чи римо-) мали відвагу унаочнити цілу низку справ, які ще не є вирішеними. Дуже конкретним результатом цього конгресу є рішення робити такі зустрічі у Велеграді бодай щотри або щочотири роки (так, як це було вирішено сто років тому), а потім проводити їх в інших містах Центрально-Східної Европи (говорилося про Львів, Люблін, Загреб, Пряшів), щоб у дусі саме Кирила й Методія відновити Велеградську традицію науковими з’їздами, конференціями, конгресами.
Відмінність Велеградського конгресу від праці Змішаної православно-католицької комісії, в останній зустрічі якої я також брав участь, полягає у тому, що на Велеградському конгресі ми не є офіційними речниками своїх Церков. Тут ми є зібранням богословів, які шукають єдности Христової Церкви.
П. Д.