Патріярший собор Воскресіння Господнього в Києві враз ожив. До нього з’їхалася молодь із різних куточків Землі та різних регіонів України, яка взяла участь у Патріяршому Соборі, а відтак у Форумі. Може, вперше собор «відчув» те, про що не раз «чув» із уст свого духовного батька Патріярха Любомира при різних нагодах: «Твоє призначення — бути центром життя Вселенської Церкви на київських горах». Не те щоб він був мертвий. Він жив і розвивався вірою мільйонів людей з різних кінців планети, вірою в те, що прийде час, коли на київських горах засяє слава Христової Церкви, й що це станеться через їхню офіру, їхню молитву, їхню Церкву. Але в цьому розпорошеному по сотнях греко-католицьких парохій, мільйонах вірних відчутті бракувало чогось об’єднавчого, бракувало того помаранчевого Майдану, після якого стало ясно: Україна — це вже назавжди. І ось цей помаранчевий Майдан Церкви відбувся.
Дотепер ця дуже конкретна віра Церкви залишалася ніби прихованою від світу. Хоч і спиналася вона куполами Патріяршого собору в небо, хоч і міцніла від пожертви до пожертви бетонними перекриттями, хоч горіла життями десятків парохій УГКЦ на Великій Україні, для світу її вияв залишався на рівні статистичних даних: «однією Церквою більше, однією менше — суттєвого значення не має». Хто став свідком молодіжного Форуму на майдані перед Патріяршим собором, уже просто не в змозі заперечити народження чогось надзвичайно динамічного й життєдайного на теренах, де ще не так давно, здавалося б, цілком непохитно панував атеїстичний режим. Саме тому в празник Преображення Господнього Патріярший собор у Києві ожив, так, як оживають села, до яких повертаються мужі після довгих кровопролитних боїв.
Розповіли мені про один момент під час Форуму. До гурту молодих людей, які танцювали, підійшла їхня знайома й запитала, чи хтось би хотів іти до сповіді: «Є багато священиків, які чекають на охочих...». Увесь гурт, як один, рушив у бік павільйону, де й упродовж концерту тривала молитва. Дівчина виявилася тою особою, через яку промовив Господь: не через єпископа, не через священика чи диякона, а через неї. У ній одній — і пророк, і священик.
Собор, а отже й Форум надали сенсу всім попереднім, може, для ширшого загалу цілком безсенсовним змаганням за життя «уніятської» Церкви на схід від Збруча. Греко-Католицька Церква засвідчила себе не як Церква-прозеліт, яка йде захоплювати православні терени, не як гілка багатшої сестриці — Римо-Католицької Церкви, з рукава якої сипляться дари-приманки, а як спільнота, що вчиться слухати, приймати життя інших таким, яким воно є, а відтак преображати його у світлі Господнього Воскресіння.
